23 березня 2017, четвер

Забити камінням. Що розкрив ЛГБТ-срач

коментувати
Зірваний “Фестиваль рівності” має змусити всіх нас глибоко задуматися. Припинити ЛГБТ-срач і поміркувати, хто, як і чому контролює публічний простір. Цікаво, кого з того простору виганятимуть наступним?

В обговоренні подій у Львові навколо “Фестивалю рівності” вражає те, як наявність компоненту ЛГБТ всередині забороненого фестивалю осліпила зазвичай чутливих до правозахисних проблем людей.

Наприклад, я мала на цю тему доволі прикре листування. Ішлося про ідею написати якийсь відкритий лист на тему заборони та нападу “балаклавників” на беззахисних людей. У відповідь від половини співрозмовників я почула, що це не відповідає звичному порядку денному, оскільки ідеться про лише одну меншину, котра когось до чогось спровокувала, та й взагалі рука Москви.

Але розширимо кадр, не дивімося короткозоро впритул. Що ж сталося? У великому українському місті не дали провести публічну подію, що містила в своєму складі виставку, кінопокази, виставу. В ідейному осерді події була тема рівності меншин — наприклад, життя переселенців у нових для них громадах, національні, мовні та інші меншини в сучасній Україні.

Заборонений судом у Львові квест і зірваний фестиваль не містили елементів, які суперечать Конституції. Але його таки зірвали. В суботу 19 березня Львовом ходили хулігани в балаклавах, кидали в беззбройних людей каміння та красиво зігували на камери. В цей час інші городяни сиділи по хатах і не вилазили. Очевидно, що напад на організаторів фестивалю та ЛГБТ-активістів не має жодного стосунку до безпеки, прав і свобод всіх мешканців міста.

Чому молодики в балаклавах із камінням у руках почуваються безпечно? Тому що вулиця належить їм. Білим чоловікам немає чого боятися на вулицях українських міст. Саме їм належить публічний простір — тим, у кого є влада в патерналістському суспільстві.

Чому молодики в балаклавах із камінням у руках почуваються безпечно? Тому що вулиця належить їм

Ці люди, здається, ніколи в своєму житті не стикалися з дискримінацією та самі є агресорами. Незалежно від того, чи кидаються вони камінням, сховавши обличчя за балаклавами, чи приймають судові рішення в уніформі мантій, а чи з трибуни-кафедри голосно виголошують нісенітниці - вони маркують свій простір. Ідеї забороняти аборти чи ув'язнювати за вигадану “пропаганду гомосексуалізму” походять саме звідти. Вони — господарі життя, і їм не страшно.

В публічному просторі білих чоловіків немає місця для інших та Іншого.

Цей простір безпечний для паркування дорогих авто на тротуарах, але небезпечний для людей з інвалідністю, людей з обмеженою мобільністю, для інвалідних і дитячих возиків.

Цей простір безпечний для футбольних хуліганів, які влаштовують масові бійки, для гопніків у мене під вікнами, що розпивають пиво в сквері аж до ранку, але небезпечний для жінок, яким доводиться раз на рік влаштовувати марші та нагадувати про своє “Право на ніч” під час кампаній проти гендерного насильства на кшталт #redmylips.

Цей простір безпечний для незаконного захоплення земель і побудови пам'ятників, фітнес-клубів, висоток або церков у буферних зонах історичних пам'яток. Цей простір небезпечний для низового активізму зі створення умовного скверу Небесної сотні.

Цей простір безпечний для агресії та побиття слабших. Він небезпечний для мирних демонстрацій і протестів. Поліція (і також #мояноваполіція) підтримує цю владу та підставляє другу щоку: у відповідь на каміння відповідає роз'яснювальною роботою чи профілактичною бесідою. Але робити профілактику та пити боржомі вже пізно.

Небезпечний для горизонталі, в ньому добре виживає вертикаль. Саме тому в українських містах так плідно руйнують вулицю як особливий спільний простір: хочеш зустріти інших, іди в торгівельний центр, по газонах не ходити.

Вулиця, як виявилося, належить не всім. Люди в балаклавах і в піджаках мають більше влади, ніж Інші мають конституційних прав. Кого прийдуть бити камінням наступного разу? Жінок на Марші рівності? Людей з інвалідністю на мітингу за доступний простір? Які ще соціально незахищені верстви населення мають стати жертвами балаклавоносних молодиків, аби ця проблема стала спільною та перестала сприйматися як не своя?

Історія у Львові дражлива для всієї країни. Вона про те, хто має право бути видимим, а хто мусить не висовуватися, аби раптом не накликати біди. Бутафорія однорідного українського суспільства не тримається купи — тепер для її підтримки потрібні люди з камінням у руках.

Але ми різні, та рівні. Свободу не спинити.

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.
ПІДПИШІТЬСЯ НА РОЗСИЛКУ ПОГЛЯДIВ   Ірина Славінська   ТА ЧИТАЙТЕ ТЕКСТИ ОБРАНИХ АВТОРІВ КОЖНОГО ВЕЧОРА О 21:00
     
Ірина Славінська
Ірина Славінська

Журналістка "Громадського радіо", членкиня українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її курсором та натисніть Ctrl+Enter

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.