25 лютого 2017, субота

Пустіть до реанімації

коментувати
Ще з радянських часів у нас традиція: до реанімаційного відділення, особливо дитячого, заходити не можна. Але чи правильно це і чому система опирається, не дозволяючи змінити ставлення до пацієнта?

Ви бували колись біля реанімації? Бачили людей, що стоять біля дверей цього страшного відділення зі своїми тривогами, страхами і надією? Так вийшло, що я дуже добре знаю, що відбувається по обидва боки від цих дверей.

Іноді доводиться стикатися з жахливою ситуацією: коли дитина на лікарняному ліжку робить свій останній вдих, шукає очима маму, але навколо нього — лише чужі. А мама сидить або стоїть за дверима реанімації, молиться і чекає, що до неї вийде лікар і спокійним упевненим голосом повідомить, що дитині полегшало. І ось я виходжу до батьків, вони хапають мене за руки, проникливо вдивляються в очі, але я відводжу погляд убік і тремтливим голосом майже шепочу: "Ми зробили все, що могли, але, на жаль..." Мені не хочеться, щоб ви знали про те, що відбувається в цей момент з батьками і що відчуваємо ми, лікарі. Це найважча частина нашої роботи.

Ще з радянських часів у нас традиція: до реанімації, особливо дитячої, заходити не можна. Цей страшний атавізм зберігається в Україні досі, і начебто розумні люди продовжують розмірковувати про те, потрібно чи не потрібно пускати рідних до реанімації. А деякі не зовсім чесні медики і поготів навчилися заробляти на цьому, заводячи родичів у відділення і надаючи можливість подивитися на важкохворих рідних зблизька за невелику плату.

Дуже швидко рідні перетворяться з простих відвідувачів на повноцінних учасників лікувального процесу

На самому початку практики я вирішив, що зроблю все для того, щоб батьки змогли відвідувати дітей в реанімації та проводити з ними якомога більше часу. І в нашій Рівненській обласній дитячій лікарні вже є прогрес у цьому питанні. Але скільки таких лікарень в Україні? Одна? Дві?

До речі, заборона пояснюється тим, що сторонні люди можуть занести всередину інфекцію і посилити і без того важкий стан хворих. Що ж, звучить красиво. Але на підсвідомому рівні розумієш — щось не так.

Я остаточно переконався у тому, що маю рацію, після стажування в США. Там майже скрізь палати дитячих реанімацій одномісні та зі спальним місцем для одного з батьків. Рідні завжди поруч із пацієнтом. Але це ще не все. Уявіть: раптом в палату заходить волонтер зі спеціально навченим і вакцинованим песиком і питає: "Чи хоче ваша дитина пограти з песиком або щоб песик просто постояв поруч і крутнула хвостиком?" Волонтер допомагає хворим дітям та їхнім рідним посміхатися під час болю. Також я бачив музиканта зі струнним інструментом, який грав біля ліжка хворого. Пацієнтка лежала з заплющеними очима і, можливо, була непритомна. Але на її обличчі була присутня ледь вловима посмішка.

Я запитав у лікаря, чому він дозволяє рідним і волонтерам заходити в палати до хворих. Лікар здивовано вигукнув: “А як інакше?! Хвороба, лікарняна обстановка та незнайомі медики викликають у дитини стрес. І якщо в цей час у неї забрати рідних, стрес лише посилиться, що не сприяє одужанню. Ми ж робимо усе, щоб заспокоїти її, поліпшити самопочуття. Тоді й лікування пройде успішніше". В той момент мені хотілося провалитися під землю. Я відчув себе людиною з кам'яного століття.

Але суспільство дозріває. У якийсь момент про необхідність відкритих реанімацій почали заявляти активісти та молоді лікарі. Їхні вимоги підхопили журналісти та пішли за коментарями до ще радянських завідувачів і керівників. У відповідях вже відчувалася якась розгубленість і невпевненість: ментально ми стали іншими.

І ось проміжний результат: проект наказу МОЗ про безперешкодний доступ до реанімацій. Це революційні зміни, оскільки докорінно змінюють ставлення до пацієнта. Він більше не організм з набором функцій. Він — людина. Нас потроху починає хвилювати його психічний і соціальний добробут. Він більше не буде прив'язаний. Він буде оточений рідними, а медики проситимуть дозволу зробити йому ін'єкцію.

І цей процес не зупинити. Дуже швидко рідні перетворяться з пересічних відвідувачів на повноцінних учасників лікувального процесу на рівні молодших медсестер. Перший час медична система чинитиме опір, але потім ми побачимо, наскільки корисною стане участь батьків у лікуванні дітей.

Колонку опубліковано в журналі Новое время від 3 червня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше точок зору тут

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.
ПІДПИШІТЬСЯ НА РОЗСИЛКУ ПОГЛЯДIВ   Павло Сільковський   ТА ЧИТАЙТЕ ТЕКСТИ ОБРАНИХ АВТОРІВ КОЖНОГО ВЕЧОРА О 21:00
     
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її курсором та натисніть Ctrl+Enter

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.