5 грудня 2016, понеділок

"Путін не хотів". Відповідь тим, хто виправдовує Кремль

коментувати
Захід не повинен порівнювати інтереси путінського режиму з інтересами Росії

До кінця 2014 року багато західних прагматиків були змушені визнати, як, зокрема, Самуель Чарап, старший співробітник Міжнародного інституту стратегічних досліджень, що їх «наративи» щодо Росії та її відносин із Заходом не були адекватними. Від них потрібно було відмовитися і знайти нові підходи, так як «сприйняття США цілей Росії в пострадянській Євразії було спотвореним». Пол Сандерс, виконавчий директор Центру національних інтересів, заявив: «Ключові подання США щодо Росії були невірними із самого моменту розпаду СРСР».

Ці визнання, стали популярним рефреном серед прагматиків, звучали багатообіцяюче, оскільки їх можна було інтерпретувати як крок до перегляду колишніх помилок. Але те, що послідувало за ними, принесло лише розчарування.

Ось як Чарап оцінив неадекватність колишніх уявлень: «Вони створюють враження Росії, налаштованої будь-якою ціною підпорядкувати своїх сусідів». Але хіба не це, по суті, хоче зробити Кремль – підпорядкувати їх? Як інакше можна назвати політику Кремля відносно Грузії і України, Молдови і Вірменії? Взаємною любов'ю?

Пол Сандерс представив подібний аналіз, зазначивши, що концепція «реваншистської Росії» невірна. Але чому вона неправильна? Тому що «в реальності Москва, схоже, не демонструє бажання почати повномасштабне вторгнення в регіон». Я трактую це твердження наступним чином: Кремль зробив недостатньо для того, щоб стати звинуваченим у агресії або навіть напористості. Що потрібно, щоб Сандерс визнав російське вторгнення в Україну? Російські солдати повинні опинитися в Києві? Ці цитати вказують на спроби прагматиків чіплятися за свої попередні оцінки, але при цьому якимось чином визнати, що ці оцінки не відображали реальність. Так якою ж тепер є їх позиція?

Що потрібно, щоб Сандерс визнав російське вторгнення в Україну? Російські війська в Києві?

Західні прагматики (як і їхні російські однодумці) продовжують повторювати аргументи, немов з темників Кремля. Я хочу вірити, можливо, вони не розуміють, що саме це і роблять. Якщо ж розуміють, як можна називати їх діяльність «аналізом»?

Дозвольте мені звернути увагу на лідерів хору прагматиків: професора Чиказького університету Джона Миршаймера та історика Стівена Коена, які, як і більшість прагматиків, стверджують, що провина за конфронтацію лежить на Заході, а саме – на розширення НАТО. Обидва приклади корисні, оскільки їх аргументи чітко сформульовані, а позицію прагматиків вони подають з завидною впертістю та послідовністю. Для відповіді я звернуся до американського аналітика Кірка Беннета. Він стверджує: «Захід не заманював країни Центральної Європи в НАТО; їх туди підштовхнула Москва. Російський ревізіонізм і шовінізм стали найкращим інструментом вербування в НАТО. Якщо Москві не подобається розширення НАТО, їй варто припинити створювати умови для того, щоб членство в НАТО було настільки привабливою перспективою для сусідів РФ. Перебільшений страх оточення ворогами веде до російської політики ворожості по відношенню до інших держав. Росія не зможе убезпечити свої межі, поки не припинить перетворювати сусідів на ворогів».

«США та їхні союзники ненавмисно спровокували серйозну кризу навколо України», - стверджує Міршаймер. Коен дотримується тієї ж думки. «Путін не починав цю кризу і не хотів її», - продовжував заявляти Коен. Правда? А що ж щодо власного визнання Путіна в тому, що він віддав наказ про захоплення Криму і особисто керував процесом? Або ця анексія – недостатня підстава, щоб назвати ситуацію «кризою»?

Я процитую ще один аргумент прагматиків: «Коли Захід ігнорує інтереси Росії, як він зробив напередодні української кризи, починається конфронтація». Але чому Захід повинен зрівнювати інтереси путінського режиму з інтересами Росії?

Ще одна варіація тих же аргументів. Самуель Чарап та Джеремі Шапіро, старший співробітник Brookings Institution, написали про причини конфронтації в 2014 році наступним чином: «Євроатлантична інституційна архітектура ставала дедалі більшим джерелом непорозумінь між Росією та Заходом», а НАТО та ЄС «так і не змогли повноцінно інтегрувати Росію». Це улюблена пісня всіх російських прокремлівських аналітиків.

Ті, хто звинувачує Захід у нездатності інтегрувати Росію, повинні задати собі питання, чи може неліберальна система інтегруватися в структуру ліберальної цивілізації. І що б сталося з Заходом, якщо б така спроба дійсно була зроблена? Але якщо б такий сценарій був можливий, що довелося б зробити Заходу, щоб змусити Росію провести реформи? По суті, прагматики завжди виступали проти втручання у внутрішні справи Росії. Таким чином, можна прийти до висновку, що «інтегратори» говорять про включення авторитарної Росії в євроатлантичні структури – цікавий експеримент, не сперечаюся. Але ось чи готові «інтегратори» до розпаду Заходу, який стане результатом цього експерименту?

Продовження колонки Лілії Шевцової буде опубліковано в розділі «Погляди». Слідкуйте за оновленнями.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Лілії Шевцової. Републікування повної версії тексту заборонене.

Оригінал

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.