10 грудня 2016, субота

Як завадити партіям маніпулювати людьми

коментувати
Доки сукупний рейтинг довіри до політичних сил бовтатиметься десь на рівні 15%, громадяни не повинні їх фінансувати

Квартири киян обходять представники комунальних підприємств, котрі цікавляться тим, чи не протікають у будинках міжпанельні шви, чи відремонтовано дах, чи не потрібна допомога в утепленні балкону. Характерно, що посилена увага до міжпанельних швів далася взнаки перед самими виборами, а не раніше.

Це, власне, й все, що треба знати про спроби побороти в Україні адмінресурс. Жоден закон про державне фінансування партій не здолає корупцію, доки виборець не почне мислити аналітично і не відрізняти явний чи замаскований ситуативний підкуп від справжньої, щоденної роботи. Обійти обов’язкову звітність щодо отриманих та витрачених партією коштів буде зовсім нескладно. Один з варіантів – творити добро за державний (комунальний) кошт, який не треба включати в кошторис виборчих витрат.

Щоправда, такий спосіб махлювання підходить не всім, а тим, хто вже знаходиться при владі. Тим, хто не має своїх людей у виконавчій владі, доведеться звітувати щодо кожної копійки, витраченої на кампанію. А за дотриманням правил нагляне Антикорупційне бюро.

Отож, корупції капут?

Ще не знаю, як, але впевнений, що наші політики неодмінно викрутяться. Можливо, за відкати домовлятимуться з фірмами, що виробляють друковану продукцію (це як приклад), про номінально нижчі ціни. Можливо, лідери партій поголовно вдаряться у благодійництво, а як буде корелювати меценатська діяльність окремої персони з вимогою закону відкрити партійну бухгалтерію, поки що не зрозуміло. Можливо, зрештою, перекуплять з потрухами усеньке Антикорупційне бюро – а чому б й ні? До його теперішнього голови вже зараз є питання, а чим здивує Артем Ситник за рік чи два – покаже час.

Перебудову партійної систему буде завершено, коли не виборцю нестимуть гречку, а сам виборець буде готовий платити

Досвід Німеччини, де держава доплачує 85 євроцентів за голос кожного навернутого партією виборця, Україні не надто підходить. Бо у нас виборців скуповують оптом та у роздріб. За них вже заплатили ті, хто роздавав продуктові набори або в форс-мажорному порядку встановлював дитячий майданчик у дворі чи навішував нові поштові скриньки. То чому за такі голоси має ще й доплачувати держава?

Та й власне політичних партій у західноєвропейському розумінні слова Україна ще не має. Жодна з тих, що виникли на початку 90-х, будь то соціалісти чи Народний Рух, по суті, не протягнули у вищій лізі й чверті віку. Адже партії в Україні надто швидко перетворилися на різновид соціального ліфту, що вивозять своїх лідерів спочатку в депутати, а потім (якщо пощастить і якщо будуть укладені відповідні коаліційні угоди) – у міністри чи прем’єри. Про боротьбу ідеологій та програм тут годі й говорити.

Гадаю, що, перш ніж ухвалювати закон про державне фінансування політичних партій, Україні варто було б ці самі партії народити та вигодувати. Інша річ, що згаданий закон знадобився не так задля запобігання корупції, як твердять його автори та лобісти, як задля виконання «безвізового пакету» вимог. Якщо розглядати цей документ як крок до безвізового режиму, то його ухвалення, вважаймо, відіграло свою позитивну роль. Але якщо розглядати його як запобіжник тому безладу, який панує в довкола партійній царині, то про позитивний ефект від прийняття закону говорити зарано.

Погано й те, що важлива справа перебудови партійної системи починається з відвертого лукавства. Якби не візи – ніхто, напевно, з законом про державне фінансування партій й не поспішав би.

Тим паче, що в ньому є значні прогалини. І не тільки в ньому одному. В законі «Про вибори», наприклад, відсутнє юридичне поняття виборчого штабу партії. Між тим, це та чорна діра, котра висмоктує з партійних бонз найбільше грошей. Усі ці запрошені політологи, політтехнологи, перекуплені у конкурента соціологи, піар-менеджери, коучі і тренери, психологи та екстрасенси, не кажучи вже про дрібноту на кшталт клерків, кур’єрів, секретарок, охоронців тощо – ніяк не відображені у чинному законодавстві, а відтак не зрозуміло і те, чи підлягають вони включенню у загальний кошторис витрат, чи вважаються персональними забаганками лідера, який має право витрачати на них валюту з власної кишені. 

Наступний ніким і нічим не врегульований момент торкається діяльності ЗМІ. Ні для кого не є секретом, що більшість українських мас-медіа (за винятком зовсім дрібних видань або тих, що створені та функціонують за гранти) підконтрольні купці олігархів. Так само, як і політичні партії в Україні, що теж у переважній більшості належать олігархату. Хто і як контролюватиме роботу, скажімо, кількох загальноукраїнських телеканалів, котрі скеровуватимуть вироблений ними контент на «знищення» чи, навпаки, на уславлення того чи іншого кандидата? І як у представленій партіями звітності будуть означені послуги цих самих телеканалів – як подарунок власника, джентльменська угода чи відверта джинса?

У Сполучених Штатах відсутнє державне фінансування партій. Політичні сили самі заробляють і рейтинг, і гроші, видані під нього авансом. Фізична особа може пожертвувати партії не більше $200, юридична – не більше 20 тисяч. Під час останньої кампанії Барака Обами 60% пожертв, що надійшли на адресу його штабу, становили саме дрібні внески по 200 «баксів». Це означає, що кандидата в президенти підтримали «пересічні громадяни», і це дуже добрий знак для будь-якого претендента на владу. Адже чим більш «розсіяним» є фінансування, тим менше побоювань, що політик будь-якого рівня буде змушений «відробляти» отримані кошти, запобігаючи перед тим чи іншим товстосумом.

Коли в Україні дійде до того, що не виборцю нестимуть гречку, а сам виборець, не жалкуючи, вийме з гаманцями енну суму в гривнях, тоді вважатимемо, що перебудову партійної системи успішно завершено. Наразі говориться про те, що фінансування партій обійдеться кожному українцеві у зовсім смішну суму – гривню чи щось близько цього. Але справа не у розмірі пожертви, справа у добровільності. Доки сукупний рейтинг довіри до політичних сил бовтатиметься десь на рівні 15%, навіть такий мікрограбіж громадян гірко обурюватиме їх.

Політичні партії в Україні наразі не заробили ані гривні, ані навіть копійки. Заохочувати їх тепер – це ставити воза поперед кобили. Довіра дорожча за гроші, і на неї ще треба добряче попрацювати.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.