5 грудня 2016, понеділок

Путін ганебно програв війну

коментувати
Правління Путіна починалося війною, яку розв'язало оточення Єльцина, і закінчується війною, яку розв'язав він сам

Авторитарні персоналістські режими можуть багато. Майстерно комбінуючи оруеллівські і хаксліанські маніпуляційні технології, вони здатні досить довго підтримувати в своїх ізольованих ареалах "політичну стабільність", яка плавно переходить в омертвіння соціуму. Адіабатичний режим такого штибу міг би, в принципі, стати практично безсмертним. Не випадково комуністичні вожді мріяли на зорі свого проекту про перемогу революції в світовому, якщо не в космічному, масштабі, - пише Андрій Піонтковський для «Радіо Свобода».

Вони знали, де зберігається їхня кощієва смерть. Авторитарний персоналістський режим не може пережити явної зовнішньополітичної поразки, неважливо якого характеру – військового, економічного, ідеологічного, морального. Така поразка автоматично десакралізує першу особу і руйнує структуроутворюючий міф про непогрішимість вождя і всього проекту в цілому. Спрацьовує безжалісна логіка споріднених за духом систем, – кримінальних співтовариств. Опущений пахан - вже не пахан. Так і путінський режим міг би пробігти на своїх кривих ніжках ще якусь дистанцію, кожним додатковим роком свого злочинного існування незворотно руйнуючи шанси на майбутнє Росії – якби його не спіткалоа українська катастрофа.

Неможливо не згадати в цьому зв'язку проникливе зауваження Андрія Амальріка, зроблене ним близько півстоліття тому: "Чому всілякий внутрішній занепад поєднується з крайньою зовнішньополітичною амбітністю, мені важко відповісти. Можливо, в зовнішніх кризах шукають виходу з внутрішніх протиріч. Можливо, навпаки, та легкість, з якою пригнічується будь-який внутрішній опір, створює ілюзію всемогутності. Можливо, потреба мати зовнішнього ворога, яка виникає з внутрішньополітичних цілей, створює таку інерцію, що неможливо зупинитися – тим більше що кожен тоталітарний режим занепадає, сам цього не помічаючи".

Фатальною помилкою путінського режиму стала не стільки навіть сама анексія Криму, скільки її презентація urbi et orbi у знаменитій промові Путіна 18 березня 2014 року і його подальших виступах як першого кроку в реалізації амбіційної концепції "Русского мира". Спочатку в Путіна було конкретне прагматичне завдання – блокувати європейський вектор розвитку України, ні в якому разі не дозволивши цій країні вирватися з євразійської мережі кримінальних паханатів і вибрати цивілізовану модель економічної і політичної конкуренції. Такий вибір міг би стати заразливим прикладом для російського суспільства і підірвати духовні скріпи путінського режиму.

Фатальною помилкою путінського режиму стала не стільки навіть сама анексія Криму, скільки її презентація urbi et orbi у знаменитій промові Путіна 18 березня 2014 року

Анексія Криму розглядалася Путіним як один з інструментів вирішення української проблеми, а не як початок духопідйомної кампанії збирання "Русского мира". Спочатку Путін і не думав про історичну місію збирача земель руських. Його цілком задовольнили б набагато скромніші лаври – душителя української антикримінальної революції.

Але 18 березня "хорошого Гітлера" понесло в ейфорії його кримського "тріумфу" і він став заручником зазначеного в серії промов та інтерв'ю міфу "Російського світу", учнівського ремейка ідеологем "Третього рейху" – роз'єднаний народ, збирання історичних земель, націонал-зрадники, захист росіян і російськомовних по всьому світу, унікальний генетичний код з додатковою хромосомою духовності, арійське плем'я, що спустилося з Карпатських гір і поширилося на півсвіту до форту Росс в Каліфорнії.

Гітлерівський тисячолітній "Третій рейх" протримався 12 років. Зашморг Судетської промови остаточно затягнувся на шиї гітлеризму через 7 років після її проголошення. З зашморгом кримської промови й путінізмом все якось пішло значно швидше. Не можна відкривати могили таких мерців.

Але згадаймо: початковий телепропагандистський ефект був приголомшливий. Здавалося, що 18 березня 2014 року – 2 серпня 1914 року: вся країна з прапорами, знаменами, іконами, портретами царя, георгіївськими стрічками стала на коліна перед резиденцією в Ново-Огарьово. Суворі пролетарські вожді "Лівого фронту", засуджені за організацію зрадницького бунту в день інавгурації государя-імператора, вірнопіддано волали зі своїх похмурих катівень: "Хай живе Володимир Володимирович Путін, збирач земель руських!" Буржуазні опозиційні дамочки кокетливо кидали до ніг брутального Переможця букети вишуканих компліментів.

Але романтичне перезавантаження системоутворюючого міфу виявилося фатальноюим, воно вимагало динаміки, картини безперервно розширюваного всесвіту "Русского мира". Статика, будь-який натяк на відступ - смертельні для диктатора, породжують якраз серед найпалкіших прихильників страшну підозру "Цар несправжній!". Тому була негайно запланована наступна після Криму мета експансії "Русского мира" – "Новоросія", споконвічно російські землі, незаконно передані Україні жидобольшевиками, бог їм суддя, після революції 1917 року.

Щодо Заходу був розв'язаний інтенсивний ядерний шантаж, метою якого було залякати країни НАТО, паралізувати їхню волю і змусити ухилитися від виконання своїх зобов'язань за статтею V статуту НАТО в разі появи вже в Прибалтиці ввічливих зелених чоловічків. "Ви готові померти за Нарву?" – звертався з питанням до Заходу Путін. Нещодавнє опитування громадської думки в європейських країнах НАТО показало, що тільки у Польщі і Британії більшість висловилася за надання військової допомоги балтійським державам у випадку російської агресії. Але цей дуже промовистий результат, який багато що говорить про пенсійну ментальність старенької Європи, залишився єдиною "перемогою" "Русского мира". На всіх інших напрямках концепція Путіна зазнала значних поразок.

Насамперед, в Україні, в умах і серцях її громадян, в тому числі росіян за національністю. З'ясувалося, що у восьми з десяти зарахованих у Новоросію регіонах не знайшлося навіть достатньої кількості недоумкуватих бабусь для організації регулярних масовок з хоругвами і путінськими іконами. У двох областях у кількох містах вдалося закріпитися озброєній до зубів різношерстій компанії професійних диверсантів, приїжджих дегенератів, десятників МММ, фашистів РНЕ, переодягнених козаків, ветеранів 35-річної афгано-кавказької колоніальної війни.

Для того щоб їх не вибили з Донбасу, потрібна постійна присутність в бунтівних областях частин регулярної російської армії з купленими в воєнторгах танками, БТР-ами, установками "Град", "Ураган", "Торнадо", ЗРК "Бук". Проект променистої "Новоросії" засох: фундаментальною політичною слабкістю цього руху "доведених до відчаю корінних жителів", яка вирізняла його від будь-якого іншого сепаратистського проекту в світі, була відсутність у ньому органіки, нездатність чітко артикулювати ні причини свого "відчаю", ні цілі свого "протесту".

Путінська агресія величезною мірою сприяла формуванню в Україні громадянської нації не на етнічній основі, а на світоглядному принципі європейського вибору, вірності історичним традиціям "Київської Русі". У цивілізаційному плані війна, нав'язана Путіним Україні, стала для її громадян усіх національностей битвою Київської Русі й Золотої Орди. Росіяни в Україні у своїй переважній більшості відкинули ідеї "Новоросії" і "Русского мира", підтримали антикримінальну революцію і усвідомили себе патріотами української держави.

Правління Путіна починалося війною, яку розв'язало оточення Єльцина, щоб привести до влади свого ставленика. Правління Путіна закінчується війною, яку він розв'язав сам, щоб утриматися при владі і зробити її довічною. Обидві війни він по-різному, але однаково ганебно програв.

Провалився і ядерний шантаж, застосований щодо Заходу й передусім США. Путінський порядок денний не ставив своєю метою перетворення в радіоактивний попіл ненависних США, чого можна було б досягти тільки ціною взаємного вбивства в ході повномасштабної ядерної війни. План був значно скромнішим: максимальне розширення "Русского мира", розпад НАТО, дискредитація і приниження США як гаранта безпеки Заходу. В цілому це стало б реваншем за поразку СРСР у Третій (холодній) світовій війні, так само як Друга світова війна була для Німеччини спробою реваншу за поразку у Першій.

"Парадокс Нарви", здатність Путіна одним кроком поставити весь Захід перед неможливим вибором – принизлива капітуляція і відхід з світової історії або ризик ядерної війни з людиною, що перебуває в іншій реальності, – став найсерйознішим викликом для цивілізованого світу. Особливо враховуючи настрої гедоністичної Європи. Сьогодні на Заході немає політиків масштабу Черчілля і Рузвельта, але схоже, що колективний західний Чемберлен, повільно розвертаючись, знайшов усе таки адекватну відповідь на наростаючий ядерний шантаж Москви. Ядерна риторика Кремля, спрямована на підрив ключової статті статуту НАТО, була почута, проаналізована й отримала адекватну реакцію: було прийняте рішення про розміщення на постійній основі на території країн Балтії та Польщі військових контингентів НАТО, включаючи американських військовослужбовців.

Розміри цих контингентів не мають великого значення. Вони не розраховані на наступальні дії, і, треба сподіватися, їм не доведеться брати участь і в оборонних операціях. Принциповим є сам факт присутності американських солдатів і офіцерів. Вони – жива зброя стримування, заручники-смертники, якщо хочете. Весь розрахунок кремлівських шантажистів, що майже рік патякали про радіоактивний попіл імені пана Кисельова і усміхнені "Іскандери" незрівнянної пані Семенович, будувався на тому, що, ввівши в балтійські країни ввічливих "зелених чоловічків" і розмахуючи ядерною дубиною, вони залякають і паралізують Європу і США. Символічна присутність американських військовослужбовців в районі Нарви психологічно повертає ситуацію на 180 градусів. Тепер поява там першого "зеленого чоловічка" автоматично означатиме вступ Російської Федерації в повномасштабну війну зі США. Тим самим екзистенціальне питання адресується тепер уже не Заходу, а Путіну і його найближчим бізнес-партнерам.

Відповідати за всю шкодливу компанію зголосився генерал-полковник від мистецтвознавства Сергій Іванов: "Що ви, колеги, як ви тільки могли припустити? Ми ж Моська порівняно з натівським Слоном. Ми тільки думаємо, що про нове мирне співіснування з Вами". Ну, а щоб остаточно вибити з кремлівських мосьок дурість про можливу конфронтацію з НАТО, Захід має намір надати Україні максимальну політичну та економічну підтримку. Тепер доля України стала проблемою і власної безпеки Заходу: Хрестовий похід "Русского мира" повинен бути зупинений на далеких підступах до території НАТО.

Але все ж таки найболючішої поразки путінська ідеологія "Русского мира" зазнала в самій Росії. Втім, поразки вона зазнала ще чверть століття тому. У 1991 році розпалися дві комуністичні імперії: спочатку мала югославська, а за нею і велика радянська. Розпалися вони з однієї і тієї ж причини, але розпадалися дуже по-різному. "Духовні скріпи" комунізму зотліли, і ніщо вже не утримувало братів менших в орбіті старшого імперського брата (сестри) – Росії та Сербії. Характер розпаду визначався ставленням до нього відповідно сербського і російського народів. Їхні харизматичні лідери того часу, Мілошевіч і Єльцин, як природжені популісти керувалися у своїй політиці умонастроєм переважної більшості своїх співгромадян. Серби, уражені вірусом містечкового імперства, втративши надію зберегти всю Югославію, кинулися вирізати з її тіла "Великий Сербський Світ", розв'язавши і програвши півдюжини воєн, які забрали десятки тисяч життів.

Прихильники такого сценарію розділу радянської імперії були і в Росії – насамперед серед політичної "еліти". Власне, ГКЧП був не комуністичним, а саме імперським путчем. А один з вождів "перемоги демократії" Гавриїл Попов наполегливо закликав тоді до братнього розчленування України як раз за сьогоднішніми путінськими лекалами. Але ці настрої не були масовими. На демонстрацію протесту проти Біловезьких угод, які розділили СРСР строго по формальних кордонах колишніх союзних республік, вийшло в Москві в день їх ратифікації у Верховній Раді РРФСР не більше ста чоловік. Не тільки жителі колишнього Радянського Союзу, але і весь світ багато чим зобов'язаний мудрості і великодушності російського народу, що не спокусився закликами янаєвих і попових до "збирання споконвічних російських земель".

Югославський сценарій на пострадянському просторі, нашпигованому ядерною зброєю, міг би стати всесвітньою катастрофою. Маргінальні імперські фанатики на кшталт сьогоднішньої знаменитості, військового злочинця з чвертьвіковим стажем Гіркіна в якості призу-втіхи подалися на Балкани вбивати хорватів і боснійців. Серед них і в помині не було непримітного відставного чекістського підполковника Путіна, який у ті дні носив портфель за мером Петербурга і був поглинутий аферою "Метал в обмін на продовольство", що обіцяла йому перші лями .

Карикатурна химера "Русского мира" з його сакральним Херсонесом – це божевільна спроба підстаркуватого диктатора повернутися в машині часу на двадцять три роки тому, переграти розпад Радянського Союзу, цього разу по-югославськи, і продовжити агонію своєї гниючої клептократії, припудривши її ідеократичним проектом Більшого стилю на зразок гітлерівського фашизму чи сталінського комунізму. Ця спроба приречена на провал, насамперед тому, що ментальність росіян не змінилася за ці роки. Короткочасна ейфорія "Кримнаш" не означала санкції "батьку нації" на нескінченну гібридну війну на "захист етнічних росіян і російськомовних" на всьому пострадянському просторі. Недарма зведення про наші втрати в Донбасі є сьогодні найбільш засекреченою інформацією в країні, а батьки загиблих змушені ховати своїх дітей таємно.

"Нам, русским, на миру и смерть красна", – бадьоро відрапортував Верховний Головнокомандувач рік з гаком тому. Помер "на миру", але не красною, а ганебною смертю "Русский мир" – від перенапруги при невдалій спробі братського зґвалтування України. Поразка в Україні – це для Кремля не просто втрата перлини в короні уявної імперії і крах усіх його "інтеграційних" потуг. Це, насамперед, успішне повалення повсталим українським народом бандитського режиму, клону путінської клептократії.

Уявіть собі на хвилину, що в 1956 році Радянський Союз не зміг би придушити угорське антикомуністичне повстання, і воно перемогло б. СРСР не проіснував би тоді ще довгих 35 років – комуністичні режими у Східній Європі впали б протягом року з очевидними політичними наслідками для Москви. Україна для Росії – фактор набагато вагоміший, ніж Угорщина для СРСР. Крім того, у радянського режиму були й переконані ідеологічно мотивовані прихильники. А в путінської Росії, позбавленої міфологічних покровів, таких прихильників і захисників не може бути в принципі.

За всіма законами життя і смерті авторитарних режимів путінська клептократія не переживе українську катастрофу. Але кремлівські лідери спробують втриматися біля солодкого пирога влади-власності, вдавшись до стандартного прийому політичного ребрендингу. До болю знайомі слова «товариш Путін допустив серйозні прорахунки в українському питанні» та «виявився наш Батько не Батьком, а сукою» ось-ось мають зірватися з вуст найближчих соратників вождя і вже заповзають шурхітливим шепотінням на сторінки ще вчора лояльних Кремлю засобів масової інформації. І хтось з найжалюгідніших уже репетирує в спортивному залі в бронежилеті і памперсах перед промтером своє проникливе звернення до нації: «Як вільно дихається у звільненому Арканарі!.."

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.