5 грудня 2016, понеділок

Програш «хорошого Гітлера». Яке майбутнє чекає на Путіна

коментувати
Путінський симулякр не переживе українську метафізичну катастрофу, викликану грубим прорахунком диктатора

У російському політичному дискурсі вже з початку 90-х склалася стійка термінологічна омана. Демократія з деяких часів стала розумітися не як цивілізовані правила гри для конкуруючих політичних сил, а як система утримання при владі групи осіб, які самовизначили себе як "демократи". Вже президентські вибори 1996-го стали наочним втіленням цієї концепції, - пише російський політолог Андрій Піонтковський для Крим.Реалії.

Путінський проект "Спадкоємець 2000", що вилупився з подібної "демократичної" школи, став відвертою здачею "демократами" демократичних свобод – зрозуміло, заради благородної мети "продовження ліберальних економічних реформ". У процесі призначення Путіна довічним президентом РФ були реалізовані найсміливіші та найзухваліші мрії переконаних противників загального виборчого права, очолюваних полум'яною Юлією Латиніною. Президента, як відомо, вибрали не алкаші з села, а шість дуже заможних громадян бездоганних лібертаріанських переконань, у буквальному сенсі cream of the cream нації: Роман Абрамович, Борис Березовський, Валентин Юмашев, Тетяна Дяченко, Олександр Волошин, він же Санька‑облігація, Анатолій Чубайс. Безумовно, найбільш гідні російські люди. Дуже багато сьогоднішніх ліберальних критиків режиму з ентузіазмом підтримували тоді Путіна, відкривши в ньому російського Піночета, який залізною рукою поведе країну шляхом ринкової модернізації.
  
Золоті пера сислібів у своїх нескінченних статтях п'ятнадцять років пояснювали місту і світові, що народ Росії дикий, неосвічений, не дозрів до того, щоб йому можна було довірити вибирати своїх правителів самостійно, а якщо, не дай бог, вільні вибори відбудуться, то до влади прийдуть жахливі фашисти. Отже, таких виборів не можна допустити ні в якому разі. Коло російської історії та російської ліберальної думки замкнулося, через сто років повернувшись у вихідну точку "веховца" Михайла Гершензона: "Ми повинні благословляти цю владу, яка своїми багнетами і тюрмами захищає нас від люті народної", хіба що з заміною багнетів на телевізійні канали.
 
(...) У новому російському парламенті, який стане місцем для запеклих дискусій, лівих буде, мабуть, більше, ніж прихильників умовної партії "Правое дело". Але це не підстава заздалегідь оголошувати його фашистським і забороняти вільні вибори. Прийти до влади, отримавши абсолютну більшість на вільних виборах, фашистам в Росії практично неможливо. Цього не змогли, всупереч поширеній історичній помилці, навіть німецькі нацисти. На останніх вільних виборах у Рейхстаг 1932 року почався відкат НСДРП (33%). Не маси привели Гітлера до влади в січні 1933-го, а змова еліт.

А ось тепер запитаємо себе, що повинні зробити фашисти в Росії, щоб прийти до влади, не перемігши на вільних виборах, а в результаті внутрішньої еволюції путінського режиму, змови його, з дозволу сказати, "еліт". Легша ця задачка чи складніша? На мій погляд, набагато легша. Їм не доведеться переконувати 50 млн виборців. Досить буде переконати 3-4 мерзотників з ближнього кола національного лідера. А їх і переконувати не треба. Вони й самі давно вже невтомно борються з "єврейськими олігархами, які пограбували країну", за свої, як послужливо підказав їм Дугін, православні "опричні паї". Їм просто треба пояснити, що в обстановці зростання системної кризи влади, що розкладається, єдиний для них спосіб зберегти свої мільярдні паї – встати на шлях відвертої нацистської диктатури. Для такої диктатури не потрібна підтримка більшості. Цілком достатньо силових структур, телебачення та ентузіазму кількох мільйонів рядових виконавців. І те, і інше, і третє у них вже є. Під тоталітарним пресом більшість буде розгубленою і пасивною. Тим більше, що за всіма одразу не прийдуть.

Найболючішого ураження ординська ідеологія "русского міра" зазнала в самій Росії

(...) Вільні вибори – це не ідеологічна догма "демшизи", що прокладає фашистам дорогу до влади. Навпаки, в країні, де вагітна фашизмом влада на передостанньому місяці, забороняє такі вибори, це прагматичний інструмент, що зводить найвищий бар'єр на шляху фашистів".

Наша академічна дискусія з колегами завершилася 18 березня 2014 року. Фашизм зверху тріумфально прийшов, поклавши на всіх нас свою додаткову хромосому духовності.

Кримська промова Путіна перед Федеральними зборами виявилася настільки очевидним ремейком судетської промови Гітлера в Рейхстазі, що видному кремлівському пропагандону Міграняну довелося для пом'якшення враження запропонувати формулу хорошого (мабуть, до 22 червня 1941-го) Гітлера.

Хороший Путін оголосив росіян розділеним народом і проголосив не тільки своє право, але і свій священний обов'язок захищати по всьому світу не громадян Росії (кожна держава зобов'язана захищати своїх громадян), а етнічних росіян, російськомовних, а в подальших інтерпретаціях нащадків громадян СРСР і Російської імперії. Саме така ідея, що лежала в основі зовнішньої політики гітлерівського рейху, призвела до Другої світової війни.

У плані реалізації концепції "Русского міра" було поставлене наступне після анексії Криму практичне завдання – повернення несправедливо переданої Україні більшовиками (бог їм суддя) Новоросії. Противники проекту були оголошені націонал-зрадниками (ще одна калька з німецької 30-х років минулого століття).
До 18 березня блокування європейського вибору України було метою, анексія Криму – одним з інструментів її досягнення. Після 18 березня збирання руських земель, "крыминализация" всього простору колишнього Радянського Союзу чи навіть Російської імперії ставала за задумом кремлівських міфотворців і мордоробів містичною надметою і вищим сенсом існування повсталого, нарешті, з колін російського етносу, що здобув гідну національну ідею. А заодно і легітимізацією довічного правління березопомазанника.

Минуло більше двох років. Яка доля путінського фашистського проекту "Русского міра"? Він оглушливо провалився. Причому ясно це стало вже досить швидко. Телевізійна істерія, яка все ще триває, псевдоопитування, які нічого не значать в авторитарних структурах, безглузді космічні вправи в Сирії і компенсаторне "победобесие" – це спроба приховати поразку, продовжити життя після смерті.

Поразка перш за все в Україні і, що найголовніше, в умах і серцях її росіян за національністю громадян. З'ясувалося, що у десяти з дванадцяти зарахованих у Новоросію регіонах не знайшлося навіть достатньої кількості статистів для організації регулярних масовок з хоругвами і путінськими іконами. У двох областях у кількох містах вдалося закріпитися озброєній до зубів різношерстій компанії професійних диверсантів, приїжджих дегенератів-моторил, десятників МММ, фашистів РНЕ, ряжених козаків, ветеранів 35-річної афгано-кавказької колоніальної війни. Для того щоб їх не вибили з Донбасу, необхідна постійна присутність там частин регулярної російської армії з купленими у воєнторгах танками, БТР, установками "Град", "Ураган", "Торнадо", ЗРК "Бук". Проект променистої "Новоросії" зачах до бандитської Лугандонії. Фундаментальною політичною слабкістю цього руху "доведених до відчаю корінних жителів", що відрізняла його від будь-якого іншого сепаратистського проекту в світі, була відсутність у ньому органіки, нездатність чітко артикулювати ані причину свого "відчаю", ані мету свого "протесту".

Росіяни в Україні переважно відкинули міфи Новоросії і "Русского міра" і залишилися лояльними громадянами української держави і прихильниками європейського вибору українського суспільства. Путін спробував розв'язати етнічний конфлікт, а отримав світоглядний між спадкоємцями Київської Русі і Золотої Орди.
 
Але все-таки найболючішого ураження ординська ідеологія "Русского міра" зазнала в самій Росії. Втім, цієї поразки вона зазнала ще чверть століття тому. У 1991 році розпалися дві комуністичні імперії: спочатку мала югославська, а потім і велика радянська. "Духовні скріпи" комунізму зотліли, і ніщо вже не утримувало братів менших в орбіті старшого імперського брата (сестри) – Росії та Сербії. Характер розпаду визначався ставленням до нього відповідно сербського і російського народів. Їх харизматичні лідери того часу, Мілошевіч і Єльцин, як природжені популісти, керувалися у своїй політиці умонастроєм переважної більшості своїх співгромадян. Серби, уражені вірусом містечкового імперства, втративши надію зберегти всю Югославію, кинулися вирізати з її тіла "Сербський світ", розв'язавши і програвши півдюжини воєн, які забрали десятки тисяч життів.

Карикатурна химера "Русского міра" з його сакральним Херсонесом – це божевільна спроба пристаркуватого диктатора повернутися в машині часу на двадцять три роки назад, переграти розпад Радянського Союзу, цього разу по-югославски, і продовжити агонію своєї гниючої клептократії, припудривши її ідеократичним проектом Великого стилю на кшталт гітлерівського фашизму чи сталінського комунізму. Ця спроба приречена на провал, насамперед тому, що ментальність росіян не змінилася за ці роки. Короткочасна ейфорія "Крымнаш" не означала санкції "батька нації" на нескінченну гібридну війну "захист етнічних росіян і російськомовних" на всьому пострадянському просторі. Недарма зведення про наші втрати у Донбасі стали найбільш засекреченою інформацією в країні, а батьки загиблих були змушені ховати своїх дітей таємно.

"Нам, русским, на миру и смерть красна", – бадьоро відрапортував за росіян Верховний Головнокомандувач у квітні 2014 року. Помер "на миру", але не "красной", а ганебною смертю "Русскій мір" – від перенапруги при невдалій спробі братського зґвалтування України.

За всіма законами життя і смерті авторитарних режимів путінський симулякр не переживе українську метафізичну катастрофу, викликану грубим прорахунком диктатора. Але постпутінська хунта намагатиметься втриматися біля солодкого пирога влади-власності, вдавшись до стандартного прийому політичного ребрендингу. До болю знайомі слова "товариш Путін припустився серйозних прорахунків в українському питанні" та в брутальнішому варіанті "виявився наш Батько не Батьком, а сукою" повинні будуть рано чи пізно зірватися з вуст найближчих соратників вождя, і вони вже заповзають з шелестінням пошепки у високі кабінети й на сторінки ще вчора лояльних Кремлю засобів масової інформації.

(...) Чекаємо подальшого розвитку цих драматичних сюжетів. Тиск на Золотова, а, отже, і на Путіна з боку силовиків наростає. Криза навколо фігури Кадирова повинна загостритися до 18 вересня, передбачуваної дати прямих виборів президента Чечні. Силовики, як мені видається, зроблять спробу не допустити подібної легітимації їхнього опонента. І Кадиров це прекрасно розуміє.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.