9 грудня 2016, п'ятниця

Помилка США, Обама і радикали

коментувати
Однією з центральних тем американської президентської кампанії постає питання про те, хто відповідальний за виникнення і поширення в Іраку і Сирії "Ісламської держави"

Дональд Трамп оголосив основоположником цієї забороненої і в Росії терористичної організації Барака Обаму, чим викликав справедливе обурення демократів. Трамп настільки неосвічений, що, навіть коли в його зовнішньополітичних заявах прорізаються зерна істини, він сам не здатний їх зрозуміти і затоптує лобовими інтерпретаціями, - пише Андрій Піонтковський у колонці для «Радіо Свобода».

Обама – непримиренний противник "Ісламської держави", американські ВПС знищили, напевно, вже сотні польових командирів і рядових бойовиків. Власне, війна з терором – це єдиний виняток, який дозволяє собі лауреат Нобелівської премії миру Обама, принциповий супротивник використання американської збройної сили за кордоном. Що не скасовує, однак, того факту, що поява "Ісламської держави" на Близькому Сході на місці переможеної там "Аль-Каїди" стала наслідком катастрофічних зовнішньополітичних помилок американської адміністрації, скоєних через ідеологічну впертість і обмеженість президента США.

Тема ця виходить далеко за рамки нинішньої американської політичної кампанії. Ісламський радикалізм залишиться з нами надовго, і уроки низки поразок, а також однієї ізольованої, але, на жаль, втраченої перемоги над ним надзвичайно важливі. Тому дозволю собі зробити свій внесок в обговорення актуальної проблеми, тим більше що я неодноразово висловлювався на цю тему в різний час останніми роками. Деякі зі своїх минулих суджень я нагадаю, оскільки цікаво оцінити їх сьогодні в історичній ретроспективі.

Ісламський радикалізм залишиться з нами надовго, і уроки низки поразок надзвичайно важливі

Влітку 2007 року в світовій війні, оголошеній Заходу ісламськими радикалами ("Аль-Каїдою" і спорідненими їй організаціями) стався не відразу помічений і оцінений, але здатний стати вирішальним стратегічний перелом. Ще в січні та лютому 2007 року здавалося, що "Аль-Каїда" перебуває на порозі історичного тріумфу. Після вибуху мечеті в Самаррі ісламським радикалам вдалося занурити Ірак в безодню сунітсько-шиїтського взаємного терору, який забрав десятки тисяч життів мирних жителів. Американські війська опинялися у все більш безглуздій ролі між двома ворогуючими групами фанатиків, які однаково їх ненавидять. Демократи, які перемогли на проміжних виборах у Конгрес, вимагали, спираючись на громадську думку, негайного виведення американських військових з Іраку.

У цій країні США зіткнулися не стільки з військовою, скільки насамперед з семантичною проблемою. Ініціаторами вторгнення "перемога" визначалася як "побудова демократії в Іраку". На четвертий рік війни про це ніхто не говорив. Помилкове визначення "перемоги" призвело до психологічного синдрому поразки, що загрожує перерости у вирішальну поразку в глобальній війні з ісламським радикалізмом. В іракській війні у США до 2007 року не було союзника, якого слід було б захищати як з моральних, так і з прагматичних міркувань (крім курдів), і не було ворога, якого слід було б знищувати (крім структур "Аль-Каїди"). Американці дійсно після призначення командувачем військами генерала Девіда Петреуса зосередилися на завданні знищення бойовиків "Аль-Каїди". І тут до США прийшла несподівана удача – одна з тих, які перевертають хід воєн.

Проти "Аль-Каїди" виступили і несподівано звернулися за допомогою до США шейхи сунітських племен провінції Анбар, центру сунітського опору коаліції і основної бази ісламської "бази" в Іраку. Ісламські інтернаціоналісти дістали навіть колишніх саддамівців, що ненавиділи американців: своєю неймовірною жорстокістю щодо мирного населення, релігійним фанатизмом, нав'язуванням середньовічних норм шаріату, експропріацією жінок для догоджання воїнам Аллаха – словом, усім тим, що справедливо називається ісламофашизмом. І цей ісламофашизм відкинули правовірні суніти, які не мали ані найменших підстав симпатизувати американцям, які усунули їх від влади в країні, в якій вони правили десятки років, пануючи над шиїтською більшістю.

Ось як бачилася мені ситуація восени 2007 року: "Союз сунітських племен з американцями помітно вплинув на динаміку конфлікту всередині Іраку. Її поки що важко передбачити в деталях, і Іраку в будь-якому разі належить пережити ще багато дуже важких років. Але якщо говорити про глобальний контекст іракської війни, то він став набагато визначенішим. Джихадисти "Аль-Каїди" зазнали фундаментальної метафізичної поразки. Якщо вони не пройшли у сунітів Іраку, то навряд чи пройдуть десь в іншому місці. Вони можуть влаштувати ще кілька масштабних терактів у США чи в Європі, але до них вже не прийдуть ті тисячі, а то й мільйони молодих людей, які нестримно б ринули до їхніх лав у разі їхнього іракського тріумфу.

Але ж цей тріумф був такий близький. Що варто було їм стримати свою жорстокість і тупий середньовічний фанатизм хоча би щодо своїх союзників? Однак тоді вони зрадили б своїй сутності і перестали б бути справжніми джихадистами, але як винятково цілісні мерзотники, вони не могли собі це дозволити. Так само, як німецькі фашисти не могли змінити свого расистського ставлення до народів України і Росії, що зумовило перелом під час Другої світової війни після важких поразок СРСР у 1941 і 1942 роках.

Але був і інший шанс 6-7 місяців тому, коли чаша терпіння сунітів ще не була вичерпана. Американці дійсно могли піти з Іраку, подарувавши "Аль-Каїді" тріумф в очах усього мусульманського світу. Все прогресивне людство – демократи, які отримали більшість в американському Конгресі, преса, телебачення, університети, блискучі інтелектуали, актори, поп-зірки і секс-бомби Америки та Європи – вимагала виведення американських військ. Російський міністр закордонних справ, який вже кілька років поспіль встає з колін, переможно зловтішався: "Очевидно, що остаточна розв'язка іракської кризи внесе додаткову визначеність у міжнародну ситуацію". Наперекір їм стояв один не дуже освічений, який погано артикулює свої думки, і дивом опинився на посту президента США, чоловік. Він, звісно, не знав, що суніти повстануть проти "Аль-Каїди". Але він чомусь знав, що йти не можна, і вперто це повторював, надзвичайно дратуючи своїх високочолих опонентів.

Випадковість? Можливо. А, можливо, Провидіння свідомо обрало саме такого – Джорджа Буша-молодшого. Його безглузда війна набула у зворотній часовій перспективі свого історичного сенсу. "Аль-Каїди" не було в Іраку. "Аль-Каїда" прийшла в Ірак. "Аль-Каїда" зламала собі хребет в Іраку. Точніше, назавжди втратила там свій бренд – світлий образ самовідданої захисниці пригноблених і месниці, яка нещадно б'є невірних за ображений і сплюндрований мусульманський світ. Це дуже добра новина. Для Заходу. Для мусульманського світу. І для Росії".

Я мав рацію і не мав. Сунітські загони самооборони "Сахва" ("Пробудження") вигнали бойовиків з країни, що різко знизило рівень насильства, і Ірак почав поступово перетворюватися в більш-менш нормальну країну. Але ще важливішими виявилися фундаментальні уроки, піднесені світовій спільноті. Ісламський радикалізм, ісламофашизм може бути переможений, але переможений він може бути тільки зсередини самого ісламського світу силами, які відкидають програму повернення двох мільярдів людей у середньовіччя. Таких людей в мусульманському світі насправді більшість, і західній цивілізації, частиною якої безумовно є і Росія, треба знайти конструктивну і сповнену поваги форму співпраці з ними та їх підтримки.

Дійсно, важко було б знайти в мусульманському світі більш благодатну для ісламістів вибірку, аніж привілейовану за часів Саддама іракську сунітську меншість, відсторонену коаліцією від влади. І ця вибірка відкинула ісламістів, випробувавши на собі їхню філософію і практику, попросивши про допомогу американців. Трагічна історія війни в Іраку несподівано поставила дуже важливий соціальний експеримент. І уроки його були досить обнадійливими.

Однак мій оптимізм виявився невиправданим. Ці найцінніші іракські уроки виявилися не просто невивченими і незакріпленими, але свідомо відкинутими новою американською адміністрацією, як такі, що не відповідали її ідеологічним установкам. Отримавши авансом Нобелівську премію миру, президент Обама прагнув максимально протиставити себе своєму попереднику. Дуже значущі позитивні результати, досягнуті під командуванням генерала Петреуса на завершальному етапі іракської війни, були президенту нецікаві і навіть неприємні. Обама знехтував рекомендаціями військових і цивільних експертів, які пропонували залишити в Іраку символічне (кілька тисяч) число військовослужбовців для підтримки зв'язку з сунітськими загонами і надання їм політичної підтримки. Буш ввів війська в Ірак, а ось Обама як послідовний анти-Буш повинен був вивести американців з цієї країни до останнього солдата.

Загони "Сахва" були розпущені шиїтським урядом Нурі аль-Малікі в 2011 році. Багдадські сили безпеки фізично ліквідували кількох впливових колишніх польових командирів, у тому числі Хаміса Абу Ріша, брата шейха Абдель Саттара Абу Ріша, засновника "Сахви", вбитого терористами "Аль-Каїди" у вересні 2007 року. І сталося те, що неминуче мало статися: у ролі захисників сунітів на їхній території знову з'явилися джихадисти, тепер вже в новому образі – бойовиків "Ісламської держави". Позбавлені будь-якої політичної, військової, економічної підтримки сунітські племена, союзники американців на другому етапі іракської війни, змушені були змиритися з терористами як з єдиним реальним захистом від свавілля шиїтського уряду в Багдаді.

Так після недавнього звільнення від "Ісламської держави" іракськими урядовими силами міста Дужрф ас-Сахр велика частина 80-тисячного сунітського населення покинула його. Суніти, які приїжджають з зайнятого бойовиками "ІД" Мосула, повідомляють про те, що бойовики, які впроваджують середньовічні норми, як і 10 років тому, не мають популярності у місцевого населення. Однак протестних виступів в місті немає, оскільки жителі побоюються найгіршого після можливого вступу в місто формувань іракської армії і спонсорованих Іраном загонів шиїтської міліції. Як у дурній нескінченності ситуація повторюється: Військова структура "Ісламської держави" може бути розгромлена, але джихадисти під іншим брендом втретє прийдуть до Іраку, якщо сунітське населення буде змушене сприймати їх як своїх захисників.

Зараз ідея створення сунітської національної гвардії для боротьби з джихадистами висувається знову і навіть підтримується духовним лідером шиїтів Іраку великим аятолою Алі Сістані. Але скільки часу було втрачено, та й не змогли б джихадисти повернутися в Ірак після провалу "Аль-Каїди", якби стратегія генерала Петреуса була продовжена США і підтримана багдадським урядом.

Така на сьогодні історія "Ісламської держави" в Іраку. Її успіхи в Сирії стали наслідком іншої фундаментальної помилки американської адміністрації, якої вона припустилася в 2013 році. Але це вже інша історія.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.