9 грудня 2016, п'ятниця

За першим словом Володимира Володимировича

коментувати
Кожен день перебування на вищій державній посаді політично неадекватного персонажа посилює катастрофу, яку переживає Росія

16 років тому найкращі люди Росії – Абрамович, Березовський, Волошин, Дяченко, Юмашев, Чубайс – привели за руку в Кремль непримітного вихованця Льоні-самбіста, щоб він захистив і продовжив закладений ними курс ліберальних ринкових реформ. Символом наступності цього курсу став талановитий реформатор, ветеран приватизації нерухомості в бандитському Петербурзі, міністр економічного розвитку і торгівлі Російської Федерації Греф, - пише російський політолог Андрій Піонтковський для Радіо Свобода.

Ось кілька рядків з моєї публікації січня 2000 року щодо пришестя, яке тепер стає все більш очевидним, довічного правителя Росії. Довічного не в сенсі земного життя раба божого Володимира Таврійського, а в сенсі історичного життя очолюваної ним держави: "Путінізм – це вища і остання стадія бандитського капіталізму в Росії. Путінізм – це війна, це – наступ на свободу слова, інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація. Путінізм – це (скористаємося улюбленою лексикою пана в.о. президента) контрольний постріл в голову Росії".

Честь публічно в урочистій обстановці провести цей символічний постріл випала через 16 років саме Г. Грефу. Він прибив, нарешті, загнану реформаторами конячку своїм не підлягаючим оскарженню вироком: дауншифтерка нікчемна, назавжди випала зі світового технологічного прогресу.

Шлях "власника" до успіху в РФ лежить через абсолютну лояльність до правлячої бригади та її пахана

Сталося це на черговому Гайдарівському форумі, де щорічно зустрічаються одні і ті ж солідні, заможні й багаті, надзвичайно задоволені собою панове, які ось уже майже чверть століття відповідають за економічний курс уряду, включаючи діючих міністрів і самого прем'єра. На форумах вони з гордістю вкотре розповідають один одному про те, як будували і збудували в Росії ринкову економіку. Їм дуже хочеться в цьому переконати один одного, бо починали вони, швидше за все, зі щирими намірами. Але вистелена їх добрими задумами дорога через ланцюг компромісів – в тому числі і з їх особистими економічними інтересами – закономірно привела в пекло.

Смертний гріх всіх реформаторів останньої чверті століття зовсім не в тому, що на початку 1990-х років вони комусь не тим і не так роздали власність. Чубайс багато в чому був правий у своєму давньому інтерв'ю про історію російських реформ: "У чому головна претензія російського народу до приватизації? Вона описується одним словом: несправедлива. Абсолютно правильна претензія. Наша приватизація була зовсім не справедлива... Ми віддали власність тим, хто був до неї ближче. Бандити, секретарі обкомів, директори заводів. Вони її й отримали. Саме це запобігло крові. Тому що якщо ми спробували б не віддати їм цю власність, то вони б її все одно взяли. Тільки вони б її взяли взагалі без яких-небудь легітимних процедур".

Я замінив би тут тільки слова "вони б її взяли..." на "вони вже її взяли..." Перші мільярдні статки членів ЦК КПРС почали формуватися вже у 1989‑му, коли з'явилося на світ наше національне надбання, концерн "Газпром", коли майже нікому в СРСР ще не були відомі імена Гайдара і Чубайса. Вся перебудова була масштабною спецоперацією номенклатури по конвертації абсолютної колективної політичної влади у величезну індивідуальну економічну владу найбільш видатних представників цієї номенклатури. Младореформаторам залишалося лише легітимізувати багато в чому вже складений кримінально-номенклатурний розподіл великої власності.

Але термін "номенклатурна приватизація", що виник ще при аналізі центральноєвропейських реалій (Польща, Чехословаччина) кінця 1980‑х років, не відображає до кінця всієї суті явищ, які відбувалися в Росії. Номенклатурна приватизація в Польщі або (в меншій мірі) в Чехословаччині полягала в тому, що колишні партійні чиновники ставали, як правило, власниками тієї власності, якою вони так чи інакше займалися, тобто відбувалася "несправедливість" у початковій точці траєкторії. Але грамотно вибудуване державою конкурентне ринкове середовище забезпечувало структурну стійкість процесу, його інваріантність по відношенню до початкових умов. Яким би не був початковий розподіл, занурені в це середовище ефективно функціонуючі нові власники множили своє "неправедне" надбання, а бездарні втрачали його. В обох випадках це працювало на ефективність економіки в цілому, що і призвело до успіху економічної реформи в країнах Центральної Європи.

Можливо, на той же результат розраховували і реформатори в Росії, але у нас сталося дещо інше. "Несправедливість" не обмежилась початковою точкою процесу, а відтворювалася і продовжує відтворюватися і зростати вже третє десятиліття вздовж усієї траєкторії розвитку. В результаті виникла формація‑мутант – ні соціалізм, ні капіталізм, а "невідома тваринка", опис якої в традиційних наукових термінах важкий і вимагає нетрадиційних мовних засобів. Абрамовичі, Фрідмани, Дерипаски, Потаніни, Прохорови, Тимченки, Чемезови, Ротенберги, Ковальчуки – ніякі не капіталісти в класичному розумінні цього слова і ніколи ними не були. За своєю рольовою економічною функцією, за характером своєї діяльності вони призначені вищим керівництвом країни державними чиновниками, які контролюють бюджетні потоки і перерозподіляють сировинну ренту. Ці фактичні чиновники і віртуальні бізнесмени отримали можливість абсолютно легально відчужувати очолювані ними і, як правило, такі, що зберігаються за кордоном общаки величезної частки національного багатства. В той же час вони звільнені від відповідальності приватного власника.

Їх "компанії" ніколи не розоряться, не збанкрутують, яким би високим не був рівень особистого споживання їх формальних власників і бенефіціарів і яким би низьким не був рівень ефективності їх управління. Через приватизовану ними державу вони підтримуються бюджетом аж до недавнього часу гарантованими іноземними кредитами. Так вони продовжують щодня приватизувати країну знову і знову, зовсім не називаючи це приватизацією. Номенклатурна пуповина, що зв'язувала новонароджений російський капіталізм з владою, не тільки залишилася неперерізаною, але й виросла у величезну ненаситну кишку.

Шлях "власника" до успіху в Росії лежить не через ефективне виробництво і успішну конкуренцію, а через близькість або пряму приналежність до "владної вертикалі", через експлуатацію свого адміністративного ресурсу – маленького або зовсім не маленького шматка держави – і через абсолютну лояльність до правлячої бригади та її пахана. Як любить повторювати один з найбагатших людей в Росії, "в будь-який момент я готовий віддати все своє майно за першим словом Володимира Володимировича Путіна".

Реформатори створили мафіозну державу, яка пожирає власну країну і позбавляє її будь-якої історичної перспективи. Кримінальна путіноміка, яка не здатна зіскочити з нафтової голки, могла при захмарних цінах на сировину досить довго стагнувати, але ніякий змістовний розвиток, жодна ініціатива бізнесу і ніякі інновації неможливі у ній в принципі.

Економіка Росії не розвивається не тому, що ще не всі паразити‑пенсіонери повиздихали та Прохорову так і не вдалося ввести 60‑годинний робочий тиждень, а тому, що не може бути ніяких творчих імпульсів у не маючого нічого спільного з ринковим мертвим середовищем, створеним реформаторами, де вся вертикаль від альфа‑Цапка всієї Русі до дільничного поліцая набухла злодійськими общаками, які закупорили усі соціальні ліфти.

До недавнього часу режим міг виконувати нехитрий соціальний контракт, укладений з населенням: Кремль забезпечував частині підданих стерпний (за російськими історичними мірками) рівень життя, включаючи турецький пансіонат раз в рік і стару іномарку, а ті у відповідь дозволяли діючому керівництву красти мільярди і довічно залишатися біля годівниці. Але обвал нафтових цін, війна з Україною і загострення відносин із Заходом прискорили неминучий крах потьомкінського села і оголили примітивний злодійський общак. Паханат виявився нездатним більше виконувати свій соціальний контракт з суспільством.

Спроба братського розчленування України, яка скинула клон путінського режиму – клептократію Януковича, ганебно провалилася. Не захопив масову російську свідомість і "близькосхідний проект" Кремля, незважаючи на всі ефектні шоу з запусками крилатих ракет з кораблів і підводних човнів, і, що найстрашніше для влади, не закрив він соціально-економічний порядок денний. Навпаки, він стає все більш гострим. За всіма законами життя і смерті авторитарних режимів путінська Росія, яка потерпіла серйозні зовнішньополітичні поразки, дозріла для свого падіння. Однак є фактор, що подовжує її агонію: ментальність російської еліти-нувориша, в першу чергу – персонажів, які збираються на гайдарівських форумах.

Кожен день тривалого перебування на вищій державній посаді політично неадекватного персонажа посилює катастрофу, яку переживає Росія та робить більш складним вихід з неї і стає небезпечним навіть для його найближчого оточення. У таких ситуаціях (їх було на очах наших сучасників десятки) усунення диктатора зазвичай відбувається в результаті поєднання двох чинників: масового протесту на вулиці активної меншості і розколу еліт.

Подібна ситуація була і в Росії взимку 2011-12 років. На вулиці Москви виходило до 200 000 демонстрантів з гаслом "Путін повинен піти". Як учасник тих подій, можу свідчити: при ознаках серйозного розколу в верхах на наступний день до протестуючих приєдналися б до півмільйона співчуваючих та тих, що вагаються. Але ні найменшого натяку на такий розкол у лавах "еліти" не було. Таку збережену і до сьогоднішнього дня боязкість і нерішучість російського правлячого субстрату в критичній ситуації психологічно та політично переконливо пояснили автори доповіді "Влада – еліти – суспільство", люди, які добре знають це середовище і, по суті, самі до неї належать: "У еліт можуть бути серйозні претензії і невдоволення, однак їх долає страх перед усіма, хто не вписаний в піраміду – від периферійних елітних груп до масових верств суспільства, які зазнають безталання... Путін розглядається елітами як політичне прикриття, без якого нинішньому режиму просто немає на чому більше триматися. Лояльність еліт гарантована тим, що при цій владі для більшості елітних дивізіонів багато чого, звичайно, погано, але не все і не зовсім, а дещо‑таки просто дуже добре".

Ці люди, якби вони володіли хоча б мінімумом цивільної відповідальності та ініціативи, змогли б допомогти країні позбавитися від путінського режиму, найважливішою складовою частиною якого вони є. Але вони прекрасно розуміють: при цьому під владу в постпутінській Росії самі вони безумовно вже не повернуться. Тому сценарій розколу з Путіним представляється їм наївною самопожертвою, вони воліють покірно‑комфортно бігти путінський марафон з петлею на шиї.

(...) Гаррі Каспаров у передмові до моєї книзі "Третій шлях до рабства" стверджував: "Тільки ретельно розібравшись в причинах, які привели нашу країну з застійного радянського минулого в катастрофічне сьогодення, і чесно оцінивши роль системних лібералів у створенні путінського режиму, можна зрозуміти, як нам вибратися з нинішнього глухого кута і повернути надію на гідне майбутнє".

Не розібралися, не оцінили, не повернули.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.