30 квiтня 2017, неділя

У пам'ять про загиблого українського солдата

коментувати
Сподіваюся, ми не забудемо уроків цієї війни і будемо з радістю зустрічати кожен рік, знаючи, що прожили його не даремно

Рівно рік тому в боях на сході загинув 19-річний український солдат Данило Касьяненко. Разом з ним під мінометним обстрілом загинув і його товариш. Загалом протягом 1-10 серпня 2015 року загинули 18 українських солдатів.

Вперше я зустрів Данила за два місяці до його смерті. Я робив репортаж з прифронтового селища Піски, що поблизу донецького аеропорту, коли був прикріплений до 93-й бригади української армії. Ми планували зустрітися з Данилом у день мого повернення до Києва. Я чекав на нього на подвір'ї простріляного кулями і продірявленого шрапнеллю покинутого будинку, але він не прийшов.

Списавши це на зайнятість солдатськими обов'язками, я не надав великого значення його відсутності. Правда, прослизнуло неясне почуття жалю, адже я так і не зміг потиснути йому руку і побажати удачі.

Через день я отримав від Данила трохи незрозуміле повідомлення. Касьяненко писав, що в день мого від'їзду він перебував в окопах на лінії фронту. Об'єднані російсько-сепаратистські сили здійснювали черговий мінометний обстріл. Данило встиг пірнути в укриття якраз у той момент, коли міномет вдарив по його траншеї. Інстинктивний рух, відпрацьований місяцями навчань, які українські солдати називають «природним відбором», врятував йому життя. Шрапнель пролетіла над головою і не зачепила солдата, але шок від вибуху спровокував те, що сам Данило назвав «контузією головного мозку». З вух і носа потекла кров, і він швидко знепритомнів.

Війна вчить цінувати батьківську любов. Ти починаєш дорожити нею більше, ніж будь-коли раніше

Данила евакуювали в найближчий військовий госпіталь. Через кілька днів командир відправив Касьяненка у відпустку на лікування до його рідного міста Запоріжжя, розташованого лише за три години їзди від лінії фронту.

Дорослішання

Данило стояв на автобусній зупинці зовсім без грошей. І написав мені в паніці, запитавши, чи не зміг би я переказати йому на картку хоч якісь кошти. Не роздумуючи, переслав кілька доларів. Він дуже дякував. Стало зрозуміло, наскільки безкорисливою була його служба на фронті – він не міг дозволити собі навіть відправитися додому на лікування.

Я знав Данила особисто лише кілька днів. Ми кілька разів спілкувалися в окопах і ділили одну сигарету під час артилерійського обстрілу. Увечері, коли зовні гриміла артилерія і потріскували кулемети, ми сиділи за столом в укритті. Говорили про домівку й жінок; я розповідав про службу в американській авіації, Данило – про війну в Україні. Я виступав у ролі наставника для молодого солдата, хоча він знав про мужність і самопожертву набагато більше за мене.

Протягом тих кількох тижнів, коли Данило відновлював своє здоров'я вдома в Запоріжжі, ми обмінювалися повідомленнями, електронними листами і часом зідзвонювалися. Тоді я помітив якусь зміну в ньому. Він був інтровертом, але завжди зберігав оптимізм. Тепер же практично не сумнівався в тому, що не доживе до кінця війни.

Разом з тим, були речі, які піднімали йому настрій. Він мало говорив про це, але вдома, поруч з матір'ю, Данилу було добре. Повернення після війни часто буває дуже трепетною подією для солдатів, особливо молодих. Захисні узи дитинства, від яких ти намагаєшся дистанціюватися, щоб змужніти, заспокоюють після війни. Війна вчить цінувати батьківську любов. Ти починаєш дорожити нею більше, ніж коли-небудь раніше.

Думаю, повернувшись додому, Данило відчув щось подібне. Особливо, якщо врахувати, що хлопець пішов з батьківського дому не в університет і навіть не на навчання у військовому таборі – він пішов прямо на фронт. Для нього перехід від дитинства до дорослого життя проходив під артилерійським вогнем. Тут ти не можеш скаржитися на несправедливість. У його дорослішанні не було місця ані для помилки, ані для помилування.

Обов'язок

Я повернувся до звичного життя в Києві, а Данило лікував свої рани. Ми багато говорили про те, що він прибуде в Америку, щоб зустрітися з моєю родиною у Флориді. Я пообіцяв йому зводити на баскетбольний матч і пляж з білого піску. Він дуже любив одягати під час бою ковбойський капелюх. Я порадив взяти його з собою до Америки.

«Дівчатам сподобається», - пообіцяв я.

Він запрошував мене до себе в Запоріжжя. Але тоді залишалося ще багато справ у Києві: виступи та інтерв'ю про те, що я побачив на лінії фронту. Тому дав слово приїхати до Данила наступного разу.

Через якийсь час, коли знову треба було повертатися на війну, Данило зізнався, що подумує залишити військову службу. Він визнав, що втомився від війни. Сказав, що хоче піти вчитися в університет, можливо навіть американський.

Кілька тижнів ми розмовляли практично щодня, а потім наше спілкування раптом урвалося. Тепер я шкодую, що не достукався до нього. У Києві в мене було досить бурхливе життя, кар'єра йшла вгору. Мої репортажі з лінії фронту привернули увагу, я раптом став невеликою медіа-зіркою в Україні.

Згадуючи ті дні, думаю, через що тоді проходив Данило. Хлопець, ймовірно, розривався між бажанням жити далі та потягом до війни, від якої не можна втекти.

Десь наприкінці липня Данило надіслав мені фото. В уніформі з щирою посмішкою на круглому, засмаглому обличчі. За спиною виднілася зрешечена кулями стіна – він повернувся на фронт. Його мучили головні болі, і він ще не відновився повністю, однак відчував, що повинен бути там.

«Це мій обов'язок», – написав він мені.

Знову постаріти

Один з найскладніших моментів у роботі журналіста, який висвітлює збройний конфлікт, не занурюватися в історію, про яку пишеш, емоційно. Твоє завдання не в тому, щоб зблизитися з однією зі сторін. Інакше будеш розрізняти хибність їхніх цілей або методів. І не в тому, щоб рефлексивно засуджувати протилежну сторону як аморальну.

Тому час від часу я влаштовував собі перепочинок від війни в Україні. Щоб відійти від усього, переоцінити все і дозволити часу і місцю показати мені перспективу того, що відбувається. Щоразу, коли війна починала представлятися в чорно-білому світлі, я згадував першу розмову з Данилом. Над нашими головами пролітали кулі, а він казав, що не вважає, ніби всі його вороги, неодмінно, погані хлопці. «Може, вони і не козли», – казав він. Дивно було чути такі слова від 19-річного солдата на лінії фронту.

У деякому сенсі американським солдатам мого покоління трохи простіше з ворогами. Аль-Каїда, Талібан та Ісламська держава – на тлі варварства, схильності до вбивства цивільних, геноциду і пригнічення жінок цих угруповань американському солдату легше виконати свій обов'язок, убивши ворога. Цього не скажеш про українського солдата: він дивиться у приціл на сепаратиста, який міг би бути його університетським однокашником. У деяких українських солдатів, яких я зустрічав, навіть були з ворогами спільні друзі на Facebook.

Данило знав, що війна не чорно-біла. Думаю, тому побачене ним на війні так сильно переслідувало юнака. Він бачив у своїх ворогах людей. Але коли потрібно було натиснути на спусковий гачок, він це робив. Пізніше він сказав мені, що війна зламала його» і його «розуміння життя». Краще було б опинитися на війні в більш зрілому віці, казав Данило. «Я хочу вибратися з цих битв, – розповідав він. – Хочу забути. Але не можу».

Час

Річниці дозволяють нам подумати про прожите і оцінити, наскільки змінилося наше життя за цей час.

Я пам'ятаю все так, ніби це сталося вчора: де я був, з ким і коли на пошту прийшов лист з повідомленням про загибель Данила. Відтоді в моєму житті відбулося багато чого і багато що змінилося. Але урок, який я виніс зі смерті Данила, не забутий, та й не змінився за цей рік.

Через тиждень після його смерті я намагався знайти сенс у тому, що відбувається. Хотів написати про нього, але не міг зрозуміти, в чому була суть його історії. Я мав знайти сенс у його загибелі.

Але прихований зміст, що стоїть за трагедіями, не завжди очевидний, інколи доводиться відновлювати. Я вирушив до Одеси, щоб відпочити і максимально віддалитися від війни, хоча, як і раніше, залишався в Україні. Повернувшись до Києва, я вирішив написати про смерть Данила, підкресливши при цьому похмуру реальність війни в Україні. Про те, що, незважаючи на півроку перемир'я в минулому році і 18 місяців у нинішньому, бої все ще не припиняються.

Сьогодні понад 1,7 млн українців не можуть повернутися додому через війну. Більше 10 тисяч людей загинули. І досі продовжують гинути як військові, так і цивільні.

Минув рік, а ситуація не змінилася. Просування на шляху до довгострокового вирішення конфлікту практично немає. Навпаки, враховуючи зростання терористичної загрози в Західній Європі і втручання Росії в сирійську війну, існує ймовірність, що санкції проти Москви будуть ослаблені в обмін на допомогу в боротьбі з ІДІЛ. І це незважаючи на те, що прогресу у забезпеченні миру в Україні, не спостерігається.

Цікаво, як виглядатиме лінія фронту на другу, третю, четверту, п'яту річницю смерті Данила. Сподіваюся, прогрес стане істотнішим. Гадаю, в цьому і є суть його історії – у надії на краще.

Коли я пішов з армії і почав нову письменницьку і журналістську кар'єру, мене переповнювали сумніви. Я вирішив порадитися з батьком: чи не пізно починати все спочатку, не пізно все змінити?

Добре прожите життя вимірюється не кількістю прожитих років, пояснив мені батько. Краще мати багаторічний досвід, ніж один рік досвіду, що повторюється багато разів.

Якби я міг ще раз повернутися в той вечір, коли ми сиділи за столом у Пісках з Данилом, знаючи, що станеться далі, я б сказав йому те саме, що і мій батько. Я б сказав Данилові, що він повинен пишатися тим, що мав багатший досвід і добув більше мудрості у свої 19 років, ніж всі ті 60-річні люди похилого віку, які прожили життя в безпеці й рутині.

Сподіваюся, ми не забудемо уроків цієї війни і будемо з радістю зустрічати кожен рік, знаючи, що прожили його не даремно. Що набралися мудрості і просунулися вперед, а не покірно прирекли себе на кругообіг розчарованих надій і розбитих планів.

Переклад НВ

Републікування повної версії тексту заборонене

Оригінал

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.