9 грудня 2016, п'ятниця

Українці готові воювати

коментувати
Коли я почув слова Свобода не дістається даром у Києві, місті, вкритому шрамами революції, їхній зміст запав мені в душу

Першу частину колонки Нолана Петерсона читайте тут

Під час поїздок на схід України та в тибетські колонії біженців в Індії та Непалі, я намагався дізнатися у тибетських та українських борців за свободу відповідь на просте, але дуже важливе питання: що змусило їх ризикнути своїм життям заради вищого блага?

На жаль, їхні відповіді мало що проясняли. Зазвичай, пояснення були позбавлені якої-небудь значущої інтроспекції. Але скромність у цьому випадку говорить сама за себе. Насамперед, вони борються тому, що вірять: це їхній обов'язок.

«Не думаю, що досяг чогось великого, проте відчуваю себе задоволеним», - каже 84-річний Лопсанг Чомбел (Lopsang Chombel), колишній тибетський чернець, який узяв до рук зброю, щоб допомогти Далай-ламі втекти з Тибету в 1959 році, згодом приєднавшись до тибетського руху опору. «Я робив це чесно і віддано, оскільки моя країна потребувала мене», - додає він.

Для багатьох українців і тибетців, з якими мені доводилося спілкуватися, рішення взяти в руки зброю насправді не було рішенням. На їхню батьківщину напали вороги, гинули невинні люди. Їм просто довелося піти на це.

Це проста арифметика. Не романтика, хоча стороннім спостерігачам може здатися саме так. Вони реагували на несправедливість тим єдиним способом, який був їм доступний – битвою.

«Нам потрібно воювати з ними, оскільки інакше вони не підуть, - сказав мені в Пісках 28-річний український снайпер Володимир

«Якщо в твою країну вторгається агресор, важко бути невмотивованим», - говорить 53-річний український доброволець Василь Іваськів, готуючи сніданок у сховищі від артилерії в селищі Піски.

Піски знаходяться поблизу донецького аеропорту, що перетворився в руйновище. Минулого року селище, зруйноване обстрілами, знелюдніло. Залишилися всього два стійких жителя і 93-тя бригада української армії, розкидана по підвальних притулках і окопах.

Іваськів, колишній шахтар із західноукраїнського міста Івано-Франківська, називав мене «Америка» і під час снайперських обстрілів (попри мої протести) прикривав мене своїм тілом. Компактний і м'язистий Іваськів випромінював енергію. Він очолював денні патрулі на пару з солдатами вдвічі молодшими за нього і був для них як батько. Найчастіше він щось лагодив і готував обід. Крім того, іноді лаяв молодих за те, що вони були дуже необережні або недостатньо дисципліновані.

Іваськів пішов на фронт добровольцем після декількох поїздок у Донбас волонтером. «Я бачив цих молодих хлопців, які борються і вмирають за Україну, і зрозумів, що повинен бути серед них», - розповідав він мені, гордо відзначаючи, що його батько воював проти нацистів під час Другої світової війни.

Ідучи на війну, Іваськіву в прямому сенсі цього слова довелося переступити через дружину, котра стояла в дверях, і благала його не йти. «Вона не могла зупинити мене, - продовжує він. – Я повинен був піти».

Що стосується вбивств

Я запитав 77-річного Джампа Чеджора (Jampa Choejor), як він відійшов від життя буддійського ченця, згідно з віруваннями якого, будь-яке вбивство – навіть комахи – заборонене, і став солдатом, який вбиває китайських солдатів у рукопашних сутичках.

«Спочатку я думав: ми – ченці і не повинні вбивати, - пояснює він. - Але коли я згадував всі ті жахи, які творили китайці, сумніви зникали. Після цього я забув, що вбивство – гріх. Я хотів вбивати, і почував себе щасливішим, роблячи це».

«Ми вбили набагато більше китайців, ніж вони нас, - каже Чомбел. – Але скільки б ми їх не вбивали, наступного дня було ще більше. Як мурах».

Якоcь вітряним квітневим днем в окопах Широкиного лише за 500 метрів від розташування російсько-сепаратистських сил (настільки близько, що чутно їхні голоси), я запитав у 21-річного добровольця Нацгвардії України під псевдонімом Гриззло, чи не важко йому вбивати ворогів, поруч з якими він живе місяць за місяцем. Мені було цікаво, чи не стає ставлення до супротивника більш гуманним, якщо ти так близько до нього.

«Мені не складно, - сказав Гриззло. – Наш ворог, росіяни, вони як звірі. Мені подобається воювати у вуличних боях, коли відстань до ворога дуже близька. Коли дивишся своєму ворогові в очі, це справжня війна».

«Нам потрібно воювати з ними, оскільки інакше вони не підуть, - сказав мені в Пісках 28-річний український снайпер Володимир». Він працював на пивному заводі «Оболонь», у нього дружина і маленька дитина. Він вірив, що коли українська армія залишить свої позиції в Донбасі, об'єднані російсько-сепаратистські сили продовжать захоплювати нові території, і можуть дійти навіть до його рідного міста на заході.

«Я ніколи не вагаюся, стріляючи, - говорить він. – І ніколи не відчуваю співчуття».

Моральна впевненість тибетських та українських борців за свободу в справедливості вбивства йде пліч-о-пліч з абсолютною вірністю захисту батьківщини.

«Нас не лякала смерть, - каже Чомбел. – Ми просто хотіли воювати проти китайців. Ми хотіли в бій, і це була єдина можливість повернути свою країну».

«Забрати зброю і піти додому? Ми не можемо зробити цього, і нам це не подобається», - каже Гриззло, 21-річний командир взводу з 21 чоловіка. Як і в багатьох інших добровольців, у нього практично не було військової підготовки. Він каже, що вони постійно «вчаться» воювати.

«Це наша земля, - каже Гриззло, вказуючи на територію, контрольовану комбінованими російськими і сепаратистськими силами. – Через 2 кілометри, через 10, і через 20, 30, 40 і 50 буде наша земля. Це Україна. І на цій землі ворог. Тому ми хочемо боротися».

Свобода не дістається даром

У перший день приїзду в Україну в серпні 2014 року я вирушив на Майдан Незалежності. Вгору по вулиці Інститутській на тротуарах і дорожніх знаках все ще було видно сліди від куль, якими снайпери тодішнього режиму вбивали протестувальників.

Під фотографіями більше сотні загиблих демонстрантів земля була вкрита квітами і свічками. На знімках – обличчя молодих хлопців і дівчат. Блукаючи довкола, намагаючись збагнути, що там сталося півроку тому, я почув голос американця, що виділявся серед російських і українських голосів. Він сказав: «Свобода не дістається даром».

У США ця фраза стала банальною і, як правило, звучить на таких святах як День пам'яті або День незалежності. У фільмі «Команда Америка» є навіть пісня-пародія «Свобода не дістається даром». Проте, коли я почув ці слова в Києві, місті, вкритому шрамами революції, їхній зміст запав мені в душу.

Я згадав ці слова майже вісім місяців потому, коли стояв на всіяному артилерійськими кратерами пляжі в Широкиному і розмовляв з 20-річним студентом журфаку Іваном Харковом, який приєднався до батальйону Азов.

«Мир можливий тоді, коли Україна буде вільною країною, - сказав він. – Ми повинні звільнити наші території, і лише тоді ми зможемо жити в мирі».

Свобода не дістається даром. Протягом минулого року я зустрічав багатьох людей, чиє життя символізує цю істину. Як, наприклад, професор університету Оксана Чорна, котра полишила своє звичне життя заради того, щоб доставляти припаси українським військам на лінію фронту. Вона носила броню над сарафанами в квіточку, і їздила на старому, переповненому припасами мінівені крізь артилерійський вогонь.

«Іноді я так боюся, що не можу забрати руки з керма, - говорила вона мені під час інтерв'ю в Києві. - Я так боялася, що не могла дихати. Але я повинна була робити це».

Те, за що варто боротися

Ціна свободи, зазвичай, встановлюється тими, хто намагається її знищити. Однак, попри російські танки і китайські погроми, українці і тибетці, як і раніше, вважають, що за свободу варто боротися.

Можливо, свобода означає щось більше для людей, які випробували на собі неволю.

Переклад НВ

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.