11 грудня 2016, неділя

Ця війна – абсурд

коментувати
Здається, що війни немає. Хоча до місця бойових дій можна доїхати за час, який займає перегляд однієї серії Карткового будинку

Першу частину колонки Нолана Петерсона читайте тут

Село Лобачево перетинає річка, розділяючи його на дві частини. Українські сили контролюють одну сторону, сепаратисти – іншу. Тут, як і раніше, близько 200 місцевих жителів. Воюючі сторони щодня влаштовують коротке перемир'я, щоб лобачевці могли перетинати річку через переправу. Мова йде в тому числі і про дітей, які все ще відвідують школу.

Ми приїхали в село під час одного з таких періодів перемир'я. Солдати приготували зброю і оточили мене з волонтером Івоною Костиною для оборони. Вони боялися не артилерії, а снайперів.

Війна на цьому відрізку лінії фронту протікає у формі перестрілок. За словами солдатів, артилерійські атаки скоротилися з початку вересня, коли обидві сторони підтвердили готовність до перемир'я, встановленого другими Мінськими угодами. Тим не менш, на інших ділянках фронту (зокрема, біля Донецька) обстріли з артилерії, мінометів і танків з боку комбінованих російсько-сепаратистських сил практично щодня. Це в 160 кілометрах від Лобачевого.

Ми пройшли донизу схилом до переправи. На іншому березі серед червоних прапорів стояли кілька солдатів-сепаратистів. Один з українців помахав їм рукою, на що сепаратист відповів йому тим же привітанням.

«Ми боремося за серця та уми людей, а не за їх тіла»

Також по той бік річки виднівся білий позашляховик. З нього вийшли два чоловіки та підійшли впритул до берега, на якому знаходилися сепаратисти. Вони були одягнені в білі бронежилети. Такі носять спостерігачі ОБСЄ.

«Тут ОБСЄ, тому сепаратисти поводяться добре», - відзначив 30-річний український солдат Андрій. В руках він тримав автомат Калашникова, а на грудях лежав пістолет в кобурі.

«Гірше, ніж смерть»

Чотири українських солдати біля переправи насолоджувалися рідкісною можливістю не турбуватися з приводу снайперів. Вони почували себе вільно. Один закурив цигарку і просто дивився через річку в бік ворогів. Його рушниця висіла через плече.

Ці солдати входять до складу елітного спецпідрозділу 92-ї бригади ЗСУ. Деякі з них служать на лінії фронту вже близько двох років. Практично кожен з них вже вбивав або ставав свідком загибелі товаришів. Тому вони не відчувають особливого співчуття до ворога, незважаючи на спільність етнічного походження, мови та культури.

Ветеран 92-ї бригади Андрій Козинчук розповів, що в 2014 і 2015 роках під час боїв у Луганській області біля міста Щастя українські солдати тримали при собі одну гранату на випадок смертельного поранення або полону.

«Для нас бути захопленим в полон – гірше, ніж смерть, - додав Андрій. – Тому носили гранату, щоб убити себе і, за можливості, кількох ворогів».

Українські солдати, які повернулися з полону часто розповідають про катування, які їм довелося знести. У травні 2015 року Amnesty International опублікувала звіт, де описуються випадки довільних страт полонених українських вояків.

При цьому, незважаючи на ворожнечу, українські та об'єднані російсько-сепаратистські сили в зоні конфлікту підтримують комунікації та іноді перемовляються під час коротких періодів перемир'я.

Коли точилися бої в донецькому аеропорту взимку 2014-2015 роки і війна була найбільш жорстокою, обидві сторони періодично домовлялися про «годину тиші», під час якого неозброєні офіцери збирали загиблих товаришів. Часто під час такого затишшя солдати різних сторін сходилися лицем до лиця.

«Найскладніше – бачити ворога і не мати можливості вбити його», - говорить український солдат, який воював за донецький аеропорт.

«Знову небезпечно»

Спостерігачі ОБСЄ розвернулися й подалися до своїх машин. На цьому перемир'я закінчилося. Солдати по обидві сторони річки розлетілися, як листя рознесене вітром, в пошуках прикриття.

«Снайпери. Там і там», - сказав мені український солдат, показуючи на інший берег річки. Він став позаду мене і вказав, куди йти. «Час іти, - зазначив він. – Знову небезпечно».

Ми йшли вгору похилими берегами річки назад до дороги, де стояли наші машини. По дорозі нам зустрівся місцевий житель. Він потиснув руки українським солдатам і подякував за захист села. «Більшість людей тут радіють, що не живуть в ЛНР», - говорить Андрій. «Ми боремося за серця та уми людей, а не за їх тіла», - додав другий солдат.

Чорна комедія

Ближче до вечора ми покинули нічийну землю, повернувшись на територію, контрольовану українською армією. Тут ми з Костиною і Козинчуком попрощалися з нашим військовим ескортом і вирушили до решти – групи волонтерів-психологів і бойових ветеранів. Ця команда проводить консультації для солдатів в зоні конфлікту за симптомами посттравматичного стресу.

На зворотній дорозі ми розговорилися з Козинчуком про абсурдність війни. Він багато згадував. Наприклад, як одного разу українець, убивши сепаратиста, одягненого в нову уніформу, вирішив забрати собі його штани, оскільки сам був у старій формі, придбаній через інтернет. Так от, буквально через кілька хвилин осколки мінометного вогню поранили українця. Його товариші нічим не могли допомогти. Вмираючи, солдат похмуро зауважив: «Сьогодні в цих штанях помруть дві людини».

«Війна – це чорна комедія», - сказав Козинчук.

Головні кольори

Через кілька годин ми дісталися до Сєвєродонецька. У липні 2014 року це 100-тисячне місто ненадовго було захоплено комбінованими російсько-сепаратистськими силами. Тепер воно знаходиться під контролем України. Тут більше помітні релікти Радянського Союзу, ніж сліди боїв півторарічної давності.

Ми зупинилися на обід в ресторані-пивоварні. Всередині звучала американська поп-музика, а на танцполі було пара відвідувачів напідпитку.

Задіявши свою неандертальську російську, я насилу замовив один з місцевих сортів пива й стейк. Офіціант відповів мені ідеальною англійською: «Стейку якої просмаженості ви віддаєте перевагу? Середньої, припускаю?».

Пообідавши, я пішов до вбиральні, минаючи по дорозі танцюючих. У вбиральні вмився і глянув на себе в дзеркало. За стіною лунала пісня «Paradise» групи Coldplay. Музика, пиво, стейк, запах мила – все так звично. Здавалося, я не в Україні, а де-небудь в Fridays або Chili's в Америці.

Війна тут не була навіть на слуху. Точніше вже не була. Ми виїхали з зони змішаних фарб війни та миру, з сірої зони. Знову з'явилося чорне і біле. Здається, що війни немає. Хоча до місця бойових дій можна доїхати за час, який займає перегляд однієї серії Карткового будинку.

Ця війна - абсурд, подумав я. Або, як і на будь-якій іншій війні, це симптом чогось більш безглуздого.

Переклад НВ

Спочатку опубліковано на The Daily Signal

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.