6 грудня 2016, вівторок

Теракт у гей-клубі. Невже війна дісталася Америки?

коментувати
Ті, хто вижив, до кінця своїх днів будуть жити зі спогадами, що врізалися в їхні голови. А сім'ї загиблих ніколи не забудуть про свій біль

У неділю на світанку я їхав з Сарасоти (штат Флорида) у Вашингтон. В якийсь момент з телефону пролунав звук новинного сповіщення: «Понад 50 людей загинули в нічному клубі міста Орландо. Це наймасштабішний масовий розстріл в американській історії». Пізніше ЗМІ повідомлять: перед нападом стрілець подзвонив у службу 911 і сказав диспетчеру, що присягає на вірність Ісламській державі.

У Сполучені Штати я приїхав минулого понеділка, тиждень тому. Це мій другий візит на батьківщину за останні два роки. Решту часу я проводив на лінії фронту в Україні, був в Іраку і Парижі відразу після листопадових терористичних атак. Як військовий кореспондент я бачив біль війни і докази зла – особисто і близько. Мені здавалося, що війна залишилася позаду і вдома я знайду мир.

Не підозрюючи про те, що відбувається, я проїхав повз Орландо пізно ввечері в суботу – буквально за декілька кілометрів від місця скоєння теракту. Тому наступного дня міг оцінити важливість події.

Ще кілька тижнів тому, перебуваючи на лінії фронту біля іракського міста Мосул (як репортер при курдських пешмерга), я дивився на бойовиків ІДІЛ через лінзи бінокля. Був свідком нічних перестрілок, які супроводжувалися постійними авіаударами американських літаків. Кілька днів потому відправився в місто Синджар, щоб своїми очима побачити поля вбивств ІДІЛ, де ісламські бойовики знищили тисячі невинних людей (що Сполученими Штатами вже визнано геноцидом).

«Війна ніколи не припинялася. Просто ми перестали на неї ходити»

Але це був Ірак. Минулого понеділка я приїхав додому в Сарасоту, це дві години їзди від Орландо.

Масові розстріли в нашій країні відбуваються не вперше. Однак цього разу все відчувається по-іншому. Можливо, причина в кількості жертв. Чи можливо, вся справа в тому, що наступає нова реальність, і ми перебуваємо посеред війни, а наша батьківщина стала полем битви.

Американські солдати в Іраку, Афганістані та інших гарячих точках живуть в таких умовах, що людина, яка бачила у своєму житті лише мир, нездатна собі навіть уявити. Ви можете думати що завгодно, але немає такого фільму, спорту або відеогри, які змогли б відтворити хоча б на одну наносекунду емоції, що переживаються на війні.

Можливо, це щастя, що люди не здатні по-справжньому зрозуміти, як бути солдатом або військовим льотчиком; як бути на війні. Можливо, найбільший подарунок, даний жінкам і чоловікам в уніформі, - це нескінченне таїнство справжнього бою. Проте, для багатьох мешканців Орландо рано-вранці в неділю це таїнство стало реальністю. Ті, хто вижив, до кінця своїх днів будуть жити зі спогадами, що врізалися в їхні голови. А сім'ї загиблих ніколи не забудуть про свій біль.

Ернест Хемінгуей якось написав: «Війна ніколи не припинялася. Просто ми перестали на неї ходити». Я знав, що війна нікуди не зникла, але до суботнього вечора думав, що можу більше не ходити на неї.

Але я був неправий. А Хемінгуей писав саме про ту війну, з якою ми сьогодні стикаємося. Я не мав на неї ходити – вона сама прийде.

Чому?

Після трагедій і втрат це питання ставлять найбільше. Особливо коли хтось страждає через дії іншої людини. Таку дикість ще складніше зрозуміти, якщо ви, незважаючи ні на що, вірите, що люди хороші.

Дослідження говорять, що людям невластиво вбивати собі подібного. Згідно з американською філософією військової підготовки, людинна має бути або психічно хворою, або перебувати в особливому психологічному стані для подолання природної відрази до вбивства. Врівноваженій людині недостатньо просто знайти виправдання для вбивства. У цьому має бути емоційний компонент – віра, яка виходить за рамки логіки, що вбивство виправдано.

Проведене в 2009 році британське дослідження показало, що лише 1% населення Землі має клінічно нездорову психіку. Тим часом, психолог Марта Стаут у своїй книзі під назвою «По сусідству з соціопатом» пише, що соціопати складають близько 4% населення США. З огляду на ці дані, лави таких груп як Талібан, Аль-Каїда й ІДІЛ навряд чи складаються в основному з психопатів і соціопатів. А значить, багато бойовиків цих угруповань, а також ті, хто скоює злочини заради них, психічно здорові люди і якимось чином були психологічно оброблені для здійснення вбивств. Це ж стосується членів терористичних угруповань, які прибули до них з Європи та Америки.

Дехто стверджує, що вбивство і насильство вплетені в ДНК людини. Однак більшість бойових ветеранів в результаті страждають від того, що вбили когось – яким би праведним не здавався цей вчинок. Незалежно від того, чи було вбивство скоєно під час служби або з метою порятунку свого життя, для врівноваженої і здорової людини вбивство – завжди психологічна перешкода. Навіть якщо усвідомлення цього відбувається через якийсь час після вбивства.

Зараз називається чимало причин зростання радикальних ісламських терористичних – від економічної нерівності і Угоди Сайкса — Піко до наявності у людей вогнепальної зброї та хибного тлумачення релігійних догм. Але ці теорії не враховують джерело ненависті, необхідне для того, щоб вдарити невинну дитину вантажівкою, влаштувати засідку, обезголовити безпорадного цивільного (і викласти це в YouTube) або відкрити вогонь у орландському гей-клубі.

Якщо американській армії знадобилися десятиліття, щоб навчити своїх солдатів вбивати в бою, звідки береться не менш ефективна, безперервна кампанія психологічної підготовки, яка переконала тисячі мусульман, що живуть в США, Європі і по всьому світу, приєднатися до ІДІЛ або вчиняти напад в їхнє ім'я?

Звідки взялася ця ненависть?

Переклад НВ

Колонка публікується з дозволу автора. Повну версію тексту читйте на The Daily Signal

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.