22 лютого 2017, середа

Про українського солдата на прізвисько Немо

коментувати
«Мирне життя можливе завдяки солдатам. Але ніхто про це не згадує»

У лікарняній палаті було три ліжка. Два з них порожні, на середньому лежав мій друг Немо. Крім зім'ятого білого простирадла, на ньому не було нічого. З грудей і тулуба стирчало безліч трубок. Уздовж черевної порожнини, де робили операцію, була накладена велика пов'язка. Його ноги нагадували картини Джексона Поллока – покриті червоними, фіолетовими і чорними плямами.

Я познайомився з Немо на фронті у Східній Україні, коли вів репортажі з Пісків, будучи прикріпленим до 93-ої бригади.

Високий, м'язистий, коротко стрижений солдат на прізвисько Немо дуже ретельно дбав про свою фізичну форму. Кожного дня він займався в імпровізованій тренажерній залі, яку сам і створив у дворі зруйнованого будинку. Пам'ятаю, не міг повірити своїм очам, коли спостерігав, як він виконує підтягування і вправи з гирею на тлі артилерії, яка гуркотіла навколо.

У Немо був протеїновий порошок, який він приймав після кожного тренування. Крім того, Немо вирощував полуницю, причому дбав про неї щодня, навіть під час бойових дій.

Тепер Немо лежить в Центральному військовому госпіталі в Києві. Колись мускулисте тіло зникло за густим покривом пластикових трубок, приладів, що гудуть, ємностей з препаратами, які вливають в нього, і ємностей, куди збирається все, що виходить з нього.

Куля роздробила таз, розірвала товсту кишку і кишечник, зупинившись в печінці. Граната зрешетила його ноги та спину. У печінці залишився шматок шрапнелі. Хірурги зібрали таз, видалили товсту кишку і зробили операцію з видалення кулі з печінки. Залишилося прибрати осколок гранати, який залишився і перенести довгий перелік інших операцій.

Не міг повірити своїм очам, коли спостерігав, як він виконує підтягування і вправи з гирею на тлі артилерії,яка гуркотіла навколо

Через пошкодження травної системи відходи метаболізму тепер збираються в спеціальний мішок, який час від часу спорожняє медсестра. Обличчя Немо виглядало виснаженим, очі були темні і запалі. Але побачивши мене, він усміхнувся.

«Я думав, ти забув про мене», – сказав він.

«У жодному разі», – відповів я.

Воїн

Проста і спокійна манера поведінки Немо в бою заворожувала. Під час артилеристських обстрілів я інстинктивно пригинався, руки тремтіли. Немо, тим часом, прогулювався навколо без сорочки, в сандалях і з пов'язаною навколо голови чорно-білою куфією.

Він був жорстким, дисциплінованим воїном, членом спеціального підрозділу 93-ї бригади, до якої входили розвідники та снайпери. Під час найбільш інтенсивних боїв, коли інші солдати шукають укриття у підвалах покинутих будинків, Немо та його підрозділ екіпіруються і йдуть.

Коли я тільки приїхав у Піски, Немо поставився до мене з недовірою – іноземний журналіст, якому дозволено жити безпосередньо разом з його підрозділом. Але він швидко подобрішав, коли дізнався, що я теж служив в армії, тільки в своїй країні.

«Патріот», – сказав він, вказуючи пальцем спочатку на мене, а потім на себе.

Ми жили в невеликій кімнаті в підвалі покинутого будинку, який був притулком для підрозділу Немо. Я приїхав непідготовленим, без спального мішка і ковдри. Прокинувшись вранці другого дня, я виявив, що укритий по шию теплою ковдрою. Це була ковдра Немо. Він поклав її на мене вночі.

Близька відстань

Навіть у лежачому на лікарняному ліжку Немо можна було розпізнати солдата: мозолясті руки, засмагла шкіра. М'язи зменшилися, але руки, як і раніше, підтягнуті.

На момент, коли я зустрів Немо в червні 2015 року, він воював у Пісках вже п'ять місяців поспіль. Його поранило під час бою біля Луганська 18 липня 2016 року – на 519-й день після вступу в силу другого мінського перемир'я.

За словами Немо, битва була напружена. Ворог знаходився лише в 20 метрах, досить близько, щоб потрапити в супротивника з пістолета або кинути в нього гранату. Після того як вони розпочали бій з ворогом, почали прибувати російські солдати, «дуже треновані хлопці».

Після поранення товариш відвіз Немо в безпечне місце. Через кілька хвилин той самий солдат втратив руки. Бронеавтомобіль, на якому він повертався до місця бою, підірвався на міні.

Сидячи в госпіталі і спостерігаючи за тим, як по коридору проходять медсестри і відвідувачі, чуючи запах літа з вікна, складно повірити, що десь йде війна. Що на відстані одного дня їзди від київських кав'ярень і торгових центрів тривають такі бої, як описує Немо.

Мужність

Поки ми говорили з Немо, до нього постійно підходили медсестри, перевіряючи рани. В якийсь момент він дотягнувся до опорної рукоятки, підвішеної над його ліжком, і підтягнувся, прийнявши сидяче положення. На ньому був спеціальний ремінь, що утримує колостомний мішок. Він зібрав всі трубки, підключені до його тіла, розташувавши їх так, щоб вони ні за що не чіплялися. Посидів хвилину, а потім, тихо скривившись від болю, повільно і обережно підняв тулуб і звісив ноги з ліжка. Простирадло злетіло. Він сидів голий на краю ліжка.

Відвідати Немо разом зі мною прийшов ще один український солдат, Костянтин Бернатович, який, щоправда, вже не служить в армії.

Костянтин стояв навпроти Немо. Здавалося, сором цим чоловікам невідомий. Немо потягнувся і поклав руки на плечі Костянтина. Він гойдався назад і вперед кілька разів, ніби набирався сил і мужності для наступного кроку. Потім Немо нахилився вперед, його тіло напружилося, і після кількох спроб, нахиляючись з боку в бік, як при сходженні по сходах, він встав.

Тіло Немо тремтіло від напруги. Костянтин щось прошепотів йому російською. Я не знаю, що саме. Напевно, сказав, що пишається ним. Ще два дні тому Немо не міг сидіти прямо. Тепер він міг встати, нехай і з допомогою іншої людини. Мужність солдата не так легко перемогти, як його тіло.

Через кілька секунд Немо сів, все ще тримаючи руки на плечах Костянтина. Він посидів трохи на краю ліжка, поки Костянтин витирав його вологими серветками. Товариш ретельно і акуратно змахнув липкі залишки бинта зі спини Немо. Протер руки, плечі і під пахвами. Обидва при цьому мовчали.

Немо сидів, нахиливши голову вперед. Його руки були витягнуті вздовж тулуба, щоб знизити навантаження на торс. Оголене тіло тремтіло – свідчення того, який біль відчував поранений солдат. Після обтирання Немо обережно ліг на постіль і натягнув простирадло до пояса. Коли все було закінчено, він злегка посміхнувся мені.

Ми говорили, згадуючи той недовгий час, коли я перебував при 93-й бригаді. Немо показав мені фотографії з лінії фронту. Костянтин і Немо говорили про старих друзів, про живих, загиблих, поранених, про тих, хто повернувся додому і про тих, хто досі воює.

Через деякий час медсестра і санітар вкотили носилки до палати і сказали, що повинні забрати Немо на процедури. Я поклав руку йому на плече і сказав, що пишаюся ним. Сказав, що не забув його і ніколи не забуду. Він простягнув свою руку й потиснув мою.

«Друг», – промовив він російською.

Ми з Костянтином вийшли у двір госпіталю, посиділи якийсь час на лавочках під деревами, поговорили. Потім залишили територію госпіталю і повернулися в місто.

«Все це, все це мирне життя, – сказав Костянтин, проходячи галасливими київськими вулицями, – все завдяки солдатам. Але ніхто про це не згадує».

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.