19 вересня 2017, вівторок

Померти за Україну в 20 років

коментувати
Шматок шрапнелі влучив 20-річному Святославу, студенту Університету імені Шевченка і добровольцеві, у шию, перерізавши сонну артерію. Через кілька хвилин він був мертвий. Товариш, якого рятував Святослав, вижив

Цей хлопець нікому не говорив, що збирається на війну.

20-річний студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка зник у червні 2014 року. Як потім стало відомо, він приєднався до одного з добровольчих батальйонів на сході України.

Хлопця звали Святослав Горбенко. Він був старанним студентом Інституту філології, де вивчав японську мову. Переводячись із Харківського університету до Києва, Святослав повинен був здати 17 іспитів. І успішно впорався з усіма.

«Якихось войовничих настроїв у нього не помічалося», – говорить Сергій Янчук, доцент і координатор університетської організації з військової підготовки Студентська гвардія.

«Ніколи не поводився агресивно, – продовжує він. – Був доброзичливою, доброю, поступливою людиною. Будь-хто хотів би мати такого друга». «Він був унікальним студентом, – підкреслює професор Іван Бондаренко. – Надихав усіх нас».

Чіткі риси обличчя та пронизливі очі Святослава – свідоцтво глибини внутрішніх переконань. Працьовитість і природний розум виділяли його з однолітків, йому пророкували велике майбутнє.

Смерть забирає кращих

Батько Святослава, Олександр Горбенко – хірург. Під час Майдану він приїжджав до Києва, надавав допомогу пораненим протестувальникам. Молодший Горбенко активно брав участь у діяльності прореволюційних груп у Харкові, де на той час навчався. У лютому 2014 року революція перестала бути мирною, і батько Святослава порадив синові перевестися до Києва, побоюючись репресій проти активістів з боку харківської влади.

З подачі батька Святослав переїхав жити і вчитися в столиці, але через кілька місяців після того, як почалася війна, Святослав зник. Не сказавши нічого ні друзям, ні родичам, ні викладачам, він приєднався до добровольчого батальйону Правий сектор, щоб воювати за Донецький аеропорт.

Батько знайшов Святослава в тренувальному таборі. Він намагався відмовити сина від походу на війну, але Святослав уже все вирішив. «Тоді я бачив його живим востаннє. Незабутня розмова, – згадує Олександр. – Святослав вважав, що захищати батьківщину – його обов'язок. Крім того, він дуже здружився з бойовими товаришами».

При розставанні старший Горбенко повісив синові на шию ланцюжок з іконою і хрестом. Цей самий ланцюжок носив дід Святослава під час Другої світової війни, воюючи проти нацистів, і батько – під час Майдану, під снайперськими обстрілами.

«І я дозволив йому піти», – каже Горбенко. Це був останній раз, коли він бачив сина живим.

У вересні 2014-го Святослав почав воювати. Через місяць, 3 жовтня, він побіг під вогонь, щоб врятувати пораненого товариша. Поки тягнув його в укриття, у них вистрілили з танка. Шматок шрапнелі влучив Святославу в шию і перерізав сонну артерію. Через кілька хвилин він був мертвий. Товариш, якого рятував Святослав, вижив.

«Смерть забирає найкращих», – говорить Денис Антипов, викладач університету Шевченка і ветеран війни на сході України.

Оскільки Святослав воював у добровольчому батальйоні, влада не визнає його учасником бойових дій. Він не отримав жодних посмертних нагород, а його родина не отримала $23 тис., які уряд дає родичам загиблих солдатів. «Його рідні відчувають себе приниженими таким ставленням», – говорить Янчук.

Пекло і кіборги

Друга битва за Донецький аеропорт, у якій брав участь Горбенко, велася на близькій відстані. Це були важкі бої.

Часом противники знаходилися в одному приміщенні на різних поверхах. Солдати з обох сторін місяцями жили під безперервним обстрілом – танки, ракети, гранатомети. Іноді доходило до рукопашних сутичок, розповідають українські солдати.

Українці взяли під контроль аеропорт у травні 2014 року, в перші тижні війни. Але у вересні, через кілька тижнів після підписання першого перемир'я, об'єднані російсько-сепаратистські сили почали наступ за підтримки важкої бронетехніки й артилерії.

Після цього жорстокі бої тривали до січня 2015 року.

Українці назвали солдатів, які воювали за Донецький аеропорт, «кіборгами», підкреслюючи надлюдські сили, які потрібні були, щоб витримати настільки інтенсивні та жорстокі сутички, постійний страх і страждання.

(...)

«Ми не повинні здаватися»

У призначений час студенти наповнили коридор університетського корпусу. Вони стоять щільно плечем до плеча перед столом із квітами, поруч із яким стоїть фотографія Святослава Горбенка та коротка біографія його життя.

Позаду – вхід у кабінет, названий на честь Святослава. Це друга річниця смерті Горбенка. Деякі студенти кладуть квіти, інші – стоять тихо, склавши руки перед собою.

«З нього вийшов би хороший професор і хороший муж, – каже присутнім студентам 27-річний Антипов, викладач і ветеран війни.

«Робіть для своєї країни все можливе, – продовжує Антипов. – Але зараз головне – це вчитися, щоб його смерть не була марною».

Далі по коридору на стіні висять фотографії студентів Інституту, які воювали в інших конфліктах, включаючи Людмилу Павліченко, снайпера Червоної армії, яка в ході Другої світової війни вбила 309 осіб.

Тепер на цій стіні висить фото Горбенка.

«Історія постійно повторюється», – підсумовує Антипов.

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.