8 грудня 2016, четвер

Після 11 вересня. Чому я пішов на війну

коментувати
11 вересня 2001 року стало страшним нагадуванням про темну реальність, яка існує за межами наших кордонів

Мій брат Дрю, колишній капітан ВПС США, розповів мені якось одну з найжахливіших історій про війни в Іраку і Афганістані, яку я коли-небудь чув.

У серпні 2010 року він їхав у складі конвою з авіабази Баграм до Кабула. Цю особливо небезпечну ділянку дороги часто називали «алеєю самогубців», оскільки люди тут часто натрапляли на саморобні вибухові пристрої (СВП). Більшість СВП, якими користувалися бойовики Талібану, були приєднані до детонаторів мідним дротом, тому ніколи не заклинювали.

Щоб підірвати проїжджаючу машину таким СВУ, нападаючий повинен дуже точно вгадати момент вибуху. Кращий засіб оборони в цьому випадку – їхати якомога швидше і в жодному разі не зупинятися. «Талібан піде на будь-які хитрощі, щоб змусити тебе зупинитися, – розповідав пізніше Дрю. – Але як тільки ти зупинишся, або відкриєш двері, ти мертвий».

У той серпневий день він їхав у першій машині конвою. Дрю сидів на задньому лівому сидінні Toyota Tacoma. Перед ним, за кермом, перебував офіцер Афганської національної поліції. Крім них в машині були ще дві людини, а також офіцер Афганської національної поліції з автоматом АК-47 у багажнику.

Раптово пролунав пронизливий вереск гальм, а за ним – глухий звук удару. Дрю машинально подивився на дорогу і побачив дівчинку 5-6 років, яку розірвало на дві частини прямо над капотом машини. «Половина тулуба полетіла під машину, друга – пролетіла зверху», – розповідав він.

Ми досі не можемо зрозуміти, як перемогти ворога, який «не турбується про те, що може бути знищений»

Було багато крові. Люди всередині машини кричали й лаялись. Хлопець на передньому пасажирському сидінні кричав: «Вперед, вперед, вперед!». «Ми щойно переїхали через бісову дитину», - кричав хтось інший. Але водій-афганець боровся з інстинктом зупинитися. Він знав, що це не нещасний випадок.

Пізніше водій розповість, що бачив чоловіка, який штовхнув маленьку дівчинку на дорогу, – це тактика талібів щодо заманювання урядових і НАТОвських конвоїв у пастку. Водій не піддався на прийом, він натиснув на газ і продовжував їхати далі, зберігши тим самим життя мого брата і всім, хто сидів у тій машині.

«Ми були пригнічені, - говорив Дрю. – Але, якби ми зупинилися, впевнений, бойовики мали плани щодо нас».

Шість років потому Дрю переходить на шепіт, коли розповідає про той день. Він описує такі картини і відтворює такі звуки, які ніякі слова не передадуть.

«Після такого починаєш питати себе, чи не приносимо ми більше шкоди, ніж користі, – каже Дрю. – Хто ці бойовики, цей Талібан? Це не люди. Їх не можна змінити. Якщо вони готові робити подібне заради перемоги, їх ніяка бомба не знищить. Як можна знищити щось, що не боїться бути знищеним?».

Тривала війна продовжується

Після терактів 11 вересня 2001 року минуло 15 років, а ми досі не можемо зрозуміти, як перемогти ворога, який «не турбується про те, що може бути знищений».

Американські солдати, моряки, льотчики і морські піхотинці, як і раніше, проводять військові операції проти ісламістських терористичних угруповань в Іраку і Афганістані, Сирії та Лівії, по всій Африці та на Філіппінах.

Тим з нас, хто 2001 року пішов добровольцем в армію, незабаром буде за 40. Деякі пішли з армії і пробують себе в нових сферах, інші залишилися на службі і стануть тими самими перевіреними в бою військовими лідерами Америки. Найпевніше, вони будуть боротися з одним і тим же ворогом до кінця своєї кар'єри.

У всіх, хто воював, в бою загинули друзі або знайомі. Всі ми знаємо тих, кому війна завдала важких фізичних і психологічних травм.

Думаю, у тих, хто служив після 11 вересня, був якийсь ідеал, якась причина, яка спонукала нас пожертвувати молодістю і добровільно відправитися в Ірак, Афганістан тощо. Ми думали, що воно того варте. Але після 15 років складно не втомитися від цього.

Пам'ятаю, що мені розповідали старші льотчики, коли я вперше опинився в Афганістані. Вони говорили, що деякі ватажки талібів, з якими ми воюємо, вже були захоплені. Рік чи два провели у в'язниці, а потім знову опинилися на волі і, звісно, повернулися до бойових лав.

«Важко позбутися думки, що вся твоя кар'єра – марнування часу, – казав мені один підполковник по дорозі в їдальню на авіабазі Баграм. – Я служив у восьми місіях. Я не бачив, як виросли мої діти. Я десять років живу в розлуці з дружиною. І заради чого? Серйозно. Чого ми тут досягли?».

Його слова вразили мене, якщо зважити на те, що це було моє перше бойове розгортання. Я вперше був на війні і вірив, що це неймовірно важливо. Як і всі новачки, я пройшов через ритуал, підтвердивши своє місце в лавах тих, хто вступив в армію після 11 вересня, щоб воювати за нашу країну.

Тому цинізм старших пілотів особливо сильно підкошував мою впевненість. Я почав підозрювати, що війна ця безглузда, і перемогти в ній неможливо.

За що ми боремося?

Чому ми йдемо на війну

Для тих, хто ніколи не був на війні і не проводжав туди близьких, мої слова можуть здатися сумними або відлякують, проте кожен раз, прощаючись з братом перед його від'їздом в Афганістан, я навмисно звеличував цей момент у своїй голові, побоюючись, що бачу його востаннє.

А потім я помітив, що робив те ж саме, коли вирушав на війну в Ірак і Афганістан льотчиком, і коли вирушав в Ірак, Афганістан або в Україну як військовий кореспондент. Я прощався з усіма як востаннє, щоб не залишилося нічого несказанного. При кожному «бувай» я пам'ятав, що можу загинути (...).

Чому ж моє покоління вирішило піти до армії?

Тому що після 11 вересня була робота, яку треба було зробити, і ми добровільно зголосилися взятися за неї. Ми пішли, бо знали, що підуть інші, і ми не могли дозволити, щоб вони пішли одні.

Такі солдати як мій брат розуміли, що за все потрібно платити, і ті, хто наважилися виступити вперед, підуть захистити наш спосіб життя. Ми відвідуємо хороші ресторани, ходимо в кіно, п'ємо пиво і не турбуємося про всі ті страшні місця, які існують у світі – це і є подарунок мого покоління. Цінуйте його.

Певна частина Америки всі ці 15 років війни приносила жертви і переносила травми. Добровольці, які служать у бойових підрозділах, становлять близько 0,5% населення Америки, менше 8% американців служили в армії і лише один з п'яти членів Конгресу є ветеранами війни, але ж іще в 1971 році троє з чотирьох конгресменів були ветеранами.

У 2009 році тодішній міністр оборони Роберт Гейтс сказав: «Як би вони не любили людей в уніформі, для більшості американців війни – це абстракція. Далекі і неприємні новини, які особисто їх не стосуються».

Сучасні американці – найщасливіші люди, які коли-небудь жили на Землі. Ми звикли до миру на нашій землі. Ми забули, що мир – це не даність.

11 вересня 2001 року стало страшним нагадуванням про ту темну реальність, яка існує за межами наших кордонів і від якої ми відгородилися привілеєм життя у квітучій країні, що захищається нашими повністю добровольчими збройними силами.

Моє покоління пішло на війну, щоб тримати ці темні сили в страху. Щоб ті жахи, які ми бачили протягом цих 15 років, і ті, які мій брат бачив на дорозі в Афганістані, залишилися для більшості американців абстракцією.

За це ми боролися. І за це деякі з нас воюють до цього дня.

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal. Републікування повної версії тексту заборонено

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.