20 лютого 2017, понеділок

Нудотний присмак смерті. Про життя на війні

коментувати
Запитайте ветерана про найгірше, що він пережив у житті, і він напевно відповість, що це була війна. Але запитайте, що ж було найкращим, і відповідь буде тією самою

Сержант армії США Джеффрі Мартін припаркував вантажівку біля бетонних плит, розташованих по периметру Центру тактичних операцій військової бази Шенк (Forward Operating Base Shank) в Афганістані.

У повітрі повис шар тонкого коричневого пилу. Вдалині виднілися вкриті снігом гори, що оточили американо-афганську базу. Над головою чувся рев транспортних літаків C-130 і вертольотів «Апач».

«Хочеш подивитися, де приземлилася ракета?», - запитав Мартін. «Так, звичайно», - відповів я. «Як почуваєшся?», - поцікавився він. «Все гаразд», - автоматично промовив я, не впевнений, що це правда.

У відповідь Мартін лише промовчав.

Це був грудень 2013 року. Я працював журналістом при американській армії в Афганістані. Через часті атаки Талібану американські солдати жартома називали Шенк «містом ракет». Величезна долина, де розташовувалася база, була всіяна невеликими пагорбами і поселеннями. Місцевість, яка дозволяла бойовикам, легко ховатися і обстрілювати позиції американців. Тому база була збудована як середньовічний замок: залізобетонні і арматурні бункери з мішками піску і аптечками завжди знаходилися на відстані пробіжки.

На одному з контрольно-пропускних пунктів сепаратистів в Україні на мене направили автомат Калашникова, і я донині пам'ятаю малюнок вен на руці солдата

Ми з Мартіном вийшли з вантажівки, і підійшли до кратера, утвореного на місці падіння ракети. Діра діаметром з метр приблизно за 18 метрів від стін армійського з'єднання.

«Господи Ісусе, - сказав Мартін, поки ми дивилися на обвуглений кратер від знищеної ракети талібів. – Нам [нецензурне слово] дуже пощастило, що ми не загинули».

Як по команді, ми подивилися вгору в напрямку траєкторії польоту ракети. Вздовж цієї лінії височіла радіоантена армійського з'єднання. Від неї до кратера було близько 80 метрів.

За кілька годин до цього ми стояли під цією сталевою конструкцією і розмовляли, потягуючи енергетичні напої. У момент атаки нам вдалося сховатися в бетонний бункер. На щастя, він був за декілька метрах від нас.

За підрахунками Мартіна, бойовик Талібану цілився по радіоантені. Її можна було легко ідентифікувати на відстані. Це хороший постріл, додав сержант. «Але ми давно знищили більшість досвідчених бійців Талібану, тому стрільцю доведеться навчитися зникати, оскільки ми гарні в знищенні тих, хто стріляє по нас».

Так Мартін переконав мене, що тут я не загину. Таліби не живуть довго і не встигають навчитися наводити ракети і міномети, запевнив мене сержант. Вони швидко поповнюють свої ряди, проте новобранцям не вистачає досвіду.

У цей момент я відчув полегшення.

Насправді, диво, що ми з Мартіном не загинули. Усвідомлення події здолало мене пізніше. Голова йшла обертом, наче я був п'яний. Час і емоції відчувалися інакше, ніж зазвичай - це нудотна думка про те, наскільки ти був близьким до смерті.

Виживання на автопілоті

Напевно, тому Мартін кілька секунд бив мене в бункері. Як ветеран двох воєн і дев'яти бойових розгортань, він перебував під вогнем набагато більше, ніж я.

Кажуть, опиняючись на грані життя і смерті, спрацьовує бойова підготовка солдата, та він вже не думає, що робити – спрацьовує м'язова пам'ять, людина діє на автопілоті. Зрештою, навчання - це безпечно повторювані репетиції подібних ситуацій на межі смерті.

Однак гормони, які виділяються організмом у стресових ситуаціях, змушують мозок сфотографувати події набагато глибше. Цього трюку нас навчила еволюція: печерна людина, яка краще пам'ятає, як вона втекла від шаблезубого тигра, за статистикою, має більше шансів вижити наступного разу. Тому під час автомобільних аварій і пограбувань здається, ніби час сповільнюється. Адреналін, біжить по венах, змушує мозок у гіперактивному режимі зберігати спогади.

Минуло два роки, але я досі добре пам'ятаю вираз обличчя Мартіна в момент вибуху ракети. Я можу згадати шматочок щетини на його обличчі, який він пропустив, коли голився того ранку. У вересні на одному з контрольно-пропускних пунктів сепаратистів в Україні на мене направили автомат Калашникова, і я донині пам'ятаю малюнок вен на руці солдата.

Ця гіперпильність часто виходить за межі ситуації, що її викликала. Кілька годин, а, можливо, і кілька днів після того, як ви ухилилися від смерті, життя здається набагато кращим.

Смієшся легше. Речі пахнуть краще. Помічаєш нові маленькі деталі в місцях та речі, які вже бачив незліченну кількість разів. Хочеться говорити про те, що сталося. Хочеться сказати друзям і родині, що любиш їх.

«Я відчуваю себе таким живим»

Повернувшись з Афганістану, додому у Флориду, я вирішив проїхатися по парку Еверглейдс. Час наближався до заходу. Я залишив машину на узбіччі, простягнув руки і відчув тепло сонця на шкірі. Закрив очі і побачив крізь повіки червоне світло вмираючого дня.

«Я відчуваю себе таким живим, - подумалося тоді. Прожити б так все своє життя».

Це називається ПТСР, посттравматичний стресовий розлад.

Нормальне життя ніколи не зрівняється з тією амплітудою життя, яка буває на війні. Це розчарування від того, що ти вижив, і страх, що решта життя – лише зворотний відлік до плавного в'янення.

Запитайте ветерана про найгірше, що він пережив у своєму житті, і він напевно відповість, що це була війна. Але запитайте, що було найкращим, і відповідь, найімовірніше, буде тією самою.

Людині, яка не була на війні, цього не зрозуміти. Однак це дуже важливо для розуміння 0,75% жителів Америки, які служать в армії, і ще 7% ветеранів.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Нолана Петерсона на The Daily Signal. Републікування повної версії тексту заборонене.

Оригінал

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.