17 серпня 2017, четвер

Як війна розділяє українські сім'ї

коментувати
53-річний Валерій Дудочкін живе один в забутому всіма куточку забутої війни. Його дружина померла. Мати і брат у Росії. Діти – за лінією фронту

Війна тут йде завжди, навіть якщо бої на якийсь час припиняються.

У прифронтовому селищі Тарамчук, що на сході України, – тихий хмарний зимовий ранок. Солдати батальйону Айдар, який увійшов до складу Національної гвардії, товпляться поряд з покинутими будинками.

На вулиці холодно, від вітру стає ще гірше. У місцях, де засніжені поля зливаються з хмарним небом, горизонту не видно – він губиться за суцільним білим полотном.

Нагадування про війну тут, за 24 кілометри від утримуваного сепаратистами Донецька і три кілометри від позицій комбінованих російсько-сепаратистських сил, малопомітні, але присутні скрізь.

До війни в Тарамчуку жили близько 200 людей, зараз залишилося лише кілька десятків. Селищний голова домовився з українськими військовими, і дозволив їм поселитися у покинутих будинках за умови, що ті після війни відшкодують будь-які завдані збитки.

Сніг, що розтанув і замерз, протягом дня перетворює головну дорогу селища на брудну трясовину, а вранці і ввечері дорожнє полотно стає слизьким, як ковзанка. Кілька військових машин, включно з американським позашляховиком Humvee, припарковані там, де живуть українські військові.

Єдиний його контакт з людьми – українські солдати, які живуть по сусідству

Цього ранку 53-річний Валерій Дудочкін відчиняє залізні ворота свого будинку другові, 54-річному українському солдатові Олександру Дерев'янку.

Дерев'янко обережно переходить через замерзлу вулицю, щоб не посковзнутися. Дудочкін широко посміхається, від чого піднімаються його сивіючі вуса, а навколо очей утворюється павутина глибоких зморшок. Він поплескує Дерев'янка по плечу і зачиняє за ним залізний паркан, зрешечений шрапнеллю як шматок швейцарського сиру.

Дерев'янко, солдат, кремезний чоловік з широкими сірими вусами. На правій нозі у нього пістолет у кобурі, а навколо шиї зелена куфія з Афганістану.

Одягнений Дерев'янко в уніформу німецької армії, куплену ним самим ще навесні 2014 року, коли він добровольцем пішов на війну. Тоді війна тільки починалася, а Айдар був добровольчим батальйоном і не входив до складу Національної гвардії.

Обидва – ветерани Радянської армії. Обидва служили там на початку 80-х років. Вони вважають один одного друзями. «Це як жити поруч з нормальними сусідами, – каже Дудочкін. – У мене немає проблем з українськими військовими».

Але так було не завжди.

Дудочкін росіянин. Він переїхав в Україну в 1984 році, під кінець своєї служби в Радянській армії. Його мати і батько донині живуть в Росії. Двоє дорослих дітей живуть в 30 кілометрах звідси, в утримуваному сепаратистами Донецьку.

«Я на кожній стороні в цій війні, – говорить Дудочкін. – У моєї матері мало напад не стався, коли вона дізналася, що я дружу з солдатами Айдара».

Спочатку Дудочкін не довіряв українським солдатам, розквартированим у його селищі. Сьогодні у нього з ними особливі взаємини.

Влітку 2016 року у дружини Дудочкіна, Алли, діагностували рак останньої стадії. Тоді Дерев'янко і деякі інші солдати передали їй болезаспокійливі зі своїх аптечок, щоб полегшити страждання. Українські солдати також зібрали гроші, щоб заплатити за лікування Алли в місцевій лікарні, яке Дудочкін, колишній водій вантажівки на хлібозаводі, не міг собі дозволити.

Сьогодні Дудочкін зі сльозами на очах згадує, як українські солдати, які живуть поблизу, полегшили страждання його дружини в останні дні її життя.

«Ця війна – божевілля, - каже Дудочкін. – Я розумію, що по обидва боки є нормальні люди. Чому ж тоді йде війна?» (...)

Пропаганда

В тутешніх місцях, як і раніше, спостерігається засилля російської пропаганди, яка є не меншою загрозою для військових зусиль України, аніж танки і артилерія. У деяких районах не приймається жоден український канал – вони блокуються з Росії і двох сепаратистських «республік».

Російська пропаганда тисне на упередження, що залишилися з радянських часів, включно з глибоко укоріненими страхами щодо фашизму, а також недовірою до центральної київської влади. Конспірологічні теорії щодо намірів США, НАТО і західних українців також широко поширені.

«Звісно, наші думки про цю війну розійшлися, – каже Дудочкін про своїх родичів, які живуть в Росії і Донецьку. – Усі новини брешуть. Вони дивляться телевізор, і у них інша точка зору. Ті, хто не може приїхати сюди і побачити все на власні очі, у них зовсім інший погляд».

Багато сімей на сході України розділені або лінією фронту, або російським кордоном. Тому деяким цивільним важко вірити українським солдатам.

«Коли українські солдати увійшли в селище, ставлення було інше. Але незабаром воно покращилося», – говорить підполковник Максим Марченко, командир Айдару.

«Потрібно розуміти, що сімейні зв'язки сильніші, ніж відносини з владою, – додає Марченко. – Звичайно, вони лояльніші до своїх друзів і родичів, ніж до нас». (...)

Інший тип війни

Для українців-ветеранів Радянської армії, які воювали в Афганістані, нинішня війна в Україні перевертає все догори дном. В Афганістані Дерев'янко і ще один його товариш з Айдара, 50-річний Андрій, воювали разом з росіянами проти ворога, якого озброювали Сполучені Штати. Сьогодні ворог – Росія, а Штати – союзник.

«Це пропагандистська війна, – каже Андрій. – Америка з Росією завжди сварилися, і ніхто не хотів опинитися переможеним. А Україна опинилася затиснута в цьому протистоянні».

Мабуть, головна відмінність – віра в правоту своєї справи, якої в Афганістані було замало.

«Ця війна інша, – каже Дерев'янко. – Афганська війна була неправильна, ми були окупантами. Тоді у нас застрягла радянська ідеологія в головах, але навіть в тих умовах у декого виникало відчуття, що ми робимо щось неправильне. Але сьогодні ми боремося за праве діло».

«Україна ніколи нікуди не вторгалася, – каже Андрій з посмішкою. – Сьогодні ми воюємо проти окупантів. Люди, які прийшли сюди із зброєю, не можуть бути нашими друзями».

Солдати рідко воюють за те, що переслідує влада, що відправила їх на війну. Коли поруч свистять кулі, у тебе з'являється просте почуття обов'язку захистити друга і не обдурити очікування – ось що спонукає до мужності.

Коли я попросив порівняти дух товариства, який був в Афганістані, і той, що є зараз, Андрій відповів: «Бойове братерство – це бойове братство. Головне – вірити один в одного. Ми повинні вірити один в одного».

«Війна – це війна»

В будинок Дудочкіна влучав і міномет, і Град. Він майже закінчив ремонт, але в одній з кімнат досі обвалений дах, а на стінах місцями залишаються пошкодження від шрапнелі.

Під час обстрілу вони з дружиною ховалися в підвалі. «Було страшно, - каже він. – Я переживав за дружину. Ми прожили в підвалі більше року».

Коли я запитав, чому він не поїхав подалі від боїв, Дудочкін відповів: «Куди я поїду в такому віці?».

Діти Дудочкіна живуть в Донецьку, лише за 30 кілометрів від свого батька. 30-хвилинна поїздка до війни тепер займає 20 годин. Причина цьому – безліч блокпостів по дорозі. Крім того, ця подорож таїть в собі небезпеку. Мирні жителі часом потрапляють під випадкові обстріли або підриваються на мінах.

«Війна – це війна, – каже Дудочкін. – Умови, звісно, складні».

Вже рік він живе без електрики, без телевізора та інтернету. Він один. Його дружина померла. Його мати і брат у Росії. Діти – за лінією фронту.

Тут, у забутому кутку забутої війни, Дудочкін проводить свій час за читанням книг і доглядом за городом і будинком. Єдиний його контакт з людьми – українські солдати, які живуть по сусідству.

Дудочкін вдивляється в бік поля, де він і його дружина вирощували овочі перед війною. Зараз цей шматок землі вкритий снігом. Але прийде весна, і він знову стане зеленим.

Але не зараз.

Стоячи тут, Дудочкін каже: «Сподіваюся, ця безглузда війна скоро закінчиться. Я дійсно втомився».

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.