9 грудня 2016, п'ятниця

Як я сходив у нічний клуб в Маріуполі

коментувати
Я зовсім не відчував себе екзотичним гостем у такому, здавалося б, не схожому на Америку місці

У Маріуполі, українському портовому місті, що стоїть на узбережжі Азовського моря, гуркіт артилерії чути постійно – лінія фронту проходить усього в 16 кілометрах від міста. Деколи відгомони бойових дій нагадують шелестіння дерев на вітрі, інший раз – змушують тремтіти шибки.

Після лекції на тему журналістики в місцевому університеті кілька студентів підійшли до мене і запропонували прогулятися містом. У ресторані під назвою Сыто-Пьяно, розташованому на першому поверсі будівлі міської ради, ми взяли собі пиво і бургери. Частина цієї будівлі досі є обгорілим каркасом – пожежа сталася у квітні 2014 року, коли Маріуполь ненадовго захопили проросійські сепаратисти.

Наївшись, щасливі та ситі, ми взяли таксі й відправилися в нічний клуб. За вікном проносилися вулиці нічного міста. Як це часто буває тут, в Україні, я знову замислився, наскільки унікальний цей момент.

Будучи немісцевим, я вирішив зосередитися на деталях. Місцями з-під асфальту пробивалася трава. Старі сталінки, які руйнуються, стояли по сусідству з похмурими, кубічними хрущовками. Іржаві дитячі майданчики схожі, швидше, на елементи середньовічних тортур – українці не поділяють американської патологічної одержимості стандартами безпеки.

Великі кроки жінок, які взувають туфлі на високому каблуці щоразу, коли виходять із дому, незалежно від того, коли й куди вони йдуть. Чоловіки віддають перевагу джинсовим шортам і наплічним сумкам. При знайомстві з новою країною такі картинки ще довго, як сонячні відблиски, стоять перед очима.

В Україні Росія і Сполучені Штати помінялися ролями

Уздовж дороги розвішані українські прапори – частина кампанії з підняття патріотизму в місті, де все ще сильно відчутні проросійські настрої і туга за Радянським Союзом. Придорожні білборди закликають громадян повідомляти про сепаратистську активність українським спецслужбам – вельми оруелівський прийом, як для країни, яка намагається позбутися пережитків радянського минулого.

У клубі ми знайшли вільний столик і замовили випивку. Я взяв віскі з колою, що порадувало моїх українських друзів, оскільки тим самим я підтвердив поширений стереотип про уподобання американців. Але ніхто з них не замовив напої з горілкою, що, звичайно ж, не вписувалося в мої стереотипи про українців. Українська молодь віддає перевагу в основному крафтовому пиву або коктейлям на кшталт мохіто – горілка вважається напоєм старшого покоління.

Ці молоді люди дуже добре знайомі з Америкою – ніби я був сотим, а не першим американцем, якого деякі з них зустріли у своєму житті. Усі вони говорили майже ідеальною англійською, часом у мові проскакував сленг і посилання на поп-культуру («чувак упокорюється», – пожартував один із них, цитуючи Великого Лебовські).

Одна з дівчат сказала, що її улюблений режисер Вуді Аллен. При цьому вона читає романи Джека Керуака. Інша віддає перевагу Квентіну Тарантіно і Курту Воннегуту. Я зовсім не відчував себе екзотичним гостем у настільки, здавалося, не схожому на Америку місці.

Зміна ролей

В Україні Росія і Сполучені Штати помінялися ролями. Поколінням українців, які росли в Радянському Союзі, Кремль говорив, що моя країна – їх ворог. Сьогодні, через 25 років після здобуття незалежності від Радянського Союзу, українська армія воює проти проросійських сепаратистів і російських військових. Штати, тим часом, є втіленням того майбутнього, про яке мріють багато молодих українців.

Приміщення клубу весь час висвітлювалося неоновими спалахами і гриміло від басистої техно-музики. Ми були там досить довго, а покинувши клуб, вирішили не розходитися. Ми пішли порожньою ґрунтовою дорогою, що проходить через ліс, і спустились по металевій драбині, яка вела до крутого схилу. Так ми опинилися на пляжі.

Місячне світло мерехтіло на кінчиках хвиль Азовського моря. Ми йшли берегом, сміючись, і час від часу несучи один одного на спині. Мені 34, а моїм новим друзям ледь за 20. Здавалося, на один вечір до мене повернулася колишня безтурботність молодих років. Пізніше, згадуючи цю ніч, я зрозумів, що для цих молодих українців моя присутність також була можливістю хоча б на один вечір відтворити безтурботний оптимізм молодості, якого через війну у їхньому житті було дуже мало.

Але нашу втечу від реальності перервали. З сусіднього Широкіно почувся гуркіт артилерії. Мої друзі зніяковіли, ніби переживали, що війна зіпсувала той особливий вечір, який вони хотіли мені подарувати.

Ми гуляли берегом, поки не дійшли до бетонного причалу. Перестрибнули через металеву огорожу і опинилися на причалі. Було близько 3 чи 4 години ранку, але пірс уже був повний рибалок. Піднявся невеликий вітер, і бурхливе море розбилося об палі. Над нами піднімався солоний туман.

Обійшовши рибалку, який мовчки ловив рибу на волосінь, ми пройшли до краю причалу й зупинилися, вдивляючись у порожнечу нічного моря. Артилерію тут було не чути – через вітер і хвилі ми не чули навіть власної розмови. Ми постояли якийсь час, практично не розмовляючи. Думаю, всі відчували вдячність за цей момент. Він був особливий, оскільки ми знали, що це не вічно. Це було наше особисте свято довжиною в одну ніч.

Моя присутність дала їм перепочинок від війни. Вони нагадали мені, що історія цієї війни (і будь-якої іншої) – це набагато більше, ніж кількість бомб і куль. Це про перевернуті життя, про те, як війна затьмарює мрії, витісняючи їх сподіваннями про те, що коли-небудь усе налагодиться.

«Я хочу вийти заміж і завести сім'ю, – сказала мені одна дівчина. – Але не раніше, ніж війна скінчиться. Це не той світ, у який я хочу привести дитину». У деяких із них є друзі й родичі в Росії, з якими вони розірвали стосунки через розбіжності у поглядах з приводу причетності Росії до розв'язування війни.

Наближався світанок. Прийшов час повертатися додому. Ми пішли з пірсу, і повернулися до дороги, що огинає берегову лінію. Мої нові друзі взяли таксі, а я вирішив пройтися до готелю пішки.

Поступово я віддалився від моря і підійшов до пагорба, що веде до центру Маріуполя. Вітер заспокоївся, і світ став спокійнішим. Вийшовши на пагорб, я скоротив дорогу через парк. Досвітнє небо почало світитися чорним оксамитом. У темряві мій слух став дуже чутливим, і я чув навіть шурхіт листя.

Потім знову почалося. Донісся гуркіт артилерії з Широкіно. Напевно, він так і не стихав. Тепер я міг його чути, дуже чітко, ніщо більше не відволікало мене.

Переклад НВ

Новое время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Нолана Петерсона. Републікування повної версії тексту заборонено

Спочатку опубліковано The Daily Signal

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.