18 грудня 2017, понеділок

День подяки на передовій в Україні

коментувати
Ми перебували в розташуванні 92-ї бригади напередодні Дня подяки. Хоча їжа і напої були для нас не знайомі, відчуття такі ж, як і вдома, в Америці

Вночі я прокинувся від того, що з вулиці почувся звук розривів снарядів. Обстріли. Близькі та гучні. Стіни тремтять. Людина поруч заворушилася. Це мій брат, Дрю. Він спить. Ми обидва щільно закутані в спальні мішки.

Над ліжками висять автомати Калашникова, бронежилети, гранати і українські прапори. На столі поруч з гранатами і кулями - листи солдатам від рідних. Українські солдати теж сплять в цій кімнаті, але я чую тільки подих брата.

Пахне горілою деревиною і пилом. Невелику кімнату обігріває піч. Ми знаходимося в прифронтовій Мар'їнці, на верхньому поверсі занедбаного будинку, який перетворився на укриття для 92-ї механізованої бригади української армії.

Звук падіння попелу схожий на дзюрчання водоспаду, вікна риплять від холодного, зимового вітру. Я згадую, як ми з Дрю були маленькими. Уявляю, що з вулиці чутно не обстріли, а флоридський грім, і ми з братом спимо у форті, спорудженому з домашніх подушок. Потім зовсім поруч виразно чується металевий скрегіт кулемета. Реальність.

Присутність тут брата (що мирно спить, незважаючи ні на що) неймовірно сильно нагадує про дім. Я бачив цю війну і раніше, але присутність тут Дрю робить її більш реальною. Те ж почуття було під час візитів до Афганістану до Дрю, який воював в американській армії.

Як виходить, що тут так швидко починаєш почуватися як вдома?

Коли брат тут, все відчувається якось по-іншому. Я більше не пасажир, що дивиться у вікно поїзда на світ, що пролітає повз - тепер я тут. Це ж стосується і українських солдатів. Багато з них живуть в декількох годинах їзди від лінії фронту. За бажання деякі можуть з'їздити додому в проміжку між сніданком і обідом. Лише деякі ні разу не бачили свій дім і сім'ю за неповних три роки, які триває війна.

Коли я чую подих свого брата, що спить, незважаючи на шум снарядів, що розриваються зовні, я присутній тут повністю. Хоч і зовсім трошки, але я, нарешті, розумію, що відчувають українські солдати, що воюють у цій війні.

Перехідний період

Раніше, стоячи на даху укриття 92-ї бригади, ми з Дрю тремтіли від холоду. Ніч була морозною, вітряною та ясною. Можна було легко розгледіти зірки, а також смужки артилерійського вогню і спалахи мінометів кожні кілька хвилин. Тремтіння від снарядів, що розриваються, відчуваєш прямо під ногами.

Поруч з нами стоїть український солдат. «Звичайна ніч», - говорить він. «Як вийшло так, що світ про це не знає?» - запитує брат.

Дрю, капітан ВПС США у відставці, який живе в Нью-Йорку. Два рази він вирушав на війну в Афганістані, а зовсім недавно їздив туди як цивільний, щоб взяти участь в марафоні, що є частиною кампанії з підтримки місцевих жінок. Тут, в Україні, він запускає гуманітарний проект для допомоги переселенцям.

«Війна тут не доцільна. Не так, як в Афганістані, - каже мені Дрю. - Це місце ніби знайоме. А війна здається кошмаром. Як таке може відбуватися в сучасному світі, в Європі? І чому про це практично ніхто не знає?».

Ця війна відрізняється від воєн в Афганістані та Іраку, які нам з Дрю відомі. Це не країна в стані війни. Тут війна сама по собі. Як тільки ти опиняєшся тут, ти на війні.

І так триває майже три роки. Слова «війна в Україні» знецінилися. Західні ЗМІ незмінно заштовхують новини про донбаський конфлікті кудись на задвірки. Тепер це нормально, очікувано. Повідомлення про цю війну тонуть в потоці хаосу світових новин.

«Перед від'їздом з Нью-Йорка я сказав подрузі, що їду в Україну і збираюся побувати на лінії фронту, - розповідає брат, - а вона відповіла: «Там ще щось відбувається?».

Якийсь час ми з Дрю спостерігали за артилерійським спектаклем. Коли бачиш це на власні очі, складно відірватися. Говорили мало. А що говорити в такий момент? Крім періодичних коментарів про те, що бачиш на власні очі - наче потрібно підтвердження, що тобі це не здається.

На вулиці дуже холодно, ми збираємося лягати спати. В кінці цього дня я згадую, як він почався, в Києві, з чашки кави в моїй орендованій квартирі. Звідси до української столиці можна дістатися зовсім швидко, але ця відстань - щось більше, ніж кілометри.

(…)

Друзі

Українські солдати ставляться до мене і мого брата як до почесних гостей. Дістається пляшка, роздається їжа. Хліб, сало, випічка (подарунок підрозділу від нашого водія) і смажена картопля.

Тости, слова про дружбу. Питання про Нью-Йорк, Майамі, нашого нового президента. Вони хочуть знати все про американську армію, скільки нам платять, який у ветеранів соцпакет. Питають, що ми думаємо про українських дівчат. Я кажу, що моя дівчина - українка. Вони схвально кивають. Ми запитуємо солдат, за що вони воюють. Вони говорять про свободу, демократію, захист своїх сімей. Ми з братом схвально киваємо.

Поплескування руками по плечах, історії, що розповідаються сумішшю мови жестів і зусиль нашого перекладача.

Ми перебували в розташуванні 92-ї бригади напередодні Дня подяки. Хоча їжа і напої були для нас не знайомі, відчуття від свята були такими ж, як вдома, в Америці. Як виходить, що тут так швидко починаєш почувати себе як вдома?

За кілька годин до заходу сонця ми спостерігаємо щоденні підтвердження нікчемність перемир'я. Спостерігачі ОБСЄ працюють тільки вдень, тому війна починається надвечір. Стіни починають тремтіти від обстрілів. Вони не настільки близькі, щоб налякати вас. Але цього досить, щоб ми переключилися на інший режим існування - щось, що буває тільки на війні.

Чим сильніші вибухи, тим голосніше сміються і розмовляють солдати. Я спостерігав це і на інших війнах. Вони ніби мстяться. Наче дух товариськості і гумор є вірним засобом захисту від куль і бомб. Як мінімум, це захищає дух. А ще сміх якимось чином розмиває страх смерті.

Ми з братом і декількома солдатами виходимо на вулицю. Ніч холодна. Дивимося на танки і бронетехніку. Викурюємо з солдатами кілька сигарет. Взагалі ми з Дрю не куримо, але в цих умовах куріння здається чимось природним.

Солдати кажуть, що ночами вони часто чують звук безпілотників, що пролітають. Але не сьогодні. Сьогодні дуже вітряно.

Притиснувшись один до одного в холодній пітьмі, покурюючи цигарку і слухаючи оркестр війни на задньому плані, я мимоволі замислююся про те, що життя солдатів, які воювали тут під час Другої світової війни, не сильно відрізнялося від цього. Десятки мільйонів загинули в тій війні, а в цій - 10 тисяч. Нинішня війна в Україні знищила менше життів не тому, що менш смертоносна, а тому, що географія її скромніша.

Незважаючи на частоту і інтенсивність стрілянини, від якої у нас з братом округлюються очі, солдати говорять про неї зневажливо. Це «звичайна ніч», - кажуть вони.

«Вам потрібно приїхати, коли тут дійсно гаряче», - промовляє один з них. І я бачу крізь темряву, як губи його згинаються в усмішці.

Переклад НВ

Повну версію колонки Нолана Петерсона читайте на The Daily Signal

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.