11 грудня 2016, неділя

Три Бабині Яри України

коментувати
Три забуті й невідомі жінки України, які могли б врятувати світ, але не змогли...

28 вересня 1941 року 62 річна киянка, Зінаїда Миколаївна Некрасова, мати відомого київського письменника Віктора Некрасова, обходить квартири єврейських сімей і благає їх не йти завтра, як вимагали того нацисти, до Бабиного Яру. Замість цього добра жінка благає своїх знайомих євреїв сховатися, втекти.


89f7ceaf0abeae8575e2bf78c06

Вже наступного дня, тобто 29 вересня, Зінаїда Миколаївна проводжала колону євреїв, які з речами, хто пішки, хто на возах, хто з немовлятами на руках, хто ведучи під руки своїх старих, вирушили на місце масового розстрілу в Бабин Яр. За перших два дні фашисти знищили тут 35 тисяч євреїв.

Бабин Яр став сумним символом звірств фашизму. Але він був не першим і не останнім у цьому ланцюжку злочинів нацизму. Я не буду переповідати всі жахи давно минулих днів. Я хочу розповісти дві історії, історії про двох матерів. Одна історія висловлена в листі до сина, інша - в листі до дочки. Один лист з гетто, другий з катівень гестапо.

Це хрестоматія до життя, передана від матері сину, від матері – доньці. Це дуже важливо. Це потрібно прочитати.

Отже: 15 вересня 1941 року під Бердичевом (Житомирська обл.) поблизу хутора Романівка та Шлемарка фашисти розстріляли 38,5 тисяч євреїв. У числі загиблих - мати радянського письменника Василя Гроссмана. Напередодні розстрілу вона написала синові прощальний лист. Лист довгий. Він є в Мережі. Я візьму з нього 10 цитат:

 

«Вітя, я впевнена, що мій лист дійде до тебе, хоч я за лінією фронту і за колючим дротом єврейського гетто – так починається прощальний лист синові Катерини Вітіс. - Я хочу, щоб ти знав про мої останні дні, з цією думкою мені легше піти з життя.


  1. 7 липня німці увірвалися в місто. У міському саду радіо передавало останні звістки. Я йшла з поліклініки після прийому хворих і зупинилася послухати. Дикторка читала по-українськи статтю про бої. Я почула віддалену стрільбу, потім через сад побігли люди. Я пішла до будинку і все дивувалася, як це пропустила сигнал повітряної тривоги. І раптом я побачила танк, і хтось крикнув: «Німці прорвалися!» Я сказала: «Не сійте паніку». Напередодні я заходила до секретаря міськради, запитала його про від'їзд. Він розсердився: «Про це рано говорити, ми навіть списків не складали»... Словом, це були німці».
  2. Німці їхали на вантажівці і кричали: «Judenkaputt!» А потім мені нагадали про це деякі мої сусіди. Дружина двірника стояла під моїм вікном і говорила сусідці: «Слава Богу, жидам кінець». Звідки це? Її cин одружений на єврейці, і стара їздила до сина в гості, розповідала мені про онуків».
  3. Багато людей вразили мене. І не тільки темні, озлоблені, безграмотні. Ось старий-педагог, пенсіонер, йому 75 років, він завжди питав про тебе, просив передати привіт, казав про тебе: «Він наша гордість». А в ці дні прокляті, зустрівши мене, не привітався, відвернувся. А потім мені розповідали, що він на зборах в комендатурі казав: «Повітря очистилося, не пахне часником». Навіщо йому це, адже ці слова його бруднять.... Але, Вітя, звичайно, не всі пішли на це зібрання. Багато хто відмовився.
  4. Коли я зібралася в дорогу і думала, як мені дотягти кошик до Старого міста, несподівано прийшов мій пацієнт Щукін, похмурий і, як мені здавалося, черства людина. Він узявся понести мої речі, дав мені триста рублів і сказав, що буде раз на тиждень приносити мені хліб до огорожі. Він працює в друкарні, на фронт його не взяли через хворобу очей. До війни він лікувався в мене, і якби мені запропонували перерахувати людей з чутливою, чистою душею, — я назвала б десятки імен, але не його.
  5. Знаєш, Вітя, що я відчула, потрапивши за дріт? Я думала, що відчую жах. Але, уяви, в цьому загоні для худоби мені стало легше на душі. Не думай, не тому, що в мене рабська душа. Ні. Ні. Навколо мене були люди однієї долі, і в гетто я не повинна, як кінь, ходити по бруківці, і немає поглядів злоби, і знайомі люди дивляться мені в очі й не уникають зі мною зустрічі. В цьому загоні всі носять тавро, поставлене на нас фашистами, і тому тут не так пече мою душу це тавро. Тут я відчула себе не безправним бидлом, а нещасною людиною. Від цього мені стало легше.
  6. Які різні характери людей! Шперлінг [лікар-терапевт] у свої п'ятдесят вісім років сповнений енергії. <...>. Він сказав мені, що в гетто слід влаштувати школу. Він навіть запропонував мені давати Юрі (його синові) уроки французької мови і платити за урок тарілкою супу.
  7. Я ніколи не відчувала себе єврейкою. З дитячих років я росла в середовищі російських подруг, я любила більше всіх поетів Пушкіна, Некрасова, і п'єса, на якій я плакала разом з усім гляжацьким залом, з'їздом російських земських лікарів, була «Дядя Ваня» зі Станіславським. А колись, Вітя, коли я була чотирнадцятилітньою дівчинкою, наша сім'я зібралася емігрувати до Південної Америки. І я сказала татові: «Не поїду нікуди з Росії, краще утоплюсь». І не поїхала. А ось у ці жахливі дні моє серце наповнилося материнською ніжністю до єврейського народу. Раніше я не знала цієї любові.
  8. Тут я бачу, що надія майже ніколи не пов'язана з розумом, вона безглузда, я думаю, її породив інстинкт. Люди, Вітя, живуть так, як ніби попереду довгі роки. Не можна зрозуміти, безглуздо це чи розумно, просто так воно є. І я підкорилася цьому закону. <...>. Розуміючи це, я продовжую лікувати хворих і кажу: «Якщо будете систематично промивати ліками очі, то через два-три тижні видужаєте». Я доглядаю старого, якому можна буде через півроку-рік зняти катаракту. Я задаю Юрі уроки французької мови, засмучує його неправильна вимова. А тут же німці, вриваючись в гетто, грабують, вартові, розважаючись, стріляють з-за дроту в дітей, і все нові, нові люди підтверджують, що наша доля може вирішитися в будь-який день. Ось так воно відбувається — люди продовжують жити. У нас тут навіть нещодавно було весілля.
  9. Після війни життя знову зашумить, а нас не буде. Ми зникнемо, як зникли ацтеки. Селянин, який привіз звістку про підготовку могил, розповідає, що його дружина вночі плакала, голосила: «Вони і шиють, і шевці, і шкіру вичиняють, і годинники лагодять, і ліки в аптеці продають... Що ж то буде, коли їх усіх повбивають?» І так ясно я побачила, як, проходячи повз руїни, хтось скаже: «Пам'ятаєш, тут жили колись євреї, пічник Борух. У суботній вечір його стара сиділа на лавці, а біля неї гралися діти». А другий співрозмовник скаже: «А он під тією старою грушею-кислицею зазвичай сиділа лікарка, забув її прізвище. Я в неї колись лікував очі, після роботи вона завжди виносила плетений стілець і сиділа з книжкою». Так воно буде, Вітя. Наче страшний подув пройшов по обличчях, усі відчули, що час наближається.
  10. Ну, enfin... Будь завжди щасливий з тими, кого ти любиш, хто оточує тебе, хто став для тебе ближчим за матір. Пробач мене. З вулиці чути плач жінок, лайку поліцаїв, а я дивлюся на ці сторінки, і мені здається, що я захищена від страшного світу, повного страждання. Як закінчити мені лист? Де взяти сили, синку? Чи є людські слова, здатні висловити мою любов до тебе?
    Цілую тебе, твої очі, твоє чоло, волосся. Пам'ятай, що завжди в дні щастя і в день горя материнська любов з тобою, її ніхто не в силах убити.

Мама.

Люди, Вітя, живуть так, як ніби попереду довгі роки. Не можна зрозуміти, безглуздо це чи розумно, просто так воно є. І я підкорилася цьому закону.

Другий лист короткий. Його отримала 11-ти річна дівчинка Катя Фельдман, яку мама врятувала, виштовхнувши з потоку полонених євреїв, яких німці вели на розстріл у листопаді 1941-го в Сімферополі. Місцеві жінки підхопили дівчинку та сховали в одному з будинків кримських татар. Точніше в шафі для одягу, де Катя безвилазно прожила два роки.

А потім їй прийшов лист від матері. Хтось помітив, що вона виштовхнула з натовпу дитини, і здав жінку гестапівцям. Там її катували, вимагаючи видати, де і кому вона передала доньку. Мати залишилася твердою. Коли Крим було звільнено від фашистів, якимось немислимим підпільним шляхом Каті Фельдман передали лист від мами, точніше записку. Цю записку вже тепер 85-ти річна жінка зберігає й досі:

«Життя моє, щастячко рідненьке, крихітка дорогенька, не хвилюйся. Бачиш, я здорова. Посилаю свої речі, бо набрала своїх речей, а тут усе дають, що треба. Важко тягати. Не вір чуткам. І не тривожся. Попрацюємо і відпустять. Поки будь розумницею. Слухайся й дивися за собою. Тебе добрі люди врятують. Слухайся їх у всьому і люби їх. Не плач, ти обіцяла. Так дивись же , пам'ятай. Бажаю щастя. Бережи себе, і не хворій. Тато теж добре влаштувався. (!) Не думай про нас. Мама».

P. S. «Тато теж добре влаштувався». Тобто тата до цього часу вже розстріляли. Мама, «добре влаштувалася» трохи пізніше.

Бог не може одночасно бути всюди, тому він створив матерів (єврейський крилатий вислів)

Є така єврейське прислів'я:

«Бог не може одночасно бути всюди, тому він створив матерів».

_______________________________

P.S. 29 вересня 1966 року, син Зінаїди Миколаївни Некрасової, згаданої мною спочатку, Віктор Некрасов, організував і провів у Києві перший несанкціонований мітинг у Бабиному Яру на знак пам'яті про загиблих тут євреїв. За цей зухвалий, як на ті часи вчинок, він дорого заплатить. Але це вже інша історія, і я обов'язково її розповім трохи пізніше.

 

 

 

 

 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.