6 грудня 2016, вівторок

Майбутня війна в Європі - це наслідок затягнутої ізоляції

коментувати
Понад 70% українців ніколи не були за кордоном. І це не питання безгрошів'я, а принизлива форма української ізоляції, яка закінчиться погано для Європи, і жахливо для нас.

З мемуарів Надії Мандельштам, вдови радянського поета Осипа Мандельштама, який загинув у сталінських таборах у 1938-му:

«Сусідка, яка носила мені молоко перед війною в Калініні, одного разу зітхнула: «нам хоча б підкинуть оселедця там, або цукру, або керосинчику, а як у капіталістичних країнах? Там, напевно, хоч пропадай».

Початок цьому обдуренню мас поклала державна політика відлучення населення від навколишнього світу. Побудова держави казармового типу. Найбільший у світі інкубатор.

Королівство кривих дзеркал. Але нічого тут на дзеркало нарікати.

 

Уявлення радянських людей, ізольованих на довгі роки від світу, про те, як цей світ влаштований і чим він живе, були небезпечно наївні. Все тому, що довгі роки більшовики, в цих в'язнях соціалізму вирощували насіння ненависті до всього оточуючого світу, який належить їм колись підкорити.

Першим кроком радянської влади щодо обмеження виїзду з країни була Інструкція комісарам прикордонних пунктів Російської Республіки «Про правила в'їзду і виїзду з Росії» від 21 грудня 1917 року. Росіяни були зобов'язані отримати дозвіл на виїзд в іноземному відділі Комітету внутрішніх справ у Петрограді, або в Москві, в Комісаріаті закордонних справ.

З 1920 року закордонні паспорти можна було отримати в Народному комісаріаті закордонних справ, плюс до цього потрібно було отримувати візу Особливого відділу ВНК.

Новим етапом посилення правил виїзду стало «Положення про в'їзд і виїзд з СРСР», що вийшло 5 червня 1925 року. Весь закордон оголошувався «ворожим капіталістичним оточенням».

Щоб запобігти хвилі нелегальної еміграції 9 червня 1935 року вийшов Закон, згідно з яким втеча за кордон каралася вищою мірою - розстріл.

На одній шостій суші землі розпочався наймасштабніший в новітній історії експеримент по вихованню нового типу людини в цілковитій ізоляції від світу. Всі контакти з іноземцями, та й взагалі з зарубіжжям, повинні бути зведені до мінімуму.

Радянська пропаганда з перших днів свого існування стала посилено працювати над формуванням в головах радянських громадян фейкової картини світу. Ясніше всіх цю картину намалював наркомоборони СРСР Климентій Ворошилов у своєму виступі на лютнево-березневому пленумі ЦК у 1937 році: «Весь світ проти нас».

"Весь світ проти нас". Климентій Ворошилов

За справу взялися штатні та позаштатні пропагандисти. Тема їхніх проповідей: Західний світ приречений. Час його процвітання минув. Народи світу з релігійним трепетом дивляться на Спаську вежу.

Голова Всесоюзного товариства культурного зв'язку з закордоном Олександр Аросєв про поїздку в Англію писав, що становище робітників там жахливіше, ніж у часи Енгельса, а шотландці — представники пригнобленої нації.

Олександр Щербаков, секретар Спілки письменників СРСР, майбутній перший секретар Сталінського (Донецького) обкому КП(б) України, повернувшись у 1935 році з міжнародного відрядження, у своїх нотатках підкреслював одне і теж: «Відень - вмираюче місто. Відень — як павук смокче соки маленької країни і все ж не вистачає. І Відень втрачає свою минулу велич, в'яне і вмирає. Ці люди (безробітні у Відні) озлоблені, вони чекають слушної нагоди взятися за зброю».

"Відень втрачає свою минулу велич, в'яне і вмирає", - Олександр Щербаков, секретар Союзу письменників СРСР

Десь у середині 1930-их Артура Кестлера, австрійського журналіста, антифашиста під час його перебування в Москві всерйоз запитали: «Коли ви пішли з буржуазної преси, чи відібрали у вас продуктову картку та чи виселили вас з вашої кімнати?». Були й інші питання, того ж порядку: «Скільки в середньому французьких робітничих сімей гине щодня від голоду в сільській місцевості і в містах?». Жахливі питання для людини, яка вже побувала у 1932-1933 роках в Україні. Своїми очима бачила Голодомор. І навіть видала німецькою мовою книгу "Білі ночі та червоні дні", про жахи та відсталості СРСР.

В цей час радянська пропаганда невпинно розповідала про наближення перемоги революції в країнах Заходу, охоплених важкою кризою. Природно, якщо там криза, а у нас «багато лісів, полів та річок», то вони хочуть нас усіх завоювати.

У 1936 році на радянські кіноекрани виходить фільм Цирк.

Сюжет мюзиклу: в Москву приїжджає американка Маріон Діксон з цирковою програмою «Політ на Місяць». Разом з нею приїжджає підступний німець Фон Кнейшиц. Він готує диверсію, зрив виступу радянських артистів, але у нього нічого не виходить. У підсумку інтригана з ганьбою проганяють, а Меріон вирішує назавжди залишитися в Радянському Союзі, тому що вона "іншої такої країни не знає, де так вільно дихає людина". Її нові друзі теж "іншої такої не знають". Але їм це пробачливо. Вони ніколи не виїжджали за межі СРСР. Вони позбавлені такої можливості. Що ж їм залишається робити? Співати.



За довго до 5 березня 1946 року, тобто до знаменитої Фултонської промови Вінстона Черчілля, коли, на той момент колишній прем'єр-міністр Великобританії оголосив про горезвісну залізну завісу, яка опустилася між Заходом і Сходом, радянська людина жила в глухій безпробудній ізоляції від усього світу. Він не надто розумів, як цей сучасний світ влаштований, як він функціонує.

Надія Мандельштам згадує, як в 1959 році прийшла в гості до своєї подруги Лариси. На стихійно організованому дівич-вечорі зайшла суперечка: чи відмовляють на Заході, наприклад у Лондоні чи Парижі, прописувати демобілізованих льотчиків-інвалідів. «Такий випадок тільки що стався в Ташкенті, і Лариса стверджувала, що льотчика, особливо випробувача, необхідно прописати, - розповідає Надія у своїх мемуарах Спогади. - Я намагалась пояснити, що там взагалі ніякої прописки немає. Мені ніхто не повірив. Адже там куди гірше, ніж у нас. Отже з пропискою суворості зовсім неймовірні. Та й хто стане жити без прописки? Одразу попадешся».

Час від часу радянська людина виривалася зі свого акваріума. І тоді з нею відбувалися просто приголомшливі речі. Ось що писав у 1968 році радянський літератор Юрій Нагібін, досить частий гість зарубіжжя. Він описує свою поїздку в складі радянської делегації в 1968 році на зимову Олімпіаду у Францію (Гренобль).

«Коли ми виїжджали з Гренобля, вони [радянські журналісти] з коренем виривали вимикачі, штепселі та дротяні мережі у відведених нам квартирах, сунули в ранці пляшки з-під шампанського, обладнані під настільні лампи, відгвинчували дверні ручки, розетки, замки, намагалися виламувати унітази. До цього вони обчистили їдальню, не залишивши там ні сільнички, ні перечниці, ні оцетниці, ні соусниці, ні паперової серветки...».

На щастя, це багаторічне ув'язнення у соцтаборі не стало вічним. 9 листопада 1989 року східні німці зруйнували Берлінську стіну, яка відділяла їх від зовнішнього світу. У найближчий місяць 10 млн громадян НДР звернулися до влади за гостьовою візою в ФРН. Тобто це майже все доросле населення НДР.

Сьогодні минає 26 років від тих подій. Мої вітання східним німцям, які за чверть століття свободи поки ще повністю не адаптувалися до нового життя, не до кінця ще компенсували свою втрату внаслідок відлучення від глобусу.


На свободу с чистой совестью

На свободу з чистою совістю


Слідом за німцями посипалася стіна всього радянського блоку.

20 травня 1991 року, на 69 році існування СРСР, і за три місяці до його смерті, Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про порядок виїзду з Союзу Радянських Соціалістичних Республік і в'їзду в Союз Радянських Соціалістичних Республік громадян СРСР». Завершивши цю довгу епоху закритих кордонів.

Що дала цивілізації наша ізоляція? – Вороже, здичавіле, агресивне суспільство похмурих людей.

Що вона нам дала? – Відставання за всіма позиціями, яке в ідеалі ми зможемо перекрити не в цьому і навіть не в наступному поколінні.

Історію ізоляції потрібно закінчувати. Закриті кордони нікого, ні від чого не захищають. А відносні відкриті кордони нічим, нікому не загрожують. Всі нелегали, кримінал, контрабандисти, потенційні терористи, бандити, корупціонери, коротше "суцвіття" пострадянського суспільства, вже усі там. І найсуворіший візовий режим їм не перешкода.

Свобода пересування людей, ідей, капіталу – це базова, вища цінність цивілізації, яка здатна підтягнути аутсайдерів, якщо не до рівня лідерів, то хоча би до середняків світового співтовариства.

________

Дивні речі відбуваються в нашому кращому з кращих світів. СРСР розвалився. Завіса заіржавіла. А межа все ще на замку. Ізоляція. Якщо в найближчі роки не подолаємо, скотимося туди, де й були.

Я досить часто спілкуюся з послами і дипломатами різних країн. І всім їм коротко переказую один закарбований в моїй пам'яті сюжет з програми Час 1990 року.

Кореспондент інформаційної програми Час запитує у передовика виробництва, немолодого чоловіка:

- Іван Степанович, а чи ви бували за кордоном?

- Бував.

- А коли і де?

- У травні 1945 в Берліні....

Одній німецькій журналістці, переказуючи цей сюжет, пояснив, що якщо якусь частину населення планети надовго ізолювати, вона осатаніє, озброїтся та припреться в вашу ситість. Але не на білосніжному теплоході, а на брудному танку.

Щоб не розлучатися на такій сумній ноті, ось вам шматочок з монологу геніального Михайла Жванецького. Кількома штрихами він резюмує у що перетворила нас ізоляція і як би нам цей процес зупинити.

Наші люди прагнуть в Стокгольм (Лондон і так далі) тільки для того, щоб бути оточеними шведами.
Все інше вже є в Москві (У Києві – авт). Або майже є.
Не для того виїжджають, змінюють життя, професію, щоб з'їсти що-небудь, і не для того, щоб жити під керівництвом шведського прем'єра...
Так що ж нам робити?
...
Ми не схожі на всіх.
Нас видно.
Ми агресивні.
Ми дратівливі.
Ми кудись поспішаємо і не даємо нікому часу на роздуми.
Ми грубо нетерплячі.
...
Ми не можемо розслабитися.
Ми не можемо повірити в навколишнє. Ми повинні відштовхнути такого ж і пройти наскрізь, палаючи синім вогнем мигалки.
Ми всі кадебісти, ми всі на завданні.
Нас видно.
Нас чути.
Ми все ще пахнемо потом, хоча вже нічого не виробляємо.
Нас легко впізнати: ми змінюємося від алкоголю в гіршу сторону.
Хвалькуваті, агресивні і непристойно крикливі.
Напевно, ми не винні в цьому.
Але хто ж?
Ну, скажімо, євреї.
Так наші євреї саме так і виглядають...
А англійські євреї, англійці і є.
Здається, що ми під одягом погано вимиті, що приймати щодня душ ми не можемо.
Нас дратує чужа чистота.
Ми можемо харкнути на чистий тротуар.
Чому? Пояснити не можемо.
Духовність і любов до батьківщини сюди не підходять.
І не про наслідування, і не про приниження перед ними йде мова... А просто... А просто всюди плавають качки, бігають зайці, саме зайці, нез'їдені.
Рибу ніхто люто не виймає з її води.
І скрізь мало людей.
Дивний світ.
Вільно в автобусі.
Вільно в магазині.
Вільно в туалеті.
Вільно в спортзалі.
Вільно в басейні.
Вільно в лікарні.
Якщо туди не увірветься наш в нетерпінні лягти, в нетерпінні встати.
Ми страшно дратуємося, коли чогось там немає, ніби на батьківщині ми все це маємо.
Не можу зрозуміти, чому ми чогось хочемо від усіх, і нічого не хочемо від себе?
Ми, звичайно, не змінимося, але хоча б усвідомимо...

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.