5 грудня 2016, понеділок

Як крали Крим

коментувати
Ще 22 жовтня 2003 року, Олександр Волошин, голова адміністрації Президента Росії прямим текстом заявив, що на Крим чекає війна

"Якщо треба, ми скинемо туди бомбу", - сказав Волошин. Адже так все добре починалося - "братні народи", "історичні зв'язки", "поважаємо територіальну цілісність". Ніколи не сідайте за один ігровий стіл з наперсточниками. Тим більше з беззаконням.

22 листопада 1990 року. Москва. Обговорення питання про ратифікацію Угоди між РРФСР і УРСР, підписаної 19 листопада в Києві главами парламентів Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком. Одне з ключових питань, 6 стаття: Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки та Української Радянської Соціалістичної Республіки в нині чинних у межах СРСР кордонах".

- Чи не вважаєте ви, що статтею №6 ми закріплюємо передачу Криму та інших споконвічно російських земель Українській республіці?» – запитує Юрій Бєлоглазов, член Верховної Ради РРФСР, представник Башкирської АРСР у Андрія Козирєва, міністра закордонних справ РСФРР.

- І друге, - продовжує Бєлоглазов. - Чи не вважаєте ви, що це буде наступним розвалом російської державності? Наступне питання. Що ми будемо робити з Севастополем, з морськими портами і базами? Що, будемо будувати нові?

- Якщо коротко відповісти, то "ні" на всі ваші запитання – каже Козирєв. - Я так не вважаю. І будувати, я думаю, ми не будемо. ...

У дискусію вступає депутат, який не представився:

- Ось депутат Бєлоглазов висловив відому тезу, яку підтримали депутати поруч, — тезу про " споконвічно російські землі, які нині треба зібрати під руку Росії. Я хотів би з'ясувати: якщо цю тезу ми віднесемо до української сторони, чи не мають вони право як спадкоємці Київської Русі претендувати на Москву і Новгород? (Ого!!! Думка – авт.)

- Товариші, - відповідає Козирєв. - Мені здається, що одна з переваг цього Договору, який зараз ми розглядаємо, і який було б доцільно ратифікувати, як це зробили наші українські товариші, полягає в тому, що він виводить зі сфери конфлікту. Він своїм духом, усім змістом, тим, що він заснований на найвищих на сьогоднішній день міжнародних стандартах, виводить нас саме в ситуацію XX століття, а не ХІХ, або початок нинішнього, коли йшли війни і нескінченний суперечка про кордони....

"Якщо цю тезу ми віднесемо до української сторони, тj чи не мають вони право як спадкоємці Київської Русі претендувати на Москву і Новгород?" депутат Верховної Ради РРФСР (1990 рік)

Менш ніж за три роки, 9 липня 1993 року, російський парламент всупереч Договору від 19 листопада 1990 року, заявив, що місто Севастополь переходить в федеральне управління РФ. Заступник спікера російського праламенту, Микола Рябов, виступаючи в Гельсінкі, пояснив цей недружній жест так: в нормативних документах міжнародної організації Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), захист прав меншин не вважається втручанням у внутрішні справи.

"Національною меншиною", яку, треба думати, сильно обмежували українці в 1993 році - було російськомовне населення Криму. Іншими словами, в Москві вперше, але не востаннє поставили слізливу платівку про "утиски російського народу" скрізь, де цей народ прикинувся національною меншиною.

- Якщо розцінювати те, що сталося, як захист нацменшин в Україні, то нехай мені скажуть, хто і коли таку проблему перед нами ставив? – відреагував тоді в газеті "Киевские ведомости", Іван Плющ, спікер ВР, (Київські відомості, 13 липня 1993 року).

До 13 липня 1993 року заяву російського парламенту про перегляд в односторонньому порядку державних кордонів розігріла суспільні маси до розжарення.

У Севастополі виступив Іван Єрмаков, представник Президента України в Криму. Він сказав, що надання місту російського статусу помітно ускладнить його відносини з іншими містами та областями України, з якими він пов'язаний сотнею ниток. Єрмаков закликав українських і російських моряків не втручатися в політичне рішення питання. А потім звернувся до українських журналістів з проханням: "...не наслідувати приклад "Останкіно" і не нагнітати обстановку навколо севастопольського питання".

Ситуація і справді була напружена до кольору радянського прапора, про що свідчить заява президента РФ Бориса Єльцина. Він засудив рішення російського парламенту з яким вже тоді був на ножах, і висловив побоювання, котре в підсумку стало пророцтвом: "Мені соромно за це рішення (російського парламенту), адже треба поступово і спокійно вирішувати проблеми Чорноморського Флоту і його міста-бази, інакше, що ж, врешті-решт, накажете воювати з Україною?". (Сатана почув цей голос волаючого в Росії. І через 21 рік зробив нам війну).

Що ж, врешті-решт, накажете воювати з Україною? (Борис Єльцин, президент РФ)

У четвер, 15 липня 1993 року у газеті "Правда України вийшла замітка з гучною назвою: "Не дамо Росії "приватизувати" Севастополь!"

Кілька тез, з першополосної статті в газеті "Правда України", що були озвучені в парламентських кулуарах:

"Ми сидимо на пороховій діжці, а Севастополь – гніт, який до неї підносять". (Все так, просто бікфордів шнур виявився завдовжки в два десятиліття).

"Ця акція – продовження імперської політики керівництва колишнього СРСР, а насамперед – царської Росії..."

"Назріває регіональний конфлікт, який може затьмарити події в Югославії". (Ну це ви хлопці, загнули. Чи ні?)

19 липня 1993 року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко звернувся зі скаргою до ООН. Лист було опубліковано і в пресі.

"... Реалізація зазначеного рішення Верховної Ради Російської Федерації (переведення міста Севастополь в федеральне управління) призвела б до адекватних дій з боку України, з метою захисту свого суверенітету та територіальної цілісності. Розвиток ситуації в такому випадку може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки".

"Україна розглядає зазначене рішення Верховної Ради РФ як таке, що не має жодних юридичних підстав і не породжує будь-яких правових наслідків для України. Питання статусу міста Севастополя є виключною компетенцією України. З 1954 року, після передачі Кримської області зі складу Росії до складу України уповноваженими на той час органами та відповідно до Конституції України 1978 року, Конституції РРФСР 1978 року і Конституції СРСР 1977 року, Севастополь є складовою частиною України, як місто республіканського підпорядкування....".

За Конституцією України 1978 року, Конституцією РРФСР 1978 року і Конституцією СРСР 1977 року, Севастополь є складовою частиною України, як місто республіканського підпорядкування. Анатолій Зленко, міністр закордонних справ України (1993)

20 липня на екстреному засіданні, скликаному на прохання України, Рада Національної Безпеки ООН визнала, що постанова російського парламенту про російський статус міста Севастополь – не має сили.

В РНБО підтвердили територіальну цілісність України відповідно до Статуту ООН.

Росія тимчасово відступила. У 1993 та скандальна Верховна Рада РФ вступила у клінч зі своїм президентом і була розігнана силою танків і зброї, яка обстріляла будівлю парламенту. (Ця форма "суспільного діалогу" в підсумку призвела до посилення влади Єльцина, а Єльцин привів до влади Путіна, після чого Володимир Володимирович відлучив від влади всіх).

У 1994 році Росія відволіклася на внутрішню війну з Чечнею. У 1999-му настала пора для так званої другої чеченської кампанії. У 2003 "захисники змучених і пригнічених" спробували повернутися до кримського питання. В якості експерименту вкусили Україну за кримський острів Тузла.

Восени 2003 року з боку Краснодарського краю російська спецтехніка почала будівництво дамби в Керченській протоці. Її призначення - приєднати Тузлу до Таманського півострова (РФ). Ймовірно, того вимагав захист "защемленого" російськомовного населення Керчі. Територіальний конфлікт між Москвою і Києвом, відкладений на 10 років, ледве не переріс у бойові дії. Українці висадили на острові кілька сотень прикордонників, перекинули в Керченську протоку додаткові катери. Серйозність намірів остудила запал будівельників і їх генерального замовника. Але пристрасті вирували не на жарт.

22 жовтня 2003 року глава адміністрації президента Росії Олександр Волошин на брифінгу в Кремлі заявив українським журналістам:

"Достатньо того, що Крим сьогодні український, і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Годі знущатися над нами. Якщо треба, ми зробимо все можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо треба, ми скинемо туди бомбу!".

Тоді цю істерику в Києві не прийняли близько до серця. Мовляв, зірвалося це все у Волошина з язика без участі голови. За цю наївність українці розплатилися кримською автономією і тисячею загиблих на сході країни.

В цей же день, 22 жовтня 2003 року президент України Леонід Кучма перервав свій візит в країни Латинської Америки і прилетів у Крим, на острів Тузла.

Я вже погано пам'ятаю деталі тих баталій, але одну фразу Кучми я запам'ятав навіки: "Я дивлюся на російську карту — і не розумію: може їм чогось не вистачає?".

А зараз, Леоніде Даниловичу, ви вже розумієте чого їм бракує?

 

 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.