10 грудня 2016, субота

Голодомор: як Сталін обдурив Бернарда Шоу, а він обдурив весь світ

коментувати
Винуватці масового голоду в Україні і Казахстані взялися фальсифікувати історію Голодомору ще до його організації. Діти цих кровожерливих вождів продовжують заперечувати злочини своїх батьків.

6 серпня 1931 року після повернення з Москви, Бернард Шоу читає в Лондоні півторагодинну доповідь про СРСР. Тут ірландському драматургу влаштували пишну зустріч на честь його 75-річчя. Крім того, Сталін на прохання Шоу прийняв його, і три години розмовляв з ним. І ось вражений побаченим Бернард Шоу повертається додому, де виголошує промову, про радянську Росію. Доповідь передрукували місцеві ЗМІ.

"У Росії, - говорить Шоу, - немає парламенту чи іншої нісенітниці на кшталт цього. Росіяни не такі дурні, як ми. Їм було б навіть важко уявити, що можуть бути дурні, подібні нам. Зрозуміло, і державні люди радянської Росії мають не тільки величезну моральну перевагу над нашими, але і значну розумову перевагу...

Пенітенціарна система в Росії і сувора, й водночас надзвичайно гуманна. Можете дуже дешево вбити людину: відбудетеся 4 роками в'язниці. Але за політичний злочин вас страчують. Проти цього так званого терору заперечують тільки надурніші люди з нещасних залишків інтелігенції...»

Відповідаючи на питання аудиторії щодо чуток про голод в радянській глибинці, Шоу відповів: "Помилуйте. Коли я приїхав у Радянський Союз, я з'їв найситніший обід в моєму житті".

Бернард Шоу (на фото праворуч) провів дев'ять ситних днів в СРСР

Приблизно в той же час коли високий гість жував самий ситний обід у своєму житті, син першого секретаря ЦК КП(б) Узбекистану Акмаля Икрамова, письменник Каміль Икрамов їхав в поїзді з Ташкента через казахську степ. Камілю тоді йшов п'ятий рік, але він на все життя запам'ятав жахливу картину, який побачив за вікном. Вся степ, від горизонту до горизонту, встелена людськими трупами.

Люди йшли в бік Китаю, щоб знайти хоч якусь їжу. Тисячі помирали від голоду прямо по дорозі. Голод в Казахстані – це наслідок конфіскації та падежу худоби.

З осені 1931-го тут, а потім і в Україні - голодна смерть стала збирати нечуваний в історії людства урожай смерті.

Казахський письменник Гафу Каірбеков написав пізніше про ті події: "Тургай. На вулицях багато дорослих людей. Вони йти не можуть, повзуть на колінах. А деякі вже нерухомі, лежать на дорозі, як колоди. Вибіг я якось погуляти, і мене схопили чиїсь руки. Я – вириватися. А скільки мені було... ну, роки чотири. Добре, бабуся на допомогу прийшла, підняла крик. Тому-то і карала кілька разів за день: "Не ходи за ворота – з'їдять...".

Історії канібалізму перестали бути літературними страшилками середньовіччя. Людське м'ясо ставало товаром. Випадки канібалізму припинили бути випадками.

В липні 1932 відомий британський журналіст, письменник єврей угорського походження, Артур Кестлер приїхав у Шепетівку (Україна). Він був переконаним комуністом і приїхав в країну перемоги комунізму, щоб зміцнитися у своїй новій релігії. Саме перебування на території Радянської України зіграло ключову роль в переоцінці його ідеалів.

Ось дещо з відкриттів Кестлера:

"Люди похилого віку, яким нічого було продавати, співали українські пісні. Дехто подавав їм копієчку. На колінах у жінок або поруч, на бруківці, лежали немовлята; матері брали їх на руки погодувати - покусанні мухами губи впиналися в висохлі груди і тягли звідти, мабуть, не молоко, а жовч. У багатьох було щось не так із зором - хто косив, хто втратив очі, у кого зіниця затягнуло непрозорим, молочним більмом. У більшості опухли руки і ноги, обличчя ставали не худими, а набряклими..."

В розпал голоду, 6 серпня 1932 року в газеті Правда виходить стаття Сергія Кірова, першого секретаря Ленінградського обкому ВКП (б).

Мені здається, якщо людина викрита у крадіжці колгоспного добра, то її треба судити аж до найвищої міри покарання. Сергій Кіров

"Наша каральна політика дуже ліберальна, - пише найближчий соратник Сталіна. - Мені здається, якщо людина викрита у крадіжці колгоспного добра, то її треба судити аж до найвищої міри покарання. І якщо вже пом'якшувати покарання, то не менш ніж на 10 років позбавлення волі..."

На наступний день після публікації статті Кірова, 7 серпня 1932-го вийшла постанова "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності". У майбутньому цей закон стане відомий як Закон про три колоски. Його підписали Михайло Калінін, голова ЦВК РРФСР, Авель Єнукідзе, секретар ЦВК, і В'ячеслав Молотов, голова Ради Народних Комісарів СРСР. Згідно з постановою, до розстрілу, або до таборів засуджували навіть тих, хто в період найжорстокішого голоду щоб вижити зрізав з колгоспного поля пучок колосків, або ж бульбу картоплі.

Засуджені за цим законом не підлягали амністії. До 15 жовтня 1933 року за порушення цієї варварської Постанови ОДПУ заарештувало 211,3 тис. осіб.

Щоб врятуватися, люди намагалися покинути зони лиха. Перебратися в міста, де був хоч найменший шанс на виживання.

2 лютого 1933 року Генріх Ягода, керівник органів безпеки СРСР пише доповідну записку Сталіну і Молотову: "Для припинення масового виїзду голодуючих з України та Північного Кавказу транспортними органами ОГПУ організовані на дорогах заслони і оперативно розшукові групи".

Мільйони громадян УРСР і Кавказу пухли з голоду. Карателі Кремля в диявольський спосіб, штучно утримували людей в зоні страшного лиха. Але люди тікали.

Письменник Олександр Солженіцин, пізніше, в Архіпелаг ГУЛаг запише: "Люди тікали з України, приїжджали в Медвежогірськ в центр Біломорського-балтійського табору, і намагалися працювати біля концтабору і так врятуватися від голоду. Зеки із зони виносили їм поїсти".

Землероби найбагатшої республіки, маючи під ногами 20% світового запасу чорнозему, близько 60 тисяч річок і вихід до двох морів, з власної волі їдуть в концтабір, щоб поїсти.

В Україні досі практично немає жодної родини, без своєї особистої, персональної, трагічної історії Голодомору. Ось одна з них що передається з покоління в покоління і утримується в пам'яті моєї дружини Еліни. Їй ця історія передана від її мами, Валентини Бондаренко, а та розповіла про долю своєї бабусі, яку звали Дарія Євдокимівна Губа.


Дарія Губа (1933 рік) (прабабуся моєї дружини Еліни Бондаренко)

Літо 1933 року. Херсонська обл. Село Велика Лепетиха.

У Дарії Євдокимівни була велика сім'я - шестеро дітей. Одного не найпрекраснішого дня по селу пустили рейд комсомольців-активістів, які з будинків селян відбирали "надлишки". Тобто всі продукти. Чутка по селу поширився швидше, ніж комсомольці встигали прочісувати хати Великої Лепетихи. Дарія і її чоловік Захар мали в запасі мішок борошна. І ось над ним нависла загроза експропріації. Щоб врятувати останні запаси їжі, Дарія і Захар взяли велике корито, висипали у нього все борошно і залили водою, щоб потім зробити з отриманого місива хліб, сухарі, коржики тощо.

Коли комсомольці побачили, що вони запізнилися, що борошно залите водою, а більше взяти в бідній хаті нічого, вони виклали вміст корита на землю і на очах малечі та їх батьків ретельно змішали все з брудом. Потім озлоблені, але задоволені пішли.

У дні голодомору, сестра Дарії, (вона жила по сусідству) - померла від голоду. Дарії Євдокимівні повідомили, що двох дітей сестри віддали у місцевий сиротинець. Там вже було багато осиротілої малечі. Але там теж нікого не годували, і тому багато людей вмирало. Дарія Губа пішла в дитбудинок, щоб забрати племінників. Тут їй повідомили, що діти померли. Їх вже поховали в братській могилі. В рові вона побачила сотні, тисячі трупів пересипаними хлоркою. Знайти там когось із своїх було нереально.

За більш ніж тисячолітню історію України (європейської житниці), голод, який забрав мільйони життів, траплявся тут тричі. 1921 рік. 1932-33 роки. 1946-47 рр. До радянської влади, до правління червоного Кремля, тут НІКОЛИ не було голоду.

В цей час радянська Росія кораблями відправляла хліб за кордон за демпінговими цінами. Хліб дав валюту. Валюту платили іноземним фахівцям, які допомагали Сталіну проводити в життя плани індустріалізації. У реалізацію цих планів українське селянство "інвестувало" мільйони життів. І коли комуністи цитуючи Черчілля кажуть, мовляв Сталін взяв країну з сохою, а залишив із атомною бомбою, у цій напівправді прихований страшний сенс.

  1. Сталін знищив "рало", - хребет українства, його культурне підґрунтя – селянство. Коли у 1929 році Сталін дав старт розкуркуленню і початку будівництва колгоспів, у селах, абревіатуру ВКП (б) (Всесоюзна комуністична партія більшовиків) стали розшифровувати на свій манер: "Друге кріпосне право більшовиків". І це рабство - страшна правда.
  2. Так, він, або точніше при ньому, була створена атомна бомба і відбудована важка промисловість. Ну так це зробив весь світ. Весь світ до 1950-му мав і промисловість, і бомби, хліб з олією і сите фермерство.

Жертвами штучного голодомору між 1932-1934 років стали 3,9 млн громадян України. 13% населення республіки. Як в ефірі Радіо Свобода сказала Наталія Левчук, науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень: "Втрати через надсмертність становлять 3,9 млн осіб. Втрати через надсмертність це не всі померлі, а їх частини, тобто лише ті, хто помер з голоду".

За її словами, найбільш постраждали від голоду жителі Київської та Харківської області.

Холодний подих голодомору відчувається і по сей день. У ДНК пережили його вшитий ген страху, безпорадності і покірності перед тими, хто розпоряджається найважливішою цінністю життя – хлібом (гречка, борошно тощо) Негідники сучасності навчилися експлуатувати цей синдром набутого історичного дефіциту (СНІД).

Є й інша сторона медалі. Така ж гидка. У кого було більше шансів тоді вижити у партійної верхівки, наближеної до неї обслузі, тих, хто охороняв і їх дітей, чи у тих, чиї батьки гризли кору дерев, ховали близьких, за найменшу провину пачками йшли в радянські концтабори?

Зрозуміло, що неприродний відбір зіграв на користь "винуватців торжества".

На цю думку мене наштовхнув Гаррі Каспаров у моєму з ним весняному інтерв'ю. Ось уривок з тієї розмови:

Якщо подивитися на генетичний відбір, кого сьогодні більше в Росії, так і в Україні теж, дітей тих, хто сидів в Гулагу, або дітей вертухаїв (тюремний жаргон – наглядач)? (Гаррі Каспаров)

Олександр Солженіцин зауважив: "Росія програла ХХ століття". Маючи на увазі територіальні, людські втрати. Ймовірно росіяни не хочуть визнавати, що програний цілий вік.

...Якщо подивитися на історію Гулагу, то через нього проходили десятки мільйонів людей. Одні були ув'язнені, інші там працювали. Як ви думаєте, у кого було більше шансів вижити? Якщо подивитися на генетичний відбір, кого сьогодні більше в Росії, так і в Україні теж, дітей тих, хто сидів в Гулагу, або дітей вертухаїв (тюремний жаргон – наглядач)? Сталися серйозні зміни в системі генетичного відбору. Для того щоб впоратися з цією хворобою потрібно зрозуміти її масштаб. Для цього ми повинні об'єктивно оцінити свою історію. Непросто ж так її постійно фальсифікують. Фальсифікація історії, є для них [російської влади] проектуванням ненависті й жаху. Зупинити її можна, викривши цю брехню ХХ століття. Поки не буде повалена ця зараза, Росія буде блукати в історичних сутінках, і враховуючи агресивну сутність режиму, буде створювати загрозу всьому світу.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.