10 грудня 2016, субота

Завзяті вороги. Що чекає Путіна в Туреччині

коментувати
Завзяті вороги. Що чекає Путіна в Туреччині
Загроза «відповісти Туреччині адекватно» вже більше нагадує передсмертний заповіт російського президента, який нікому виконувати

Потрібно сильно постаратися, щоб знайти дві країни, які так багато і довго воюють одна з одною – Росія та Туреччина. Якщо заглянути в довідники, то можна прочитати дивну версію про початок протистояння: «Відносини Росії з Туреччиною розпочалися з часу завоювання останньою Криму в 1475 році. Приводом до початку відносин стали утиски, яким стали піддаватися від турків руські купці в Азові та Кафі». «Утиски купців» - пояснення, схоже з утиском «російського миру», тому правителі Московії, ще не Російської імперії, спробували в перший раз показати «бусурманам» те, що згодом стало називатися «кузькиною матір'ю». Як відомо, образ матері Кузьми – з області фантастичної героїзації, до реальності не має ніякого відношення. «Бусмурманам» тоді пригрозили, а вони образилися і у відповідь захопили Москву.

В 1447 році було утворено Кримське ханство, у 1475 році Крим стає частиною Османської імперії, а в 1521 році кримський хан Мехмет I Герей зі своїм братом і союзником, казанським ханом Сахибом Ґераєм, здійснив похід на Велике князівство Московське. У серпні кримський хан обложив Москву і домігся згоди царя Василя III виплачувати данину, таку ж, яку російські царі платили Орді. У 1558 році був зроблений досить успішний перший російський військовий похід проти Криму. З того часу між російськими царями та Османською імперією відбулося 11 воєн. З перемінним успіхом росіяни і турки запекло воювали, відстоюючи незалежність Криму з одного боку, право на окупацію – з іншого. Поети-класики прославляли «подвиг російської зброї», турки приходили в себе і в черговий раз показували, на що здатні.

Перша світова війна поставила крапку – так здавалось, насправді вийшло три крапки. У 1829 році Олександр Пушкін захоплювався генералом Паскевичем, завойовником «земель руських», як би зараз сказали – звичайним окупантом. Але в Російській імперії, завойовницькі походи були єдиним заняттям і розвагою для аристократії. Німці, французи і голландці займалися науками, італійці створенням «російської опери», французи – «російського балету», а інша частина «російських героїв» - Паскевич, Газенкампф, Гурко, Тотлебен завойовували для Російської імперії нові землі. Частина цих земель були турецькими.

Путін повірив своїм дурним експертам, які переконали його не озиратися на Туреччину

У 1921 році здавалося була поставлена чергова крапка – в Карсі 13 жовтня 1921 року був підписаний договір, згідно з яким більшовики відмовлялися від завоювань царів і віддавали під турецькі володіння Карс і Ардоган, а також гору Арарат, залишаючи Грузії Батумі і гірську Аджарію. Карський договір підтвердив Московський від 16 березня 1921 року. Ідеальними відносини Росії і Туреччини важко було назвати і потім. У 1932 році Турецька республіка стала членом Ліги націй, першої міжнародної організації, покликаної вирішувати глобальні проблеми, з якої в 1939 році був виключений СРСР - після розпочатої окупації Фінляндії. У відносинах з СРСР уряд Мустафи Кемаля дотримувався нейтралітету, як і у відношенні Німеччини, так і щодо її супротивників – союзників антигітлерівської коаліції, хоча за три дні до окупації СРСР, 18 червня 1941 року, був підписаний турецько-німецький договір про дружбу.

У 1952 році Туреччина вступила до НАТО, що надовго відсунуло відносини між Москвою та Анкарою, тепер, здається, назавжди. Після закінчення Другої світової війни В'ячеслав Молотов ще сподівався укласти з Туреччиною новий договір, згідно з яким СРСР, у разі війни, міг проводити свої війська по турецькій території. Вступ до НАТО перекреслив всі надії та придушив всі ностальгічні спогади Москви про свої турецькі походи за останні 500 років.

У радянський час Туреччина була для СРСР відвертим ворогом, і в цих відносинах жертвами, як завжди, стають звичайні люди. Досі жителі гірської Аджарії, що межує з Туреччиною, живуть в ментальній ізоляції від решти Грузії. У радянський час сюди не міг проникнути без дозволу КДБ жоден сторонній чоловік, тепер ця територія «Terra Incognita» - етнічні грузини-мусульмани, які до Карського договору жили в Османській імперії останні 300 років. Тепер на КПП «Сарпі» можна стояти на пляжі в декількох сантиметрах від Грузії, а для грузинів проїхати на той бік можна і зовсім по внутрішньому паспорту – ID. Але 24 роки тому всіх, що живуть південніше Сарпі називали ворогами, вони – турки.

Відносини Росії і Туреччини останню чверть століття після розпаду СРСР не можна назвати безхмарними. У радянській країні не знали, а в Туреччині жили численні переселенці – черкеси і чеченці, абхази та лази, грузини-гюрджи і месхі, кримські татари та інгуші. Їх дуже багато, кілька мільйонів, і їх предків не просто виселяли з рідних місць – їх вбивали, змушуючи тих, що залишилися - бігти. Ці люди досі становлять значну частину суспільства, яка періодично пред'являє претензії Росії. Для Москви вони були вічним злом, а російський МЗС періодично посилав в Анкару ноти протесту проти дій «екстремістів», тобто нащадків тих, хто постраждав від російської імперської політики.

Крим для Туреччини – не просто географічна одиниця, на якій живе корінний народ – кримські татари, народ, близький до турецької культури більше ніж який-небудь поза Туреччиною. Близька культура, дуже близька мова, схожа ментальність і колись одна доля. У XVIII-ХІХ століттях кілька сотень тисяч кримських татар емігрували до Туреччини. У 1944 році депортація кримських татар в Центральну Азію стала не просто частиною репресивної політики стосовно малих народів, але і символом ставлення кримських татар до влади, будь-якої влади. Після реабілітації вони не поїхали шукати радянського щастя в Росію, вони або повернулися додому, або залишилися там, де народилося кілька нових поколінь – в Узбекистані та Таджикистані. До Росії ставлення було надовго зіпсоване взаємною неприязню: в Москві до них ставилися як до стороннього елементу на «руській землі» під назвою Крим, кримські татари вже не вірили Кремлю. Окупація та анексія Криму остаточно зміцнила ці відносини, а Туреччина стала індикатором цих відносин.

Без перебільшення можна сказати, що Москва випробовувала терпіння Туреччини останні роки. Спочатку війна в Чечні, визнана усім світом жахливим злочином. Найактивнішими антивоєнними акціями завжди відрізнялася Туреччина і її чеченська діаспора. Потім війна в Грузії і несподівана зупинка російської армії в Поті, як ніби вони натрапили на невидиму стіну, назва якої - той самий Карський договір. Тепер – Україна і анексія Криму, з якою Туреччина ніколи не погодиться.

Путін, який вліз в Сирію, швидше за все, повірив своїм дурним експертам, які переконали його не озиратися на Туреччину. А даремно - можна було б здогадатися, що незабаром щось станеться. І сталося: збиті російський винищувач і вертоліт – це тільки початок нового протистояння. Навряд чи воно буде серйозним, Туреччина все ж таки член НАТО, і можна не сумніватися, що вона отримала карт-бланш від колег. У програші залишиться Росія – досить подивитися на географічну карту, схеми комунікацій і статистику російських туристичних компаній. Без росіян Туреччина не пропаде, без Туреччини залишиться значна частина росіян, для яких південна країна з чистими пляжами була межею досконалості для їх мізерних гаманців.

Якщо хтось хоче прогнозувати кінець Путіна, то майже безпомилково можна назвати Туреччину, де це станеться. І не тому, що він кинув у Сирію залишки своєї «великої і непереможної» армії. І не тому, що він не розрахував ступінь зловтіхи Обами і його європейських колег. І не тому, що санкції наближають економічну катастрофу Росії. А тому, що загроза «відповісти Туреччині адекватно» вже більше нагадує передсмертний заповіт, який нікому виконувати.

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.