24 лютого 2017, п'ятниця

Закохані в Росію. Як Кремль працює з іноземцями

коментувати
У всі часи на радянському небосхилі періодично з'являлися романтики, чим користувалася пропаганда, заманюючи нові жертви

Відразу ж після більшовицького перевороту Ленін і його соратники, і наступні наступники намагалися перемогти ненависний Захід пропагандою. Виходило погано – ніякими журналами або перекладними фільмами переконати європейців чи американців не вдавалося, залишалося тільки брехати та переманювати, - пише Олег Панфілов для Крим.реалії.

Якийсь час до Другої світової війни були популярні ідеї соціалізму: в Європі, США і в Росії «соціалізм» розуміли по-різному. Москва була привабливою, хоча через «залізну завісу» багато іноземних романтиків спочатку рвалися в Радянську Росію, а потім бігли назад. Здалеку вони бачили відблиск феєрверку «свободи», опинившись всередині, побачили злидні та безправ'я. Особливо, коли почали розуміти, що таке радянський тоталітаризм, зіткнувшись з військовим варіантом «рівноправності».

Тим не менш, у всі часи романтики періодично з'являлися на радянському небосхилі, чим користувалася пропаганда, яка за допомогою любителів Радянської Росії заманювала все нові жертви. Представники радянської інтелігенції в 20-30 роках їздили в Європу вмовляти діячів культури, які втекли від радянської влади, але авторитет Костянтина Симонова, Максима Горького або Іллі Еренбург котирувався в СРСР, а в Європі на їх умовляння мало хто піддавався. Після розмови на підвищених тонах з Костянтином Симоновим, якого в 1946 році послав у Париж Сталін, Іван Бунін сказав своїй дружині Вірі Миколаївні: «Поки в Росії правлять бал такі Симонови, я туди не поїду!» Когось вдавалося обдурити, вони поверталися й гинули в ГУЛАГу.

Весь час правління Хрущова, а потім Брежнєва були спроби налагодити відносини із Заходом

Найбільше Кремлю вдавалася робота з іноземцями. Як правило, це були люди, заражені соціалістичними ідеями, не завжди відомі, більшість нічим особливим не були помітні. Першим відвідувачем та обожнювачем Радянської Росії став Альберт Ріс Вільямс, який приїхав до Петрограда в якості кореспондента газети «New York Evening Post». У 1934 році газета була перейменована в «New York Post» і стала жовтим таблоїдом, але в 1917 році вона була цілком шанована. Альберт Ріс Вільямс кілька разів зустрічався з Леніним, іншими більшовиками, після першої поїздки написав книгу «Подорож в революцію. Росія у вогні Громадянської війни. 1917-1918». Ще кілька разів приїздив, аж до 1959 року, читав лекції, знімав фільми і до кінця свого життя захоплювався радянською владою.

Російські історики досі дають йому оцінку як людині, яка «до кінця життя була великим другом Радянського Союзу, активним борцем за мир, свободу і соціальну справедливість». Однак читати його книги так само нецікаво, як і твори Маріетти Шагінян або інших соратників Леніна – багато захоплених гасел і зовсім нічого про репресії, «червоний терор», ГУЛАГ та злидні.

Інший відомий соціаліст та друг Альберта Ріс Вільямса – Джон Рід – теж був у числі перших відвідувачів Радянської Росії, написав книгу «Десять днів, які потрясли світ». У Вашингтоні до нього ставилися насторожено, в 1918 році відмовили у в'їзді в США, а коли пустили, то Джон Рід разом зі своїми соратниками заснував Комуністичну партію. Він п'ять разів притягувався до судової відповідальності за звинуваченням у «антиамериканській діяльності». Повернувшись в Росію в 1920 році, він захворів на висипний тиф і помер, похований у Москві біля Кремлівської стіни. Джон Рід, його дружина Луїза Брайант, Альберт Ріс Вільямс з дружиною Люсітою Сквайр, Бессі Бітті – американські романтики, які стали відомими завдяки радянській пропаганді. Їх шанували в Кремлі, про них багато писали, їхніми іменами називали вулиці і площі в радянських містах, але зі зникненням СРСР зникли згадки про їхню творчість.

11 лютого - 10 березня 1919 року Комісія Овермена Сенату США проводить слухання по більшовизму, опитавши свідків і отримавши матеріали про небезпеку впливу нової ідеології. Швидше за все, таке ставлення до нової влади в Росії продиктовано тим, що в 1919 році радянська влада розпочала політику ізоляції від решти світу, названу «залізною завісою». Більшовики, тим не менш, не припиняли зусиль з переманювання людей у свій ідеологічний табір. Як і зараз при Путіні, це було важливо для внутрішньої політики, для того, щоб радянський народ був переконаний в тому, що живе у найкращій в світі країні, куди приїжджають люди з Заходу.

У радянську Росію приїжджали з різних країн: якщо іноземці були досить благонадійні, то до них було поблажливе ставлення, але до більшості з них, навіть якщо вони російського походження, застосовувалися репресії. В ГУЛАГу до 1939 року перебувало 5487 іноземних громадян. Переважну більшість складали китайські піддані – 1794 людини, але в основному це були не китайці, а етнічні росіяни, з КВЖД та з Харбіна. На другому місці громадяни Ірану – 711 ув'язнених, і це теж були в більшості етнічні росіяни, які бігли до Ірану після Громадянської війни, частина з них потім повернулася. У списку ув'язнених був також 91 німець, в основному комуністи. На 1945 рік чисельність іноземних громадян в ГУЛАГу виросла майже вдвічі – до 9151 людини. Лідирували тепер німці – 4587 ув'язнених, потім йшли румуни – 1485, слідом китайці – 857.

Пік чисельності іноземців в радянських таборах припав на 1950 рік – їх набралося 23910 людей. Беззаперечними лідерами знову були німці – 11825 людей, потім угорці – 2465 людей, японці – 2384 людини, поляки – 1235 осіб, румуни – 1126 осіб, китайці – 1135 осіб. Після 1945 року в ГУЛАГу з'являються і югослави: насправді це російські емігранти, які втекли після Громадянської війни, 3740 людей.

Цю ситуацію складно пояснити: з одного боку, Кремль вітав політичну еміграцію в СРСР, в той же час емігрантів боялися, підозрюючи їх у підривній діяльності. Параноя призвела до того, що ГУГБ НКВС 14 лютого 1937 року видав директиву, спрямовану проти політемігрантів з Німеччини, – «Про терористичну, диверсійну та шпигунську діяльність німецьких троцькістів, яка проводиться за завданням гестапо на території Союзу РСР». Через кілька місяців Сталін написав у записці, яка додається до протоколу засідання Політбюро (далі ПБ) Центрального комітету ВКП(б) від 20 липня 1937 року: «Всіх німців з наших військових, напіввійськових та хімічних заводів, на електростанціях і будівництвах, у всіх областях, всіх заарештувати».

Параноя тривала. Нарком, генеральний комісар державної безпеки Єжов в березні 1937 року написав у Політбюро лист, де йшлося про використання іноземними розвідками для шпигунства і диверсії представників німецьких фірм і фахівців інопідданих, які працюють на підприємствах і в установах Західно-Сибірського краю. Політбюро ухвалило: «Відмовити проживаючим в Західно-Сибірському краї іноземцям (при продовженні виду на проживання) на право подальшого проживання в Західно-Сибірському краї. В першу чергу, провести цей захід по відношенню до німецьких, японських і польських підданих».

Але через місяць те ж завдання було поставлене як стратегічне перед усіма місцевими НКВС-УНКВС: «Здійснити протягом півроку оперативні та профілактичні заходи, спрямовані на вилучення з меж СРСР всіх німецьких підданих і всіх іноземних підданих, які в тій чи іншій мірі підозрюються в шпигунстві і контрреволюційній роботі». У 1937 році всього «інопідданих» в таборах МВС СРСР було: в 1939 році – 5487 осіб, у 1945 – 9151, в 1950 – 27338, в 1951 – 15560. Згідно з Постановою Президії Центрального комітету від 14 березня 1955 року, були переглянуті всі справи на засуджених іноземців, що знаходились в місцях ув'язнення в СРСР, після чого вони були репатрійовані з країни. У той же час в таборах залишалося 1760 апатридів, тобто «осіб без громадянства».

Весь час правління Хрущова, а потім Брежнєва були спроби налагодити відносини із Заходом. Радянський Союз відвідували Поль Робсон та Луї Арагон, Ромен Ролан і Андре Жид, Мірей Матьє та Ів Монтан. Радянська пропаганда використовувала їх поїздки для того, щоб переконувати населення в тому, що, крім «імперіалістів», є інші діячі культури, які солідарні з СРСР. Як американський співак Дін Рід, який був невідомий у себе в країні, але став популярним в СРСР з 1965 року. Кремлю імпонували погляди Діна Ріда, який допомагав соціалістам в Чилі, виступав проти війни у В'єтнамі, в 1973 році оселився в НДР. Через 13 років він був знайдений мертвим у Цойтенському озері: його друзі тоді заявили, що це справа рук «Штазі», які дізналися, що Дін Рід мав намір повернутися в США.

Одна з останніх гучних історій – про отримання статусу політемігрантів і переїзд в СРСР американської сім'ї Локшиних, Арнольда і Лорен. Ця історія зараз практично забута, як і незрозумілі досі справжні мотиви еміграції.

І ось – нові герої. Жерар Депардьє, популярний актор раптом отримує з рук Путіна паспорт громадянина Росії. Правда, в кінці 2015 року стало відомо, що він виїхав жити до Бельгії. Після Депардьє пропаганда переключилася ще на двох героїв – американських боксерів. Рой Джонс і Джефф Монсон також отримали російське громадянство, через час засмутивши своїх фанатів – обидва програли бої, вже в якості росіян. Пропаганда намагається і вже висуває нову кандидатуру на громадянство актора Стівена Сігала, але, здається, цей активний піар нічим не підкріплений. Схоже, що ще недавня гучна історія з Едвардом Сноуденом, американським «розвідником» або «співробітником ЦРУ», як його уявляє російська пропаганда, безславно закінчиться.

У сучасній Росії практично неможливо отримати політичний притулок, навіть Сноуден має всього лише вид на проживання. Важко собі уявити, щоб з таким проханням звернулися до Кремля дисиденти і борці за свободу, в основному це роблять авантюристи. Варто згадати список іноземців, які отримали радянське громадянство – він невеликий і складається з прізвищ, давно вже забутих:

– італійський комуніст, кінорежисер Джіно де Маркі, розстріляний в 1938 році,

– американський робітник заводу «Форд» Томас Сговіо, заарештований у 1937, відправлений в ГУЛАГ, повернувся в США в 1960 році,

– італійський комуніст Роберт Бартіні, в 1938 році був заарештований і відправлений в «шарашку»,

– німецький комуніст Макс Гельц, вбитий в 1932 році,

– іспанець Рамон Меркадер, вбивця Льва Троцького,

– іспанська комуністка Долорес Ібаррурі Гомес,

– турецький письменник-комуніст Назим Хікмет,

– японський комуніст Муцуо Хакамада,

– американський інженер, комуніст Філіп Сарант (Філіп Георгійович Старос),

– генеральний секретар Комуністичної партії Чилі Луїс Альберто Корвалан Лепе.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.