26 лютого 2017, неділя

Що допомагає Путіну брехати про "русский мир"

коментувати
Що допомагає Путіну брехати про
Закрита історія дозволяє президенту РФ і його ідеологам «русского мира» маніпулювати фактами та писати свої брехливі книжки

До середини 70-х років, будучи студентом я захопився самвидавом. Знайти в нашому місті заборонену літературу було нелегко – КДБ відстежував і затримував, але коли щось перепадало, то прочитував за ніч. Особливо книги з викладенням тієї історії, яка була під забороною КПРС і КДБ. У 80-х роках стало трохи краще, більше з'явилося технічних можливостей, а не тільки четвертої або п'ятої копії, майже «сліпої» від частого використання копірки. Кожна прочитана книга була особистим подвигом і ударом по радянській ідеології, якою гоували радянську людину вже в декількох поколіннях. На початку 90-х років архіви відкрили, тепер Путін їх знову закрив, - пише грузинський професор Олег Панфілов для Крим.Реалії.

На початку квітня Володимир Путін на зустрічі з керівником Росархіву Андрієм Артізовим заявив про перепідпорядкування цього відомства безпосередньо президентові Росії, позбавивши міністерство культури цієї структури. «У зв'язку з тим, що матеріали, якими ви володієте, представляють для держави особливу цінність, прийнято рішення про перепідпорядкування Росархіву безпосередньо президенту», – сказав Путін. Глава Росархіву у відповідь вирішив похвалитись: «Ми теж велика архівна держава. 500 мільйонів справ, це склад архівного фонду Росії. Це такий інформаційний ресурс, якому може позаздрити величезна кількість держав світу».

Одне тільки не сказав Артізов – в США та інших архівних державах» документи не ховають від дослідників, як в Росії, і знаходяться вони у відкритому доступі, як, наприклад, у Грузії. Або в інших країнах, де архіви знаходяться в різних державних структурах, але ніколи – при адміністрації президента або прем'єр-міністра. Рішення Путіна прибрати до рук архіви свідчить тільки про те, що тепер реальна російська історія буде недоступна, оскільки останні 16 років створюється інша історія, потрібна і вигідна Путіну.

Колись тисячі радянських істориків всі роки будівництва комунізму займалися тим, що писали хвалебні статті та книги про провідну роль КПРС і великих вождів. Інший рід їх діяльності полягав у спростуванні буржуазних фальсифікацій домислів, інакше – роз'яснювали радянському народові, що на Заході неправильно розуміють розвиток СРСР. Було це справою абсолютно марною, оскільки радянські люди не могли читати «домисли» західної преси – вона була їм просто недоступною, нікому не потрібні були і спростування радянських істориків. Але оскільки все було підпорядковано ідеології, а не науці, то історики писали, отримували зарплати і навіть премії, і тільки для задоволення ідеологічних амбіцій комуністичних зверхників.

Історична наука була частиною ідеології: по-перше, назви наукових журналів хоча і були вузькоспеціалізованими, але вражали своїми назвами – «Радянська археологія» або «Радянська етнографія». Але це на перший погляд, насправді, так все і було: на початку кожної наукової статті або наукової книги була сторінка, а то і з десяток – про те, що з цього приводу думав Ленін, Сталін, потім Хрущов або Брежнєв. Якщо вони взагалі нічого не говорили про кераміку епохи бронзи або мегалітичні споруди, то слово «історія» ж вимовляли хоча б один раз, от їх і цитували.

Радянська влада була схожа на маніяка – планувала масові вбивства, потім вбивала, а потім ховала документи

Колись мені довелося бути редактором збірника археологічних робіт, і було це в епоху «генсекамору», коли один за одним помирали Брежнєв, Черненко, Андропов. Збірник був готовий в епоху Брежнєва і в ньому були цитати з творів цього класика марксизму-ленінізму. Він помер в 1982 році і статті із збірника довелося повернути авторам, щоб ті змінили цитати на іншого класика – Юрія Андропова. Оскільки той наговорив і написав ще мало, довелося рік чекати. Як тільки статті було виправлено, благополучно помер Андропов і статті знову довелося повернути авторам. Тепер вже для цитування наступного класика – Костянтина Черненка. Той помер ще швидше, ніж Андропов. Загалом, цей збірник – про археологію Саразма та петрогліфи Центральної Азії, кам'яні знаряддя Кулябської області та кераміку середньовіччя ніяк не могла вийти без ідеологічних цитат та побачила світ тільки через вісім років.

Інші мої колеги-історики сміялися і вчасно видавали свої «наукові праці», що складаються з переписування передовиць газети «Правда». В архіви їх не пускали, а якщо щось і показували, цензура все одно не пропустила б друк. Писати про радянську владу можна було тільки добре або нічого, як про небіжчика. Вже в перебудову трохи прочинилися архіви, і мої колеги поверталися після вивчення документів з широкого розплющеними очима і здивованими обличчями. Вони дізнавалися те, що їм раніше було заборонено знати. У мене була точно така ж реакція, коли я прочитав документи РСЧА про будівництво під Душанбе і Ура-Тюбе двох концтаборів, в середині 20-х років, і правила розстрілу басмачів. Мій колега знайшов документи про «врятований» Червоною армією гарем Бухарського еміра – як червоноармійцям роздавали емірських дружин в нагороду за військові успіхи.

Комуністи завжди боялися двох речей – західної переваги у техніці, технологіях, озброєнні і демократії, по-перше. І, по-друге, що хтось раптом дізнається про те, що радянська влада створювалась не щасливими і радісними людьми, а злими та підступними чекістами, які виконували накази вождів. Насправді, навіщо радянським людям потрібно було знати про масштаби репресій, про те, як мало не кожен місяць, починаючи з 1917 року на території радянської імперії відбувалися повстання проти більшовиків, а після окупації нових незалежних держав у 1918 році, України, Білорусі, Вірменії, Грузії, Азербайджану, захоплення Центральної Азії почалися заворушення, що перетворилися на народно-визвольні рухи, які боролися проти радянської влади до початку Другої світової війни. Але і потім комуністи не знали спокою – з ними воювали в Україні та Естонії, Латвії та Литві, Білорусі та на Кавказі.

Радянська влада була схожа на маніяка – спочатку планувала масові вбивства, потім вбивала, а потім ховала документи, щоб нічого не знали. 14 січня 1992 року Борис Єльцин підписав указ «Про захист державних секретів РФ», потім уряд Росії прийняв постанову «Питання організації захисту державних секретів РФ». 29 квітня 1992 року Колегія у справах архівів при уряді Росії приймає тимчасове положення «Про порядок доступу до архівних документів і правила їх використання». В архіви кинулися історики, які хотіли дізнатися про те, що ховалося від них десятиліттями. Нова російська влада розсекретила всі документи до 1942 року.

Мій приятель, лікар Віктор Тополянський, тоді збирав матеріал для чергової книги – «Вожді в законі», що розповідає про медичні проблеми радянських вождів, більшою частиною людей хворобливих, а часто і в тій мірі, коли стан шкодив і державі, і суспільству. Вже через пару років архіви стали закриватися – Борис Єльцин під тиском спецслужб підписує указ «Про державну таємницю» і до 1996 року російські архіви знову перестали бути доступними для дослідників. З появою у Кремлі Путіна ситуація стала погіршуватися з кожним роком. У 2006 і 2007 роках було прийнято закон «Про персональні дані», а потім і поправки до закону «Про архівну справу в РФ». Нові правила Росархіву передбачають «обмеження на доступ до архівних документів, що містять відомості про особисту і сімейну таємницю громадянина, про його приватне життя»на  75 років з дня створення документів.

Закриття архівів має кілька причин. По-перше, немає сенсу взагалі говорити про люстрацію, якщо архіви недоступні. По-друге, закрита історія дозволяє Путіну і його ідеологам «русского мира» маніпулювати фактами та писати свої книги, ще більш брехливі, ніж навіть у радянський час. По-третє, доступ до архівів може дати перевагу ідеологічним суперникам Путіна інтерпретувати історію з реальних фактів і документів, а не мемуарів і розповідей ветеранів. Досі росіяни не можуть повірити в те, що історія про «28 панфіловців» виявилася вигадкою журналіста «Червоної зірки».

Таких придуманих подвигів було тисячі, якщо не десятки тисяч. Як казав хтось з російських істориків, «ми доти не будемо знати правди про війну, поки будемо судити про неї за мемуарами, а не за документами». Путіну вигідно, щоб були мемуари – і чим більш барвисті розповіді про подвиги руських воїнів та про перевагу російської зброї, тим спокійніше Путіну брехати про «русский мир», яким би жахливим міфом він не був.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.