11 грудня 2016, неділя

Особиста війна Путіна

коментувати
Зовнішню політику російського президента знову спонукає помста. Він викидає з Туреччиною ті само фортелі, що свого часу з Грузією

Останні кілька років між Росією та іншими країнами відбуваються події, які навряд чи стануть зразками дипломатії для майбутніх підручників. Ймовірніше вже медичними прикладами поведінки російського президента, який будує відносини з колегами виключно на особистому сприйнятті.

Після всіх перипетій глави Кремля з Естонією, Грузією, Латвією, Молдовою, Литвою та Україною темою №1 стали відносини Росії з Туреччиною. Але сценарій і мотиви Володимира Путіна залишаються тими самими. Це легко перевірити, порівнявши.

Москва викидає з Анкарою ті само фортелі, що і свого часу з Грузією. Спочатку Путін дає зрозуміти, що для нього президент країни — особистий ворог, потім підключаються пропагандисти з образами. Далі — висилка громадян ворожої країни, введення візового режиму, ембарго та відмова від співпраці. Як і десять років тому, пропаганда починала брехати про те, що турецьке (як раніше — грузинське, а зараз, до речі, й українське) суспільство незадоволене своїм президентом. Як і з Грузією, у Путіна нічого не вийде з Туреччиною, але цікаво спостерігати за тим, як російська влада повторює помилки.

Коли точно почалося загострення між Володимиром Путіним і Міхеїлом Саакашвілі, сказати складно. Можливо, вже 2005 року. У свій другий термін Путін уявив себе відтворювачем нової імперії, а молодий грузинський президент не став користуватися звичною тактикою пострадянської номенклатури та підлабузнюватися до майбутнього диктатора невисокого зросту. Відмовившись, наприклад, приїхати на саміт в Сочі 2005 року обговорювати з Путіним майбутнє СНД.

Путін і його радники явно не прораховують наслідки своїх авантюр

І тоді глава Кремля почав мститися. Не розробляти компромісні варіанти, як мав би політик, не вести переговори для врегулювання ситуації, а мститися. Відразу після невдалої зустрічі в Сочі Москва збільшила склад російських "миротворців" у Південній Осетії. У серпні 2005 року Саакашвілі брав участь у саміті СНД в Казані, але і ця поїздка зробила зрозумілішими відносини між двома країнами. Лютого 2008 року Путін натякнув Саакашвілі, чим загрожує вступ Грузії в НАТО, але бачачи наполегливу позицію колишнього грузинського президента, зрозумів, що схилити його неможливо. І тоді пішов війною на Грузію.

Зверніть увагу, як наполегливо і методично мстився Путін. Лютого 2006 року Російське радіо підготувало інтерв'ю з психіатром Інституту Сербського Михайлом Виноградовим, який розповів про "психічні відхилення" Саакашвілі. Інші лікарі відмовлялися, а він не одноразово коментував вчинки грузинського президента, фактично готуючи росіян до того, що Путін має врятувати Грузію від "божевільного" Саакашвілі.

Потім Росспоживнагляд запровадив заборону на продаж у РФ вина і виноматеріалів із Грузії, аргументувавши підвищеним вмістом в цьому вині пестицидів. Місяць потому Федеральна митна служба припинила ввезення на територію Росії грузинської мінеральної води Боржоміта Набеглаві як таких, що не відповідають вимогам за якістю. У другій половині 2006 року почалася депортація з Росії етнічних грузинів. За даними консула Грузії Зураба Патарадзе, на початок листопада 2006 року було виселено не менше 2.680 грузинських громадян.

Водночас спецслужби Грузії заарештували кілька співробітників російського ГРУ за звинуваченням у шпигунстві. У відповідь Москва відкликала свого посла, евакуювала своїх дипломатів і перевела російські війська в Грузії на посилене положення. У ніч на 2 жовтня 2006 року міністерство транспорту РФ офіційно припинило залізничне, морське, авіаційне й автомобільне сполучення з Грузією.

Перелічене — лише головна частина помсти Путіна, за ці дев'ять років було ще багато гидот. Коли Путін розумів, що його бажання помститися не таке ефективне, то було задіяно підкуп грузинських політиків, схильних до зрадництва. Листопада 2007 року відбулася перша спроба перевороту в країні, організована російським бізнесменом, другом Бориса Березовського — Бадрі Патаркацишвілі. Невдача не зупинила Путіна, і серпня 2008 року він почав війну. Програвши, він продовжив мстити, визнавши "незалежність" окупованих із 1993 року Абхазії та Південної Осетії.

Порівнювати потенціал Туреччини та Грузії, звісно, неможливо. Але як Грузії було надано моральну та військову підтримку з боку Вашингтона, так і Туреччина не залишиться без співчуття, адже вона з 1953 року є членом НАТО. Путін і його радники явно не прораховують наслідки своїх авантюр: вони можуть бомбити регіони Росії, але у разі Грузії, України чи Туреччини дрібна помста відгукнеться великими проблемами. Маленька Грузія не тільки оговталася після агресії РФ, але і швидкими темпами рухається в бік євроінтеграції та вступу до НАТО.

Колонка опублікована в журналі Новое время від 4 грудня 2015 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.