10 грудня 2016, субота

Чого не зрозумів Путін. Про остаточну смерть совка

коментувати
Казахстан, Киргизстан та інші залишки нової Російської імперії все більше відходять від Москви

Здається, 100-річчя більшовицького перевороту, названого «Великою Жовтневою соціалістичною революцією» буде відзначатися у вузькому колі. Точніше, у вузьких кружальцях: окремо – комуністи Казахстану і Киргизстану, окремо – любителі «світлого майбутнього» в Білорусі, останні три десятка сталінців в Грузії і, звичайно, населення Росії. Якщо у Путіна ще залишиться трохи грошей. Він любить пишатися чужими та вигаданими подвигами, а більшовицький переворот і справді ледь не роздмухав «світову пожежу», його вчасно зупинили, - пише грузинський професор Олег Панфілов для Крим.Реалії.

Приводом, щоб поміркувати про смерть Совка стала ще одна дата – 30 грудня була чергова річниця створення Радянської імперії. У 1922 році після чотирирічних каральних операцій по захопленню окраїн Російської імперії, які проголосили незалежність, більшовики вирішили, що Росія без окупацій не проживе і відновили політику останніх кількох століть. Лише кілька місяців тому Ленін з товаришами говорили про важку спадщину царського минулого, про те, як страждали народи під гнітом царизму, а потім взяли і знову завоювали всіх – тепер під гаслом «світлого майбутнього» – страждати від більшовизму.

За 97 років «світлого майбутнього» і 93 роки «будівництва комунізму» були вбиті, репресовані і загинули на численних радянських війнах, померли від голоду і алкоголізму кілька десятків мільйонів чоловік. Стільки ж емігрувало, не витримавши перспективи жити з більшовиками і прийняти нову радянську культуру – жахливий заміс пропаганди, цензури і чекізму. «Кухарчині діти» стали основою радянської еліти, і якщо подивитися на депутатів Державної думи Росії, то можна побачити наслідки майже 100-річного будівництва «світлого майбутнього». Правда, замість «світлого майбутнього» вийшли в основному темні особистості. І не тільки в Росії, спадщина більшовизму відчувається в більшості колишніх радянських республік, які формально стали незалежними в 1991 році, але насправді – цілком собі залежні від Кремля.

Слідуючи теорії професора Преображенського, можна сміливо говорити про те, що Совок помер не в Біловезькій пущі, точніше, він не помер, поки існує в головах частини населення і в планах відтворювачів Радянської імперії. Перші дев'ять років Єльцин намагався зберігати територію – особливо завзятих президентів лякали, у інших відбирали території, в Грузії, Молдові та Азербайджані. Путін прийшов «месією», спасителем та збирачем «спільного дому». Він так і сказав, коли його за руку завели в майбутній кремлівський кабінет – що буде приділяти особливу увагу відновленню колишніх відносин, чомусь назвавши їх братніми.

Кремль вже нічого не врятує - ні «п'ята колона», ні військові бази за межами Росії

Що об'єднувало «братні» народи в СРСР? По-перше, міф про «світле майбутнє», який з роками розмивався і втрачав актуальності. По-друге, «залізна завіса», зведена Леніним в 1919 році і який оперезав величезну територію колючим дротом, надавши Радянському Союзу вид концтабору. По-третє, радянських людей утримував страх, часто тваринний страх перед майбутнім, перед постійною загрозою бути заарештованим та розстріляним. Цей страх підсвідомо досі живе навіть у новому поколінні, яке не знає, що таке СРСР. По-четверте, фальшива ідеологія, заснована на цензуру і пропаганді. І, нарешті, планова економіка, коли населення, позбавлене приватної власності і приватного підприємництва, повністю залежало від планової радянської економіки, від дефіциту, перетворюючи людей на тварин, готових за кілограм сосисок і пачку гречки продати і совість, і голос, і родичів.

Путін, за його власним висловом, як «раб на галерах», відновлював колишню імперію, не розуміючи, що тепер змінилися умови. По-перше, немає «залізної завіси» і люди, хоч і небагато, але можуть їздити за кордон. По-друге, з'явився інтернет, який знищив цензуру і пропаганду для тієї частини населення, яка цікавиться політикою і економікою. По-третє, при всіх недоліках законодавства у багатьох пострадянських країнах відновлена приватна власність, а значить впевненість у майбутньому, яка залежить не від вождів, а від самого себе. До цього варто додати новий фактор – нинішні вожді пострадянських країн, скільки б вони не посміхалися Путіну, тепер без окрику з Кремля можуть самостійно вибудовувати міжнародні відносини і їздити в Вашингтон чи Пекін, підписувати міжнародні договори і самі визначати, що вигідно - бути як і раніше сателітом Кремля або рівноправним партнером.

У Кремля ж, як не дивно, політика щодо пострадянських країн не змінилася – така ж поблажлива «братська», коли в переговорах з Душанбе, Бішкеком або Мінськом повинна сприйматися тільки позиція Москви. Наприклад, взяти Киргизстан – на чверть з російським населенням і в цілому ностальгуючим за Совком суспільством. Кремль натиснув на нового президента Алмазбека Атамбаєва – і той розірвав відносини з Вашингтоном, змусивши в кінці 2014 року розформувати військову базу в аеропорту «Манас». Натомість Кремль щось повинен був пообіцяти. Що – невідомо, але кілька тижнів тому в Бішкеку заявили, що втомилися чекати обіцяних трьох мільярдів доларів інвестицій в будівництво декількох ГЕС. У словах президента Атамбаєва чути неприховане роздратування: «Разом з головою Росії Володимиром Путіним я обговорював це питання з міністром енергетики Росії. Навесні він приводив одні доводи, влітку – інші, а зараз він заявляє третє. Так може тривати вічно».

Киргизстан - не єдина пострадянська країна, яку Кремль обдурив за останні роки, особливо коли західні санкції довели стан російської економіки до критичного рівня. У такому ж становищі опинилися всі країни, які піддалися на вмовляння Путіна вступити у всілякі організації – від ОДКБ до ЄврАзЕс. Коли ціни на нафту приносили Кремлю шалені доходи, всі чекали подачок і уваги Путіна, тепер, як виявилося, їх об'єднувала не нова російська політика і не ностальгія за Совком. Всі чекали дармових грошей або, принаймні, реалістичної економічної політики. Багато хто стали здогадуватися, що російські проекти швидше нагадують договори про купівлю-продаж і об'єктом договору часто стає банальне підпорядкування, а не конкретні бізнес-програми.

У такій незадоволеній ситуації опинився і Казахстан: в Астані зрозуміли, що чекати від Росії виконання зобов'язань не варто. Ще раніше прийняте рішення не обмежувати себе в торгових відносинах з Україною, незважаючи на те, що Казахстан завжди вважався найближчим партнером Москви. Таку ж позицію зайняла і Білорусь, яка найбільше отримувала російські кредити та інвестиції. Жодна з пострадянських країн не стала бруднити себе визнанням Криму і двох незаконнонароджених Кремлем територій – «ЛНР» та «ДНР». Більш того, в Казахстані були проведені показові судові процеси, які винесли вироки за найманство – участь своїх громадян у війні на Донбасі на стороні проросійських терористів.

За останні роки, особливо після війни в Грузії в серпні 2008 року і найбільше зараз, після окупації Криму і війни у Донбасі, – залишки нової Російської імперії відходять від Кремля. Одним не подобається постійна брехня і обман, інші відчувають страх перед черговою кремлівською авантюрою і можливістю чергової війни, але практично всі розуміють: зовнішня політика Кремля завжди будується на шантажі. Всі останні кроки до співпраці з Москвою в рамках ЄврАзЕс – не добровільні, а вимушені. Білорусь, Казахстан, а тепер і Киргизстан мають потенційну «п'яту колону» з російськомовних, які, як свідчать події, Кремль може легко і швидко мобілізувати на боротьбу з владою. Вірменія останні 25 років живе під моральним і політичним захистом Росії у своєму протистоянні з Азербайджаном. Ці огризки колишньої величі імперії зараз більше виглядають зайвим вантажем, але вони гріють душу Путіну своєю присутністю, створюють вигляд, що Путін нібито світовий лідер.

Санкції вже серйозно вдарили по економіці і репутації Путіна. У найближчі кілька місяців Росія перетвориться у відсталу країну, у якій вже немає економічного потенціалу, а кремлівська еліта почне відчувати фінансові труднощі. Зрозуміє не тільки Алмазбек Атамбаєв або Серж Саргсян, що Росія стає банкрутом, вони почнуть пошук виходу з російського політичного лабіринту. Кремль вже нічого не врятує - ні «п'ята колона», ні військові бази за межами Росії. Раніше відносини будувалися за мотивами популярної колись пісні у виконанні Рашида Бейбутова: «Гроші є? Є, є. У тебе багато, вистачить нам на двох. Гроші є – вийду я. Ах ти моя кізка». Тепер грошей не буде, а вмовляння просто так любити один одного, безкоштовно, нікого не цікавить. Совок помре досить швидко.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.