23 серпня 2017, середа

Колективний Путін і поклоніння імперії

коментувати
Україна вибрала свободу та гідність. Кремль і ті, хто повірив його «телефашизму», вибрали імперську свідомість

«Війна в Донбасі — це громадянська війна всередині України», «Російсько-українське протистояння — це неприємне, але локальне явище, яке не має великого впливу на внутрішньоєвропейське життя», «Росія — найважливіший партнер Європи; так, ми, Європа, не схвалюємо дії Кремля з анексії Криму та війни в Донбасі, але за всю свою історію ми занадто багато воювали з Росією, щоб зараз загострювати це протистояння». Ці та подібні до них судження постійно лунають у найрізноманітніших місцях Західної Європи — навіть там, де немає російського державного пропагандистського телеканалу «Russia Today». Можливо, це природна підсвідома захисна реакція організму — коли сильні й щасливі намагаються не помічати страждань тих, хто бореться за своє майбутнє, за свою свободу та незалежність.

Європі (Європейському Союзу) простіше знайти спільну мову з Росією, з Кремлем, особисто з Путіним і визнати (нехай навіть за фактом, не проговорюючи вголос), що Україна перебуває в зоні пріоритетних російських стратегічних інтересів, і навіть мати певний зиск з «розділу» України — спільно з Росією.

Путінські стратеги припускали, що країни Європейського Союзу, а потім і все людство, спочатку мовчки змиряться з анексією Криму, а потім і з відколом від решти України «Новоросії», що складається, за версією Путіна, з восьми областей українського Півдня та Сходу.

Проте у європейській історії подібні ситуації вже траплялися.

Російсько-українська «гібридна» війна спалила всі мости в колишнє життя і в колишній світоустрій

Щоправда, коли ти жертвуєш принципами та цінностями на догоду миттєвим інтересам, ніхто не дасть гарантії, що наступним об'єктом компромісу не стануть інші країни Європи: спочатку якісь далекі й малозрозумілі — колишні республіки Радянського Союзу (Литва, Латвія, Естонія), а потім і сам ти — такий весь «толерантний» і «неагресивний». Відразу після Мюнхенської угоди, за якою гітлерівській Німеччині передавалася Судетська область Чехословаччини, Уїнстон Черчілль так описав позицію своєї країни (3 листопада 1938 року): «Англії було запропоновано вибір між війною та безчестям. Вона вибрала безчестя й отримає війну» («England has been offered a choice between war and shame. She has chosen shame, and will get war»).

Тому зараз європейські санкції проти Росії — це зовсім не євромазохізм і не «танці під американську дудку», як каже російська пропаганда. Це інстинкт самозбереження: європейська готовність терпіти в малому й зазнавати малих фінансових збитків знижує ризик глобальної катастрофи та глобального хаосу, який може поховати під своїми уламками і власне Європу.

Не виключено, що історики майбутнього точкою старту Третьої Світової війни назвуть анексію Росією Криму або кремлівську «гібридну» інтервенцію на сході України. Те, що зараз відбувається на Донбасі, ширше — в українсько-російських відносинах, — це не звичайний конфлікт за території та ресурси. Це не просто «гібридна» війна між Росією й Україною — двома старими сусідами, що добряче набридли один одному за століття спільного проживання. Це не етнічний чи конфесійний конфлікт — з обох боків є й етнічні українці, й етнічні росіяни.

Це етична війна — війна між різними етосами, між різними цінностями, між протилежними уявленнями про Добро й Зло.

Україна вибрала Свободу та Гідність. Росія, точніше, Кремль і всі ті, хто повірив кремлівському «телефашизму», вибрали Імперію. І вклонилися її Залізному Тельцю.

Імперію — в найогиднішому варіанті, в якому сполучилося не найкраще, що було в Росії за століття історії (універсалізм, полікультурність, просвітництво, модернізаційний потенціал), а найгірше (насильство, тиранія, феодально-холопська «вертикаль» — замість громадянського суспільства, патерналізм, відсутність інституту приватної власності, авторитарна влада, відсутність політичної та економічної конкуренції, немодернізаційний тип розвитку, мілітаризм, марення про світове домінування). Обрали «Русский Мир» — нову путінську імперію, що походить від Золотої Орди, від опричнини Івана Грозного, від східних деспотій, від радянського ГУЛАГу.

Зараз у середовищі російських опозиційних інтелектуалів з'явилася кумедна інтелектуальна гра: хто знайде більше історичних аналогій між довоєнною Німеччиною та сучасною Росією, між Гітлером і Путіним. За часів Радянського Союзу в Інституті філософії АН СРСР жартували, що 1942 року під Сталінградом зіткнулися не просто дві армії — радянська та німецька, не просто два тирани — Сталін і Гітлер, не просто дві тоталітарні ідеології — радянський комунізм і гітлерівський нацизм, але дві різні інтерпретації Гегеля. Зараз під Донецьком зіткнулися два образи майбутнього: на засадах Свободи і на засадах Несвободи.

Після анексії Криму в березні 2014 року Росія остаточно відмовилася від модернізаційного шляху розвитку — навіть на словах. Ідеалом стала сталінська мобілізація: весь світ — проти Росії, Росія — «остання фортеця» «істинної віри». І якщо раніше, за часів Радянського Союзу, цією «істинною вірою» вважався комунізм, то путінська Росія змушена придумувати «цінності» («духовные скрепы») на ходу. Тому всім освіченим і внутрішньо вільним людям — настільки смішно й водночас — настільки сумно. Адже хто б міг подумати ще років десять тому, що прихильників несвободи та «путінського консенсусу» в Росії набереться, за даними соціологів, щонайменше 85%!

І в Україні, й у Росії останні два роки активно йде формування нових політичних націй — на ґрунті діаметрально протилежних етичних принципів.

Майдан для України був украй важливий — передусім тому, що він відновлював потоптану гідність українського суспільства, нехай навіть травматичним, трагічним чином, відкривав дорогу в майбутнє — до суспільства на засадах солідарності та братерства.

У Росії цю функцію відновлення гідності виконав... Путін. Утім, гідність тут принципово іншого характеру: це не гідність індивіда й самоповага суспільства, а «гордість за країну та її армію», настільки пам'ятна нам з радянських часів. Саме «колективний Путін» змусив повірити росіян у те, що Росія «встає з колін», що Росію «всі бояться», що «Америка напала на Росію в Донбасі», що анексія Криму — це «возз'єднання російського народу» тощо.

І навіть після того як в Росії почали спалювати сотнями тонн заборонену іноземну їжу, значна частина російського суспільства сприймає це не як гуманітарну катастрофу, не як божевілля влади, а як тріумф Російської держави: мовляв, ми їх усіх — і «піндосів», і «гейропейців» — зараз поставимо на коліна та змусимо себе поважати!

Якщо подивитися на нинішню російсько-українську війну на деякому віддаленні — з висоти історії, то можна побачити певну закономірність, що повторюється раз на кілька століть.

Росія й Україна — це дві зовні досить схожі країни, особливо для зовнішніх спостерігачів, які не мають часу вникати в слов'янські суперечки та особливості. Однак влаштовані вони діаметрально протилежним чином та існують за взаємовиключними законами соціально-політичної організації: одна — на ґрунті моноцентризму та авторитаризму влади, інша — на ґрунті владної поліархії. Раз на кілька століть змінюється країна-домінант: спочатку домінувало Велике князівство Литовське, до складу якого входили Україна та Білорусь, потім — Велике князівство Московське, що перетворилося за часів Івана Грозного на Московське царство. До певного моменту «регіональним лідером» вважалася Річ Посполита, але наприкінці XVIII століття її розділили — за згодою — Росія, Австрія та Пруссія. Російська імперія з центром у Санкт-Петербурзі та Радянський Союз із центром у Москві кілька століть визначали модель розвитку не тільки Росії, але також України, Білорусі та всіх інших східноєвропейських країн і народів.

Російсько-українська «гібридна» війна, що загрожує світу початком Третьої Світової та знищенням людства в атомній пожежі, спалила всі мости в колишнє життя та в минулий світоустрій. Війна змінить все: ні Україна, ні Росія в довоєнному форматі та конфігурації вже не збережуться. Саме переможець визначить формат майбутнього устрою пострадянського світу й усієї Східної Європи.

Події, що останні два роки відбуваються в Україні, свідчать про те, що центр розвитку цього регіону може переміститися з Москви до Києва. Однак для цього необхідні не тільки надзусилля і найвища самопожертва з боку українського народу, але й допомога всього цивілізованого людства.

Людства, що вибирає Свободу.

Людства, що не хоче поклонятися Залізному Тельцю Імперії.

«Новое Время» публікує передмову до книги The Quest for a Free Ukraine української артистки та журналістки Олени Чекан, написану Андрієм Окарою

Оригінал на сайті «Слова та Смисли»

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: [email protected]

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.