23 серпня 2017, середа

Головна таємниця Олеся Бузини

коментувати
Два роки, як вбили Олеся Бузину

З убивцями якась незрозуміла ситуація, але, сподіваюся, зрештою, вони будуть засуджені.

Ми з ним не були дружні, та й зустрічалися за життя всього кілька разів.

Здається, я його дратував. І навіть не тому, що колись давно написав невтішно про його першу книгу про Шевченка — книгу, яка була не стільки про Тараса, скільки про Олеся — який в душі так і залишився вічно ображеним на все людство підлітком.

Мабуть, я в його розумінні, був безнадійним лузером — адже, живучи в самому центрі імперії, вже міг би стати полковником лейб-гвардії — ніяк не менше! А я...

Мені ж був архаїчний і прозоро-зрозумілий, а тому не надто цікавий, ціннісний лад Олеся, система ідей, емоції, аргументи, пафос та його метод створення літературно-журнальних скандалів навколо начебто всім відомих подій, фактів і персонажів з української історії. Нічого концептуально нового він начебто не придумав, але сама ідея на початку XXI століття послідовно відродити дух і антураж дореволюційного малоросійства здавалася мені відчайдушним стьобом і смішним приколом. Сам же Олесь ставився до неї більш ніж серйозно.

Пам'ятаю, востаннє ми бачилися в Києві, в грудні 2013-го, у розпал Майдану. Він умовляв мене, що повинна запалитися моя політично-політологічна зірка: я повинен виступити з двома варіантами вирішення всіх майданних проблем. Перший варіант: розігнати Майдан найшвидшим чином! Другий: розігнати Майдан вчора! Почав міркувати, як би повели себе в подібній ситуації Єрмолов і Паскевич, і що я повинен затьмарити їх славу.

Він був за типом мислення історик, але не філософ. Його цікавили емпіричні подробиці минулого

Я промовчав.

Він був за типом мислення історик, але не філософ. Його цікавили емпіричні подробиці минулого. Мене — концептуальні узагальнення майбутнього.

Тому йому Україна була дорога і цікава виключно як Малоросія — благословенна частина «Триєдиної Русі»; я ж розглядав (і продовжую розглядати) Україну як полігон для дивних експериментів з майбутнім, як генератор нових смислів, процесів і соціальних практик.

З палаючими очима Олесь розповів, які щасливі росіяни, тому зараз в Москві і Пітері виходить стільки дивовижних книг про історію Російської імперії, про історію лейб-гвардійських та усіляких інших полків. Ось тільки нещодавно він їздив на якесь останкінське телешоу — і в легендарній книгарні №100 на Тверській купив величезний фоліант — з історії Охтирського (або Сумського? або якогось ще) гусарського (або драгунського? або кірасирського? — точно не запам'ятав) полку. Це ж яка радість!

А ще — розкрив мені свою найбільшу таємницю.

Про те потрясіння, що зробило його новою людиною і перетворило зі звичайного радянського студента-словесника на творця Нової Малоросії.

І таким потрясінням став для нього роман Михайла Булгакова «Біла гвардія». Спочатку він за романом написав курсову роботу, ще навчаючись на російській філології Київського університету. Потім — дипломну. Ще пізніше — ряд статей. Після — вивчив весь величезний роман напам'ять. Напам'ять. Прямо як вірш. Але головне — він став новою людиною. Людиною з Місією. Місією перетворення пострадянської України на Малоросію — без Шевченка і українофілів, але з корнетами оболенськими, поручиками голіциними і турбіними, що живуть за кремовими шторами.

Я промовчав вдруге.

Цього разу мені було соромно за самого себе: за все своє життя я так і не подужав цей роман — кілька разів починав, але захлинався, не дійшовши навіть до середини. З дитинства пам'ятаю радіовиставу по мхатовській довоєнній виставі «Дні Турбіних», фільм 1970-х років з популярним стилізованим романсом «Цілу ніч соловейко нам насвистував», розумію порухи душі Олексія, Миколки і Олени Василівни, в курсі навіть, чому вони — не Андрій Болконський, не Наташа Ростова і не Анна Кареніна, здогадуюся, що головний герой «Білої гвардії» — зовсім не відданий імператору імперії військовий лікар, не білі офіцери, а турбінський будинок №13 по «найфантастичнішій вулиці у світі» — Олексіївському (Андріївському) спуску, який за кремовими шторами. У свій час навіть слухав лекції Маріетти Омарівни Чудакової, головного булгаковеда.

І ось спеціально до дворіччя вбивства Олеся я таки прочитав «Білу гвардію» — від початку і до кінця.

Так, видатний роман, етапний для російської літератури, можливо навіть великий. Але мене він не вразив. Хотів вибрати якийсь уривок, щоб вивчити напам'ять. Так і не знайшов.

Так, це найвідоміший роман про Київ, де Місто — не просто локація для розгортання фабули, але головна дійова особа. Чомусь Київ, настільки древній, дивовижний і славний, місто з фантастичною історією, не створив свого міфу в літературі. Крім «Білої гвардії» і «Міста» Валеріана Підмогильного, складно що-небудь згадати. Можливо, колись буде свій епос про Майдан, про Небесну Сотню, про містичне значення Києва в історії України та всієї Східної Європи. Але поки немає. І Олесь Бузина його не прочитає, не розкритикує, не висміюватиме. Хоча — як знати? Адже, можливо, великі тексти, великі ідеї, великі задуми приходять в наш світ з Вічності, тому люди, що відійшли у світ інший, є першими читачами, першими глядачами, першими слухачами, першими оцінювачами та критиками.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.