16 серпня 2017, середа

Монополія сили

коментувати
З 2014 року держава Україна переживає глибоку кризу монополії на застосування сили, і, на жаль, ми вже почали звикати до імпотенції правоохоронної системи

Розстріл людей у Дніпрі 24 липня вражає своїм цинізмом і відсутністю будь-якого страху бути покараним. Хоча останнім часом стрілянина та кровопролиття в Україні стали настільки нерідким явищем, що все частіше викликають не шок, а настрої “ну ось, знову”.

Причому проявів цієї кризи набагато більше: це не лише гучні вбивства, як то ветеранів АТО в Дніпрі чи колишнього депутата Держдуми РФ Дениса Воронєнкова в Києві, а й нездатність держави упоратись із незаконним видобуванням бурштину на Поліссі, так звана блокада Донбасу та навіть війна на сході. Такий стан речей не може існувати довго – або держава відновить цю монополію, або ж українське суспільство відкотиться у стан цілковитої анархії та боротьби “всіх проти всіх”.

Монополія на застосування сили – ключова характеристика держави. Лише вона з її апаратом примусу – поліцією, армією та спецслужбами – може застосовувати силу на власній території, щоб забезпечувати порядок і законність. Інакше кажучи, за суспільним договором, держава має непохитну монополію на примус, в обмін на це вона забезпечує своїм громадянам безпеку та рівність перед законом. Принаймні розвинені країни світу функціонують саме за таким принципом. Якщо ж держава не здатна впоратись з цим завданням, виникає пряма загроза її існуванню.

Українські керманичі повинні на словах і на ділі продемонструвати намір побудувати цивілізовану монополію примусу

Світова історія має багато прикладів, коли відносно стабільні та навіть заможні держави поринали в хаос саме через втрату цієї монополії. Мексика на початку 1980-х років не змогла побороти наркомафію, яка тоді тільки зароджувалась. Тепер вона живе в реальності безкінечних війн між наркокартелями, жертвами яких щорічно стають тисячі людей. Під час «арабської весни» уряди Сирії та Єгипту повністю скомпрометували себе, намагаючись за будь-яку ціну зберегти владу та проігнорувавши вимоги населення. Для Сирії це закінчилось кривавою війною, яка триває вже шість років, для Єгипту – новою військовою диктатурою та безпрецедентним зростанням терористичної загрози.

В Україні, звичайно, труднощі почалися не в 2014 році – вони існували протягом усього періоду незалежності. Правоохоронні органи були не здатні захистити громадян від бандитизму у 1990-х, симулювали боротьбу з корупцією, вели себе невиправдано жорстко, а інколи й жорстоко. Недовіра до правоохоронців завжди була критично високою, до того ж вона накладалась на недовіру до держави в цілому – як неефективної, несправедливої та корумпованої структури. Ілюзія існування монополії держави на застосування сили трималась лише на суміші страху, звички та залишкової поваги, а головне – на відсутності серйозних внутрішньополітичних потрясінь.

Але саме 2014 рік продемонстрував слабкість і вади державного апарату примусу. Якщо під час Помаранчевої революції популярним було гасло «Міліція з народом», то Революція Гідності чітко поставила протестувальників і правоохоронців по різні боки барикад. Держава була не тільки неспроможною захистити учасників мирного протесту, яким був Євромайдан від початку, – вона стала для них основною загрозою. З одного боку, неадекватні та жорстокі дії силовиків позбавили її права на застосування сили, остаточно підірвали цю монополію. З іншого боку, учасники протесту відчули своє моральне право чинити насильство проти повністю дискредитованих правоохоронних органів. Суспільний договір, який держава і до того виконувала незадовільно, остаточно перестав працювати.

Першим же наслідком втрати цієї монополії стала безпорадність перед російською агресією на початкових етапах війни. Держава опинилась перед загрозою власного існування, а її армія, міліція та спецслужби виявилися зовсім неспроможними захистити країну. Саме тому на початку 2014 держава з радістю і навіть полегшенням відмовилась від свого монопольного права на застосування сили, частково передавши його різноманітним добровольчим формуванням і волонтерам. 

Найважчі часи 2014 року пройшли, і держава потроху взялась за відновлення втрачених позицій. І – о диво! – наштовхнулась на суттєвий спротив. Виявилось, що добровольчі батальйони не хочуть підпорядковуватись офіційним відомствам, нелегальні бурштинокопачі за будь-яку ціну готові захищати свій заробіток, а озброєні люди на чолі з деякими депутатами відчувають своє право самостійно вирішувати, якою буде політика всієї держави щодо торгівлі з окупованим Донбасом.

Зараз суспільство з підозрою сприймає будь-яке застосування сили з боку держави, навіть виправдане. Українці ставлять під сумнів легітимність дій не добровольців чи блокадників Донбасу, а насамперед правоохоронців. В уявленні багатьох людей держава так і не змогла подолати «майданівську» барикаду та стати по один бік з народом. І тому недовіра до того, що, застосовуючи силу, держава діятиме в інтересах усього суспільства, – надзвичайно висока.

Ця недовіра демонструє, що суспільний договір все ще не працює. Попри численні спроби та докладені зусилля, держава зробила недостатньо і для зниження рівня корупції, і для запуску повноцінного процесу реформ, зокрема правоохоронних органів, і для встановлення однакових правил для всіх – цей список можна продовжувати. У свою чергу громадяни, навчені гірким досвідом попередніх розчарувань, не поспішають знову визнавати за державою монополію на застосування сили.

Кожен з нас, з іншого боку, хоче, щоб його права поважали, а у випадку їх порушення – карали винного; щоб на території України діяв закон, єдиний для всіх; врешті решт – щоб Україна не розпалася на окремі шматки з незрозумілим статусом і перспективами. Такий порядок можуть гарантувати не добровольці чи бурштинокопачі, а лише нормально функціонуючі правоохоронні органи, які мають виключне право на застосування сили.

У той же час, не варто забувати, що у країні, де суспільство має болючий, але цінний досвід боротьби за свої права під час двох майданів та оборони проти російської агресії, монополія на примус, побудована за азійськими зразками Росії чи Білорусі, ніколи не приживеться. Без сумніву, в цих країнах монополія на застосування сили міцна та непохитна, але служить вона виключно існуючому політичному режиму.

Українські ж керманичі повинні на словах і на ділі продемонструвати намір побудувати цивілізовану монополію примусу, яка захищає законність і порядок в інтересах кожного громадянина. Інакше, раніше чи пізніше, свої варіанти суспільного договору запропонує вулиця. І навряд чи вони їм сподобаються...

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.
ПІДПИШІТЬСЯ НА РОЗСИЛКУ ПОГЛЯДIВ   Василь Михайлишин   ТА ЧИТАЙТЕ ТЕКСТИ ОБРАНИХ АВТОРІВ КОЖНОГО ВЕЧОРА О 21:00
     
Василь Михайлишин
Василь Михайлишин

Дослідник Університету Гельмута Шмідта

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її курсором та натисніть Ctrl+Enter

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.