1 травня 2017, понеділок

Театр абсурду. Як в Україні вклеїти нове фото в паспорт

коментувати
Щоб отримати субсидію, потрібно бути прописаним у новому районі. Щоб прописатися в новому районі, потрібно вклеїти фото в паспорт

Тому що тобі вже 25. Щоб вклеїти фото в паспорт, потрібно сплатити штраф. Оскільки тобі вже півроку, як 25. І взагалі ти адмінпорушення вчинив, а поліцію ніхто так і не викликав. Щоб влаштувати перфоманс у вигляді явки з повинною і сплатити штраф, потрібно прийти в Державну реєстраційну службу (в народі – «паспортний стіл») у старому районі. З курсу тебе будуть збивати поради путінських провокаторів, які телефоном відправлять платити штраф в новий район. Які-не-які, а вливання в районний бюджет. В паспортний стіл нового району тебе проведе цікава жіночка, що дуже спізнювалася, але встигла розповісти про «треба валити на заробітки в Польщу збирати яблука» і «нащо було його скидати, не було б війни». В новому районі за новим паспортним столом тебе радісно сповістять, що ти не за адресою, валіть в старий район.

Починаєш квест спочатку, йдеш за білим кроликом.

Зав'язка. Місце, де завжди час пити чай

Для того, щоб сплатити штраф в старому районі, потрібно потрапити в кабінет №8. Для того, щоб потрапити в кабінет №8, потрібно взяти талончик в «електронній черзі». Для того, щоб стати в електронну чергу, потрібно підійти об 11:00 до віконечка, і хоча й написано, що працюють з 09:00 до 13:00, електронна черга вже скінчилася і ви спізнилися. Електронна черга - це така тьотя, схожа на ту гусінь з кальяном, яка стоїть біля Іbox’у та видає усім клаптики паперу з часом прийому.

Тож знову натискаєш «перезавантаження», і починається нова спроба. Їдеш через усе місто, щоб на 09:00 встигнути зайняти електронну чергу. Ти вчасно. Ніщо не віщує біди, на вулиці сонечко, біля будівлі хижо, немов Чеширський кіт, тобі посміхається привабливий чоловік, оглядаючи з ніг до голови, вдихаючи нікотин, пропускаючи крізь легені і видихаючи, широко роздуваючи ніздрі.

Електронна черга - це така тьотя, схожа на ту гусінь з кальяном, яка стоїть біля Іbox’у та видає усім клаптики паперу з часом прийому

На вулиці родина з малим хлопчиком - це ж навіть чергою не назвеш. Ти берешся за ручку дверей, а там... А там міні-турецький базар, не інакше. Ти й подумати не могла, що цей коридор може вмістити рівно 28 людей. Ти й подумати не могла, що тобі вистачить часу всіх їх перерахувати, а з кількома навіть познайомитися. Напівтемрява, 09:00 ранку, а 28 дорослих людей грають в хованки в будинку в центрі міста.

Нарешті двері відчиняються, і людське море рушає до нових берегів. Ти вишукуєшся в сякі-такі черги, гірші, ніж за ковбасою, але кращі, ніж на маршрутку. Твоя черга - найближча, «електронна»: до тієї гусені з талончиками. І далі, згідно з законами драматичного твору, одразу перед тобою талончики закінчуються. Талончики скінчилися - тепер вже точно ніхто нікуди не поїде.

Кульмінація. Шлях самурая

Ця гусінь вдруге тебе надурила. Бути цього не може!

Виходиш на вулицю нервово перекурити. Вже на вулиці згадуєш, що взагалі ти не куриш. Дзвониш розгнівана і невтішна знайомому, бо він теж держслужбовець, нехай і в минулому. Дзвониш з натяком: «Скажи там їм усім»! Але знайомий чомусь не знає жодних чорних ходів чи паролів чиновників, які б означали «а ну перестаньте нести фігню, і перетворіться на нормальних людей». Тому що це все одно, як зустріти людину з Харкова і тут же питати, чи, бува, вона не знає вашого іншого знайомого з Харкова. Ну як це, не знає, ви ж з одного міста.

Але свіже повітря і якась бадьора пісня у плеєрі надає тобі рішучості і ти клянешся не здаватися без бою. Вдруге лишитися ні з чим, це було б якось взагалі тупо. Повертаєшся до хатинки чиновників і йдеш мочити «главаря». До «главаря» черга ще з двох самураїв. Заходите всі разом. Вірніше, ти прослизаєш слідом за ними. Там чоловічок дещо східної зовнішності з великим кріслом і прізвищем, яке з незвички можна вимовити лише по складах. Самураї вмовили його видати їм щось, тому що до своєї черги вони не встигли - чи то індульгенцію, чи то талончик, чи то перстень всемогутності. Однак «главарь» чомусь погодився.

Тут з’являєшся ти, яка жодним чином не влазить в його робочий графік, і взагалі дуже муляє очі. Спочатку ти просто намагаєшся йому донести священні знання про абсурдність системи, яку вони тут створили, благу новину не лише про електрифікацію, а навіть про інтернет-з'єднання у деяких районах столиці. Але в його очах ти злісний порушник, що не вклеїв вчасно фотографію і заборгував державі. І взагалі - дезертир, дисидент, декадент. До тебе приєднується жіночка, у якої «чоловік вообщє-то працює в прокуратурі і для якої розкіш щоразу відпрошуватися з роботи і возити дитину, намагаючись вгадати з часом». Баталії переміщаються в коридор, двері сусідніх кабінетів допитливо відкриваються, всі очі звернені в епіцентр скандалу. В центрі подій вас уже двоє. Ви майже готові заспівати арію зі «Знедолених» і впевнені, що всі інші вас підтримують і ви зіллєтеся у громадсько-свідомому хорі.

Одначе підступність військових союзів у тому, що як тільки твій побратим, твоє плече, отримує бажане, на його підтримку розраховувати більше не доводиться. «Мій чоловік працює в прокуратурі» є тим паролем, який доступний тільки обраним. Отримавши своє, жіночка з відчуттям маленької підступної перемоги розчиняється у натовпі. А тобі відступати нікуди, ти вже не за свій паспорт б'єшся, а за перемогу логіки і здорового глузду над бюрократією і абсурдом. І коли ви почали переходити на особистості – «главарь» пояснював вам відмінність між твоєю приватною компанією, що працює на власника, і державною, яка працює на державу. При чому ти намагаєшся довести, що і перші, і другі мають працювати на людей. У відповідь на закиди ти, в свою, чергу просиш «главаря» голосно назвати своє прізвище, бо тобі дуже треба його знати, ну дуже треба. І він дає слабину: «Я зараз покличу інспектора». Твоя уява одразу малює, якщо не лейтенанта Магоні, то хоча б лейтенанта Коломбо. Хоча тоді він навіть інспектора Фреймут чи тиранозавра Рекса міг покликати - в театрі абсурду можна все, і дивуватися нічому не заведено. Але він переводить увагу на чоловіка, що скромно стояв у кутку весь цей час: «Ось він. Я можу лише попросити його лишитися на роботі пізніше і виписати ваш протокол, але чи погодиться, він не знаю».

Його звали Ігор. І моя доля опинилася в його руках. Як виявилося, прийняти когось пізніше, означало відкрити двері між 16:00, коли закінчується прийом, і 16:45, коли інспектор має йти додому. Тому що протягом цього часу він має вручну заповнювати твої дані і ще сотень таких порушників, а потім вручну переносити їх в якісь формочки-таблички. Вручну, Карл! ХХІ сторіччя, столиця країни, де про початок Майдану сповістили через Twitter. Але добре, стріла забита, ховаєш свою катану в піхви і йдеш з відчуттям проміжної, але все-таки перемоги.

Розв'язка. Двоє ненормальних

Приємна заспокійлива тиша, порожні коридори. Випадковий чоловічок, що відстав від потягу життя: «Ой, а де тут вихід? Ой, це ви та дівчина, якій фото в паспорт треба вклеїти? До побачення». Ігор виявився людиною слова. Він був на місці і саме переписував дані від руки в табличку. При цьому на столі в нього лежав iPad, з якого він слухав сучасну, на відмінну від черги, дійсно електронну музику. Процедура оформлення адмінпротоколу не була ні страшною, ні болючою, хоча трішки відчувалося, що перед тобою інспектор. Трішки відчувалося, що ти адмін-, але все-таки порушниця.

Крім столу і вазону в маленькому кабінеті була встановлена відеокамера на штативі. Навіщо, я вирішила навіть не питати.

Вже виходячи з кабінету, я зупинилася на порозі і поставила-таки питання, яке весь день не виходило у мене з голови:

- Ігорю, але ж це абсурд! Яка це електронна черга? Прийти на 9 ранку, щоб стати 20-м у чергу, щоб отримати талон на інший час? ХХІ сторіччя, центр Києва! Ну щось же можна зробити, щоб хоч якось це змінити.

- Я тут працюю зовсім нещодавно. Тут багато чого потрібно змінювати. Була б моя воля, я б усе тут спалив.

Виявилося, що далі мій шлях мав пролягати через сусідній кабінет. Я відкрила двері кабінету і перше, що побачила викладений чорно-білою шахівницею паркет. В цей пізній, як для чиновників час, там ще сиділа мила дівчина, в якій я одразу відчула мало не подругу. Їй я й розповіла історію своїх поневірянь і творчі плани на майбутнє, а саме вручити їй один папірець, забрати в неї інший, відправитися в Центр надання послуг старого району, а далі в ЖЕК за формою №12 й далі за горизонт - і це все заради того, щоб вклеїти фото в паспорт, яке от у мене в руці.

Воно ж бо з вдалої фотосесії, на ньому я собі нарешті подобаюся. Я вже зробила більш ніж неможливе. Не згадаю точно, що саме вона мені відповіла, але готова заприсягтися, що це було щось на зразок: «Фігня якась». І далі сказала, що вклеїть фото в паспорт прямо на місці. Вона фактично дала мені пляшечку з кров'ю Бурмоковта, який мав цього року повернути мене додому. Але ясно, що це не казка, в житті все не могло бути аж так легко. Я мала ще сплатити штраф, а каси вже, ясна річ, не працювали. Бо хто ж працює о 4-й по обіді? Тож до Країни Чудес мені таки випадало повернутися у вівторок. Сподіваюся, її не образило те, що на прощання я сказала: «Ви та Ігор з 8-го кабінету - найбільш адекватні тут люди».

Спроба друга. Таки розв'язка.

В порівнянні із попереднім, цей день був навіть дуже приємним. Бабусі, немов вартові Червоної Королеви Карт, що чатували біля входу в кабінет, і рвали кожного на команди «мені лише запитати», «мені лише печатку поставити». Причому між ними явно була якась змова. Дві цілком не знайомі між собою бабусі. Одна вийшла з кабінету, потисла лікоть іншій зі словами «успіхів вам», повністю ігноруючи решту черги. Такі безпомилково впізнають своїх у чергах до поліклініки чи ЖЕКу.

Оскільки «просто спросіть» було взагалі без варіантів, я мала час уважно роздивитися коридор. І  шкода, що лише зараз, бо вже повністю занурилася в цей абсурд і мене ніщо не могло здивувати: ні портрет чоловіка, схожого на Вацлава Гавела в розділі «їх розшукує міліція» на стіні, ні шурупи, більш схожі на катетери, акуратно розкладені на холодильнику просто в коридорі. Можливо, щоб реанімувати тих, хто так і не дотерпів до кінця видачі потрібної довідки. Не здивував мене й хлопчик-метис із татуйованими бровами і фарбованим у рудий колір каре - Державна реєстраційна служба все-таки.

Того дня моя подорож не скінчилася, зачарована країна не відпускала, проте я вже відчувала близьку перемогу. Це надавало сил щоразу відкривати двері кабінету і бажати Ігореві приємного дня. Одного разу спіймала себе на бажанні принести йому щось в подарунок, але подумки дала собі по вухах. Я ж мало не схилила чесну людину до корупційних діянь. То ж я просто ще раз дякувала і посміхалася. Значно ширше, ніж в паспорті, тому що «із зубами в паспорт не можна». Ще злякаєте паспортистів.

Замість епілогу

Найперше, що ви побачите біля Державної реєстраційної служби, це гойдалка. Звичайна залізна гойдалка на дитячому майданчику. Неначе навмисно, щоб вибовтати весь той застійний абсурд, що ви увібрали в себе за весь цей час. Я проходила цю процедуру щоразу, виходячи зі звивистих чиновницьких застінків, ковтнути кисню. І от ти гойдаєшся, а на майданчик приходять мати з донькою років 5-ти: «Бачиш, дівчинка гойдається? Хочеш так само? Мама гойдалася, поки ти спала».

І ти відчуваєш, що ти ніяка не «жіночка» і не «тьотя», а майже Аліса в найабсурднішому зі світів. Навіть якщо у тебе фото в паспорті, яке вклеюють лише 25-річним.

Хто ж в усій цій історії був Червоною Королевою? Кому час відрубати голову, але так, щоб на її місці не виросло дві нові? Бюрократія? Радянський спадок в сучасній європейській країні? А може, всі ми, які досі мовчки, терпляче граємо в цьому театрі абсурду ролі мовчазних статистів, без яких не відбудеться жодна п’єса?

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.