19 вересня 2017, вівторок

Сліпа зона українського суспільства

коментувати
Якщо ти не маєш середньостатистичний зріст, розмір талії, колір шкіри, вік, здоров’я, сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, тобі не місце на нашій вечірці

З дитинства я не вірила в три речі: щасливе життя в Радянському Союзі, кур’єрську доставку дітей лелеками і випадковості.

Одна хороша та публічна людина анонсувала на Facebook святкування свого дня народження. Прийти могли всі охочі, а замість подарунків від гостей приймалися гроші для брата іменинника, який служить на передовій. Я отримала запрошення і відзначила пташкою, що піду. В той же день мені написала дівчина, з якою ми дружили віртуально, але особисто не встигли познайомитися. Вона чемно запитала, чи може приєднатися до мене. Буває, люди шукають, з ким піти в незнайому компанію, але наступним повідомленням вона розставила все на свої місця: «Вам відсутність зору не заважатиме? Не важко буде провести мене?))) Зазвичай, воно не викликає проблем, але я вважаю за краще попередити))) А то реакція у людей різна :-)».

Складно описати коктейль думок, який тоді наміксувався в моїй голові, але сенс був приблизно таким: яке моє чи будь-кого іншого собаче діло, є у людини зір чи немає? В якому ж світі ми живемо, якщо хтось має за це перепрошувати?

Врешті ми обмінялися телефонами і домовилися про точний час зустрічі біля метро Хрещатик. Цього разу навіть моя звичка постійно запізнюватися вирішила не проявлятися. Моя нова знайома чекала біля входу в метро у святковій сукні і з гарною зачіскою. Елегантним рухом вона сховала складену тростину в дамську сумочку, взяла мене під руку і сама показала, як нам буде зручніше вдвох іти вулицею.

Моя нова знайома встигла пожартувати, що знає напам’ять кількість сходинок практично по всьому місту

Щоправда, «зручніше» закінчилося біля спуску в пекельне провалля, яке у нас чомусь звуть підземним переходом. Втім, моя нова знайома встигла пожартувати, що знає напам’ять кількість сходинок практично по всьому місту. Але я не впевнена, що це був жарт. Так само можна на пальцях перерахувати ділянки міста, де замість слизької плитки від сина колишнього мера можна знайти людську тактильну плитку чи вказівники шрифтом Брайля. Проте прямо на тротуарі можна побачити живі ілюстрації до групи «Я паркуюся як дурак».

Вже біля входу в заклад нас перехопив іменинник і галантно провів мою знайому до самого входу. Вона розповіла, що деякі люди відмовляють у простих проханнях провести кудись, куди люди і так збираються, оскільки бояться «брати на себе відповідальність». Якщо помножити такий відсоток відмов на те, що люди з порушеннями зору часто самі соромляться просити, щоб не нав’язуватися і не створювати складнощів, шанс вийти кудись потусуватися прямує до нуля. Моя знайома жалкувала, що не може служити на передовій і хоч якось допомогти нашим військовим. Врешті вона викликала таксі та поїхала далі з подругами насолоджуватися пригодами, які можливі лише літніми вихідними.

Потім я верталася додому і в мозок мені саморізом вгризалася думка: за всі 26 років життя в столиці я вперше була в закладі, де разом відпочивали люди з порушеннями зору і без них. За 26. Років. Мого. Життя. В мегаполісі. І не тому, що в Києві таких людей немає - просто суспільство періодично виштовхує людей за тією чи іншою ознакою чи особливістю.

Я також маю особливість: постійно гублюся в Києві, хоча тут виросла. Це можна жартома називати «топографічним кретинізмом», але для мене це справді проблема, і я не можу нічого вдіяти. Якщо мені треба знайти дорогу у незнайомому або навіть знайомому місті, я відчуваю себе рибкою, яку викинуло на берег. Я не знаю, як жила до появи GPS. Наше місто не розраховано на таких, як я. Хоча я ще можу запитати дорогу, бо не іноземка і знаю українську.

В нашому суспільстві, якщо ти не маєш середньостатистичний зріст, розмір талії, колір шкіри, вік, здоров’я, сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, тобі не місце на нашій вечірці. Або на нашій вулиці, в нашій школі чи в нашому місті. Публічний простір Києва - це жорстокість, застигла в камені. В усьому цивілізованому світі давно вивчили поняття універсального дизайну, згідно з яким проектують міста, зручні для всіх мешканців і мешканок: пониження бордюрів, тактильна плитка, яка не перетворюється взимку на ковзанку, пандуси, кут яких не схожий на «чорну» лижну трасу, великі розбірливі написи та перевага наземних переходів скрізь, де це можливо. Ці нехитрі прийоми потрібні для того, аби ходити містом було однаково зручно, комфортно і безпечно для всіх.

Порізавши суспільство за зовнішніми ознаками, наступний етап – «кремсати» чужі думки, погляди, переконання, зазіхати на чужу свободу та безпеку. Цим закінчуються подібні спроби, з історії добре відомо. Рецепт протидії диктатурі посередності простий - бути уважнішими, людянішими і не заплющувати очі на людей, які знаходяться поруч. Бачити людину. В будь-якій ситуації бачити, насамперед, людину.

P.S. А вже потім наступний етап - розігнати до біса Київавтодор та інші подібні структури, що мають значно більше спільного з інквізицією, аніж із сервісом про людей і для людей.

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.