11 грудня 2016, неділя

Про перше в Україні гей-весілля

коментувати
Вони разом не тому, що «так треба»

В п’ятницю відбулося перше в Україні весілля гей-пари. «Дякую, що ви прийшли, друзі. Ви єдині, хто може засвідчити справжність нашого шлюбу, доки держава його не визнає», ‐ сказав під час церемонії гостям один з наречених.

Весілля вдалося на славу: з тортом, киданням букету, конкурсами і танцями під кінець. Разом з тим, було й дещо  незвичне: я  вперше побачила двох людей, яким було надзвичайно важливо офіційно засвідчити свої стосунки, якщо (поки) не перед державою та суспільством, то хоча б перед близькими та свідками.

Практично все своє життя я була рішуче налаштована проти шлюбу. Він аж ніяк не здавався мені союзом, що скріплюється десь нагорі, на небесах. Радше, горищем, де валяються старі фотографії, касетний відеомагнітофон та іграшки, які більше не цікаві дітям. Тим часом, десь поруч доживають віку пристрасть, мрії та самореалізація. Найголовнішим героєм пострадянського побутового фольклору був коханець, схований у шафі. Половина анекдотів мого дитинства, які розповідали друзі батьків, приходячи в гості, починалися словами: «Повертається якось чоловік від коханки…».

Найбільше я боялася стати такою ж «офіційною» дружиною: в халаті, з качалкою в одній руці і каструлею борщу - в іншій; обліпленою з усіх сторін маскою з огірками, бігуді та дітьми. Така стабільність і «дорослість» лякала, адже хотілося рятувати світ, влаштовувати світові революції, писати книжки і працювати, наприклад, далекобійником. Заміж виходиш за інерцією - як за інерцією сідаєш зранку в метро. Заходиш в потяг і наперед знаєш, як виглядає кінцева зупинка, на якій ти зійдеш (якщо пощастить, і не зійдеш раніше з розуму).

Якось непомітно знецінилося саме поняття шлюбу, перетворившись на зручний сервіс для спільної сплати рахунків

Я бачила, як мої хороші, добрі друзі зраджують своїм дружинам, навіть дуже красивим і розумним дружинам. Думаю, таким навіть частіше. Я спостерігала, як дуже красиві, розумні і талановиті подруги відмовляються від власних планів на життя, та й загалом від власного життя, розчиняються в чоловіках, дітях, побуті, як вапняний наліт від хорошого мийного засобу. Це поширена практика серед більшості класичних гетеросексуальних сімей в місті мого дитинства. Погодьтеся, це не той сценарій життя, за яким хочеться грати, і не та рольова модель, яку натхненно описуєш у творі вчительці в першому класі. Звісно, були й винятки, красиві історії та ідеальні пари, створені одне для одного. Але здебільшого ці пари здавалися ідеальними лише на відстані, а історії – красивими, поки не дослухаєш їх до кінця.

В моїй родині існує легенда про прабабусю Христину Кононівну та прадідуся Івана. Дідусь викрав її з дому, через більшовицьку владу їй довелося змінити ім’я і переїхати з дідусем в інше місце. За переказами родичів, вони мали дуже цікаве та насичене життя, кохали одне одного до останнього, а коли в глибокій старості бабуся померла, дідусь мало не з’їхав з глузду, прожив ще зовсім трошки і відправився за нею. Думаю, такі історії є в кожній родині, з часом вони переходять до розряду міфів, обростаючи новими подробицями та варіаціями. Вірити в них чи ні, вирішувати нам. На мене ця родинна легенда свого часу справила дуже сильне враження. Думаю, здебільшого через свою унікальність і поодинокість. Справа не лише в тому, що в житті кожного подружжя трапляються труднощі та випробування, але якось непомітно знецінилося саме поняття шлюбу, перетворившись на зручний сервіс для спільної сплати рахунків та економії на продуктах харчування.

Стоячи на першому в Україні ЛГБТ-весіллі, я усвідомила, що Зорян та Тимур - одна з найбільш зворушливих і красивих пар, які мені доводилось бачити в житті. Дивлячись на них, розумієш: вони разом не тому, що «так треба», «всі однокласниці заміж вже повиходили», «мама дуже хоче онуків». Для них шлюб - не про гроші, норкову шубу чи кредит на нову плазму у вітальню. Їхній шлюб - про повагу, підтримку, про долання перешкод разом та перемогу над усіма негараздами і #зрадами в Україні ХХІ століття: «І в горі, і в радості, і в здоров’ї, і у хворобі, аж доки смерть не розлучить нас». Для мене це і є справжні сімейні цінності. А для вас?

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.