10 грудня 2016, субота

Не всі вдома, або Чому чиновники клумбу не поливають

коментувати
Часто наша зона відповідальності закінчується на порозі власного будинку. Все, що далі,— чуже, тому там можна спокійно смітити та поводитися по‑скотськи

Минулого тижня мене запитали руба. "Ти хочеш це лайно прямо під ніс тут кинути?" — поцікавився короткострижений хлопець у футболці-сіточці. Я кинув у смітник близько очолюваної ним лавки пакет з відходами життєдіяльності моєї собаки і пояснив, що все щільно згорнуто, неприємного запаху не буде. Мій авторитетний співрозмовник абсолютно несподівано зрадів: "Ти вже тут не вперш за своїм псом прибираєш, це ви, звісно, правильно робите". Після чого ми ще обговорили, що всі гуляють у парках, але не всім приємно періодично вступати в собачі кізяки, тому прибирати за тваринами, звісно, потрібно — і розійшлися.

Собаки — такі цікаві організми, яких потрібно двічі на день виводити на вулицю, щоб вони там гадили. За деякими даними, в Україні понад 5 млн домашніх собак. Тобто щодня в країні, скажімо так, виробляється близько 10 млн одиниць собачих відходів. І чимала їх частина осідає в парках, скверах, на вулицях. Тому що не так багато людей опускаються до того, щоб прибрати за вихованцями.

Що ви робите, коли улюблений пес навалює купу в квартирі? Прибираєте. А що буває, коли домашній пес паскудить на вулиці? Найчастіше нічого. Нехай полежить купка, поки не зникне під впливом ерозії або лайливого двірника. Тому що вулиця в сприйнятті багатьох з нас — чужий простір. А навіщо турбуватися щодо абсолютно сторонньої території? Не моє — не шкода.

У нашій ментальності "свій" простір закінчується на порозі власної квартири. Ми звикли захищатися від світу. Паркан навколо дачі — ніби там зберігається золотий запас країни, вікна в машині — тонувати в безпросвітну темінь, балкон — засклити до ступеня герметизації батискафа. Люди старанно огороджують власний куток, щоб створити комфорт у приватному вакуумі. Напевно, ми просто розучилися довіряти один одному. І вже точно розучилися нести відповідальність за місце, де ми живемо. Зробити ремонт в квартирі — логічно і зрозуміло, але ідея побілки на поверсі під'їзду одразу наштовхується на внутрішній опір: "А чого це я буду на них — сусідів — свої матеріали і сили витрачати?!" І коли так вважають всі сусіди, то поверхи багатьох будинків виглядають так, наче вони не в європейській столиці, а в азіатській в'язниці.

А чому чиновники клумбу не поливають? А куди дивиться влада, якщо в під'їзді смердить сечею?

Життя надає безліч шансів об'єднати зусилля, щоб один великий результат зробив краще всім навколо. Ініціатива з висадженням квітів біля під'їзду може призвести до того, що і клумба з'явиться, і сусіди перезнайомляться. А жити і діяти поряд зі знайомими набагато легше, ніж у світі замкнутих просторів, кожен з яких вважає решту ворожими. Люди роками живуть один над одним у кам'яних коробках, але при цьому навіть не вітаються.

У нас склався стереотип, що простір за порогом квартири — це не наша зона відповідальності. Начебто дім наш, наша вулиця, місто наше, але займається ними нехай хтось інший. Якісь абстрактні "вони" — чиновники, комунальники, активісти. Хоча кому буде краще, якщо на поверсі виявляться не стіни з хамовитими написами, що гармонійно поєднуються з щедро недокуреними недопалками, а свіжа фарба і яскрава лампочка — невже чиновникам? Або все‑таки самим мешканцям?

Нам так і хочеться перекласти відповідальність на когось стороннього. А нехай двірник прибере. А чому чиновники клумбу не поливають? А куди дивиться влада, якщо в під'їзді смердить сечею? Коли мова йде не про конструктив, а про критику, то ми завжди раді. Упорядкувати свій двір — ні за що, це є компетентні сторонні люди. Але якщо хтось займе наше місце для паркування, двір і справді одразу стає нашим, а паркування — рідним клаптиком землі, за який ми будемо битися до кінця.

До речі, як часто ви чули репліки в дусі: “А куди мені машину ставити? Чому місто не забезпечило мені парковку?" Уявімо, що ваш сусід купив новий телевізор. Велику і неймовірно красиву плазму. Ви заходите у під'їзд і виявляєте, що вона висить прямо посеред проходу, а сусід тут же дивиться Олімпіаду. “Ну а що? — розводить він руками.— Я винен, чи що? У мене плазма не влазить на стіну в квартирі, чому мені місто не забезпечило більший будинок? У мене вибору немає, поставлю телевізор тут". Що поробиш, влада винна.

Нам всім потрібно трохи більше відповідальності за те, що відбувається навколо. Причому це "навколо" набагато більше, ніж стіни власної квартири. І тоді комфортно, захищено і приємно нам буде не тільки вдома, але й у всій країні. Навіть у парках, де можна буде спокійно гуляти босоніж, не побоюючись жодного з наслідків життєдіяльності 5 млн українських собак.

Колонка опублікована в журналі "Новое Время" від 12 серпня 2016 року. Републікування повної версії заборонено

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.