4 грудня 2016, неділя

Мінкульт, привіт

коментувати
В Україні розвиток культури зазвичай асоціюється з круглими столами та конкурсами на найбільшу вишиванку. Тому і справи в культури не дуже. Але все можна змінити

Якось я побував на кінопоказі британської вистави Аудієнція. Автори дотепно фантазують про зустрічі королеви Єлизавети II з прем'єр-міністрами Великобританії, яким пощастило отримати портфель за її правління. Уїнстон Черчілль бурчить. Тоні Блер нудить. Гарольд Вільсон жартує. У Тетчер, як правило, поганий настрій, і вінценосна страшенно нервує.

Автори примудряються пройти по дивовижно тонкій грані: ти одночасно вражений диханням історії та імперською величчю того, що відбувається, але при цьому бачиш, що королева — звичайний жива людина, яка щосили жартує про себе, монархію та всю цю досить‑таки велику Британію: "Я — поштова марка, у якої є пульс".

Того ж дня після вистави я встиг ще на одну британську подію — концерт хіп-хоп-команди YoungFathers. Ці шотландці рубають альтернативний хіп-хоп, збирають престижні премії світу та взагалі заслужено вважаються новими великими зірками Великої Британії. Що цікаво, з перших хвилин зі сцени вони чітко сформулювали: "Fuckthequeen!"

Бачив, британці кльову штуку зробили, можна самому нібито поставити спектакль?

Обидва заходи організувала Британська рада — офіційний посол культури цієї країни у світі. Власне, Мінкульт на гастролях. Після концерту арт-менеджер Катя Тейлор, яка знається і на культурі, і на Великій Британії, підсумувала: "Якщо Британська рада за один вечір організовує два таких різних заходи, то це дуже, дуже, дуже гарна культура і дуже, дуже, дуже гарний посол культури". Просто, за її словами, за кордоном вже непогано навчилися рухатися з аудиторією в одному напрямку та говорити з нею зрозумілою мовою.

А днями та сама Британська рада запустила один цікавий сервіс, за допомогою якого будь-хто може продегустувати професію режисера на прикладі п'єси Шекспіра. Через зручний інтерфейс вибираєш акторів, їхню манеру гри, стиль декорацій і костюмів, музику, а потім дивишся приблизно п'ятихвилинний пробник того, яким був би спектакль у твоєму трактуванні. Не комп'ютерну симуляцію, а живих виконавців у справжніх інтер'єрах.

Це чудовий приклад, як культуру можна зробити цікавою — навіть такий не дуже популярний серед широких мас її вид, як театр. В українському модному барі досить проблематично почути фразу на кшталт "Там наш Мінкульт провів круглий стіл з приводу новітніх тенденцій світового театру, взагалі супер". Зате цілком реально: "Бачив, британці кльову штуку зробили, можна самому нібито поставити спектакль? У мене така хрінь смішна вийшла, я тобі скину подивитися".

Ну а далі очевидний розвиток. Людина, яка спорудила "хрінь", зацікавлена пошукати в інтернеті, що ж це за спектакль. Кожен з нас знає, як попадання на одну статтю у Вікіпедії може в результаті затягнути тебе у безодню переходів за посиланнями — і ось вже стартувавши з дотепного сервісу про одну сцену одного спектаклю, ти за кілька годин видираєшся зі статті в онлайн-енциклопедії про побут вуглекопів Західного Мідленду XVI століття.

І це теж культура. Ось тільки вона не б'є тебе запилюженою енциклопедією по голові з криком: "Отримай культурку, невігласе!", а заманює свіжістю думки і сучасним підходом.

Нещодавно один з головних культурних діячів України Влад Троїцький ділився думками про те, як важливо міняти образ України за кордоном. За його словами, у нього траплялися дивні діалоги з українськими послами про те, що ось, мовляв, хлопці, ми приїхали з великим і гарним концертом/спектаклем/фестивалем, квитки розкуплені, колосальний ажіотаж — так зробіть же в посольстві якийсь прийом, зберіть місцеву еліту і покажіть, нарешті, що Україна — не бідний родич, у якого вічно все погано. Що у нас є багатюща культура, не архаїчна, не соромітна, не базована на радянській чи пострадянській естетиці. Посли кивали, погоджувалися: "Ой, як це ви чудово придумали!", а потім дипломатично відмовлялися — немає, розумієте, часу, фінансування знову ж таки, перепрошуємо, давайте іншим разом. Тобто, по суті, немає головного — бажання.

Деякі культурні діячі України вже усвідомили, що далі діяти методами конференцій, круглих столів і конкурсів на найбільшу вишиванку якось не виходить, не працює, та й не дуже цікаво — в XXI столітті. Залишилося, щоб це розуміння прийшло і на державний рівень. Бо інакше українська культура цікавитиме тільки самих діячів української культури.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время від 8 липня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.