19 серпня 2017, субота

Мінкульт, привіт

коментувати
В Україні розвиток культури зазвичай асоціюється з круглими столами та конкурсами на найбільшу вишиванку. Тому і справи в культури не дуже. Але все можна змінити

Якось я побував на кінопоказі британської вистави Аудієнція. Автори дотепно фантазують про зустрічі королеви Єлизавети II з прем'єр-міністрами Великобританії, яким пощастило отримати портфель за її правління. Уїнстон Черчілль бурчить. Тоні Блер нудить. Гарольд Вільсон жартує. У Тетчер, як правило, поганий настрій, і вінценосна страшенно нервує.

Автори примудряються пройти по дивовижно тонкій грані: ти одночасно вражений диханням історії та імперською величчю того, що відбувається, але при цьому бачиш, що королева — звичайний жива людина, яка щосили жартує про себе, монархію та всю цю досить‑таки велику Британію: "Я — поштова марка, у якої є пульс".

Того ж дня після вистави я встиг ще на одну британську подію — концерт хіп-хоп-команди YoungFathers. Ці шотландці рубають альтернативний хіп-хоп, збирають престижні премії світу та взагалі заслужено вважаються новими великими зірками Великої Британії. Що цікаво, з перших хвилин зі сцени вони чітко сформулювали: "Fuckthequeen!"

Бачив, британці кльову штуку зробили, можна самому нібито поставити спектакль?

Обидва заходи організувала Британська рада — офіційний посол культури цієї країни у світі. Власне, Мінкульт на гастролях. Після концерту арт-менеджер Катя Тейлор, яка знається і на культурі, і на Великій Британії, підсумувала: "Якщо Британська рада за один вечір організовує два таких різних заходи, то це дуже, дуже, дуже гарна культура і дуже, дуже, дуже гарний посол культури". Просто, за її словами, за кордоном вже непогано навчилися рухатися з аудиторією в одному напрямку та говорити з нею зрозумілою мовою.

А днями та сама Британська рада запустила один цікавий сервіс, за допомогою якого будь-хто може продегустувати професію режисера на прикладі п'єси Шекспіра. Через зручний інтерфейс вибираєш акторів, їхню манеру гри, стиль декорацій і костюмів, музику, а потім дивишся приблизно п'ятихвилинний пробник того, яким був би спектакль у твоєму трактуванні. Не комп'ютерну симуляцію, а живих виконавців у справжніх інтер'єрах.

Це чудовий приклад, як культуру можна зробити цікавою — навіть такий не дуже популярний серед широких мас її вид, як театр. В українському модному барі досить проблематично почути фразу на кшталт "Там наш Мінкульт провів круглий стіл з приводу новітніх тенденцій світового театру, взагалі супер". Зате цілком реально: "Бачив, британці кльову штуку зробили, можна самому нібито поставити спектакль? У мене така хрінь смішна вийшла, я тобі скину подивитися".

Ну а далі очевидний розвиток. Людина, яка спорудила "хрінь", зацікавлена пошукати в інтернеті, що ж це за спектакль. Кожен з нас знає, як попадання на одну статтю у Вікіпедії може в результаті затягнути тебе у безодню переходів за посиланнями — і ось вже стартувавши з дотепного сервісу про одну сцену одного спектаклю, ти за кілька годин видираєшся зі статті в онлайн-енциклопедії про побут вуглекопів Західного Мідленду XVI століття.

І це теж культура. Ось тільки вона не б'є тебе запилюженою енциклопедією по голові з криком: "Отримай культурку, невігласе!", а заманює свіжістю думки і сучасним підходом.

Нещодавно один з головних культурних діячів України Влад Троїцький ділився думками про те, як важливо міняти образ України за кордоном. За його словами, у нього траплялися дивні діалоги з українськими послами про те, що ось, мовляв, хлопці, ми приїхали з великим і гарним концертом/спектаклем/фестивалем, квитки розкуплені, колосальний ажіотаж — так зробіть же в посольстві якийсь прийом, зберіть місцеву еліту і покажіть, нарешті, що Україна — не бідний родич, у якого вічно все погано. Що у нас є багатюща культура, не архаїчна, не соромітна, не базована на радянській чи пострадянській естетиці. Посли кивали, погоджувалися: "Ой, як це ви чудово придумали!", а потім дипломатично відмовлялися — немає, розумієте, часу, фінансування знову ж таки, перепрошуємо, давайте іншим разом. Тобто, по суті, немає головного — бажання.

Деякі культурні діячі України вже усвідомили, що далі діяти методами конференцій, круглих столів і конкурсів на найбільшу вишиванку якось не виходить, не працює, та й не дуже цікаво — в XXI столітті. Залишилося, щоб це розуміння прийшло і на державний рівень. Бо інакше українська культура цікавитиме тільки самих діячів української культури.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время від 8 липня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.