20 серпня 2017, неділя

Ласкаво спробувати

коментувати
Ми налякані, насторожені і злі. Завжди чекаємо біди і говоримо грубощі заздалегідь. Що з нами не так і чому ми щоразу дивуємося привітності людей за кордоном?

Ми звикли, що незнайома людина — це джерело небезпеки. Що секретарка в ЖЕКу пройшла курси підвищення хамства, що бабуся на ринку обов'язково обважить, а заступник начальника помічника голови підкомісії підріже на дорозі. Можливо, саме тому нас за кордоном і впізнають. Одяг начебто такий самий, як у місцевих — з H&M і Primark, модні зачіски — з барбершопів, але ж видно — наш. Чекаємо біди. Готові до нападу. Говоримо грубощі заздалегідь.

У багатьох країнах Європи вражає усміхненість незнайомих людей. Це ні до чого їх не зобов'язує. Незнайомці не надаватимуть тобі колосальні послуги, не кинуться допомагати, вони просто ввічливо посміхнуться, якщо ви ненадовго зустрінетеся поглядом. Але ось ця побутова відсутність очікування атаки, по‑моєму, дуже важливо для атмосфери усього життя.

Мені здається, що саме тому багато людей з колишнього радянського табору так прагнуть до еміграції або просто поїздок за кордон — адже справа не тільки в рівні життя чи ефектності визначних місць, але й у відчутті спокою і привітності. Коли ти розумієш, що від продавчині можна чекати не "вас багато, а я одна", а посмішки — це дорогого коштує.

Я не знаю, з чим пов'язана наша готовність до агресії. Можливо, сама історія десятиліттями нашіптує нам: не довіряй, доброго не чекай, унебезпеч себе. Які нещодавні, за історичними мірками, події з життя українців згадуються чи не в першу чергу: кріпацтво, світові війни, Голодомор, репресії, жорстокі 90‑і. Півтора століття гноблення, страху, поневірянь.

Коли ти розумієш, що від продавчині можна чекати не "вас багато, а я одна", а посмішки — це дорогого коштує

Напевно, через усі ці побоювання у нас і з'явилася звичка відгороджуватися, ховатися від інших. Пам'ятаєте традиційні пейзажі пасторальних американських міст? Невеликий ґанок, галявина і символічний паркан з декоративних кущів. У нас же навколо будь-якого сараю, огорожі розміром з Велику китайську стіну. І так у всьому. Затонувати машину темніше, засклити балкон так герметично, щоб можна було виходити у відкритий космос.

У довгих поїздках нам доводиться не менш довго витравлювати з себе настороженість. Останній місяць я провів у Південно-Східній Азії. Якщо в Європі легка напівпосмішка — це просто данина ввічливості, то тут люди часто апріорі щасливі від вашої зустрічі. Ти тут, він теж тут, сонце світить, манго дешеві — чому б не радіти? На тлі багатьох націй Південно-Східної Азії навіть найбільш відкриті з-поміж нас виглядають відлюдькуватими, а пострадянська підсвідома настороженість виглядає особливо дико.

Наприклад, таксисти. Ну, адже їх належить ненавидіти. Багато машин таксі — останні легальні катівні цієї планети. Кожен український водій, який виявився нормальною людиною,— це шок і інфопривід для провідних ЗМІ країни. І ось одного разу в М'янмі таксист привозить нас до порома і каже: "Давайте гроші". А ми йому відповідаємо чисту правду: “У готелі сказали, що таксі входить у вартість того квитка, який ми у них купили. Подзвони, говоримо, туди, вони підтвердять". І відразу так дивимося на нього спідлоба — ну-бо, скандаль, морда таксистська! Він замість цього посміхається, говорить фірмове азіатське "окей-окей" і йде. Хвилин за десять знаходить нас на поромі і повідомляє: "У готелі запевняють, що треба все‑таки заплатити". Разом дзвонимо ще раз, з'ясовуємо, що, дійсно, все наплутано, і треба дати грошей таксисту. Ненавидимо його, але платимо. Розуміємо, що він просто жадібний гад, а у всьому світі шофери однакові. Сердимося. А він сумно дивиться на нас і каже: "Вибачте, будь ласка, мені так шкода, я бачу, що я вас засмутив, вибачте мене". І видно, що щиро шкода. Хоч і таксист.

Або підходжу до вуличної крамниці купити поїсти. Починаю з'ясовувати, що це в казані: їжа чи просто хтось шкарпетки виварює. А дівчина з англійських слів знає хіба що yes. І я повільно сатанію від діалогу в дусі: "Це курка?" — Yes. — Чи не курка? — Yes. — Скільки ось це вариво коштує? — Yes". Трощити вже готовий цю крамницю. А дівчина раптом засміється щосили від цієї ситуації, затулить обличчя руками з ніяковості — і ти обеззброєний. Усвідомлюєш всю безглуздість своєї злості. І смієшся разом з нею, думаючи, яка ж ти зла і дурна людинка.

Не чекати від незнайомої людини зла — це дуже приємно. Думаю, всім нам варто спробувати.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 3 лютого 2017 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.