8 грудня 2016, четвер

Російська мати і український солдат. Уривок з роману «Аеропорт»

коментувати
Вони втислись в стиглу землю й так лежали у полі, де український солдат вбив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати

Друкується з дозволу автора. Вперше уривок з роману Сергія Лойко "Аеропорт" опубліковано на сайті телеканалу "Дощ"

«...Я стріляю, і немає справедливості

   справедливіше кулі моєї...»

           Михайло Свєтлов, «Італієць»

 

18 січня. Поїзд Москва-Харків

Наталія Сергіївна випросталась, відклала книгу і почала шукати очима Сергія, намагаючись розгледіти рідну голову серед сотень, якщо не тисяч людських голів у воді і на пляжі.

Більшість навколо були діти. Вони сміялися, кричали, верещали, кидали м'яч, носилися один за одним, бризкалися, пірнали з головою в набігаючі баранці каламутних морських хвиль, будували замки на піску, грали в бадмінтон і просто лежали, гріючись в теплих променях білого сонця, нерухомо повислого над морем.

Наталія Сергіївна не могла знайти його в натовпі, як не старалася. Вона почала хвилюватися і вже вирішила йти до моря шукати його, коли мокрий тремтячий чоловічок притиснувся до неї ззаду, обхопив руками її голову і крижані долоні гострими піщинками обпалили щастям її обличчя.

Щастя повернулося до Наталії Сергіївні рівно на мить — і випурхнуло, як невидимий птах, в закрите вікно купе, за якими пливли дерева, дерева, танки, танки, гармати, гармати, дерева, дерева, зелені брезентові вантажівки і знову танки, танки, танки. Поїзд Москва—Харків надсадно гудів, наближаючись до російсько-українського кордону.

Товста книга, яку вона безуспішно намагалася читати, так і лежала відкритою на одній і тій самій сторінці. Вона розрізняла там тільки букви, букви, букви, букви і краплі своїх нескінченних сліз, що застелили їй очі.

Є такий вислів: виплакати всі очі. У неї це не виходило вже кілька днів, з тих пір, як вона відкрила в Facebook сторінку українського офіцера-танкіста і знайшла там фото військового квитка Сергія і... те, інше фото...

Вона гнала від себе цю картинку, але та наче приклеїлася до її обличчя, закриваючи очі і заважаючи дихати. І навіть коли вона відривала її від обличчя і, зім'яту, відкидала в бік, картинка розгорталася, злітала в повітря і в смертельному піке знову і знову атакувала її. Якщо ж Наталі Сергіївні вдавалося задрімати, вона засинала з цим фото перед очима і прокидалася разом з ним.

Замість світу була війна, замість дня – ніч

— Вам же сказали російською мовою, що ваш син був звільнений в запас після закінчення терміну служби і залишив розташування частини, — повторив сухий, як в'ялена корюшка, капітан з високими залисинами з боків стриженої, з безбарвним волоссям голови, з такими ж безбарвними очима і вузьким ротом, який за кольором не відрізнявся від решти блідого, неживого, як маска, обличчя. — Ось наказ про його звільнення, а ось його підпис. Вам зробити копію?

— Але Сергій дзвонив мені не так давно, — знову спробувала заперечити Наталія Сергіївна, немов сподіваючись, що капітан-риб'ячий-погляд раптом втратить терпіння, відкриє коричневі двері за своєю спиною і звідти вийде, ні, вибіжить її хлопчик. Її єдиний син, її Сергійко, красивий, стрункий, у випрасуваній новій формі, зі своїм звичайним прищиком на підборідді і обійме її, і вони більше ніколи не розлучаться.

— Він сказав, що на навчаннях в Ростовській області. Він нічого не говорив ні про яке звільнення в запас. Казав, що ще на рік залишається за контрактом. Ми ще трохи не посварилися. Я кажу, навіщо. Він каже, ситуація така. Яка ситуація? Що у нас, війна, чи що?

— Я повторюю, що кажу вам тільки те, що мені відомо з наявних у нашому розпорядженні документів, — капітан відвернувся і став робити вигляд, що перебирає якісь вицвілі картонні теки. Тисячі цих тек розміщувалися в нескінченних ящиках, що заповнювали пів стіни праворуч від нього, поруч з маленьким, вимкненим, допотопним, покритим пилом комп'ютером. — Може, він і хотів залишитися за контрактом, та передумав. Я не знав його особисто, але мені відомо, що він не доповідав, куди має намір попрямувати по закінченню військової служби. Все належне йому грошове забезпечення за останній місяць він отримав. Ось його розписка.

— Але ось, будь ласка, подивіться на це, — Наталія Сергіївна дістала з простої замшевої сумки (перший подарунок Сергія їй на 45-річчя) складений листок паперу, розгорнула його тремтячими пальцями. Це були роздруківки її вхідних та вихідних телефонних дзвінків за минулі два місяці. — Останні сім дзвінків Сергія, до того, як його номер перестав відповідати. Ось, відзначені як УКРТЕЛЕКОМ.

Капітан відхилив рукою простягнутий папірець і сухо, але довірче промовив:

— Ростовська область межує з Україною. У деяких місцях на території Росії діє український мобільний зв'язок, а в Україні, навпаки, російський. У цьому немає нічого дивного. Мене навіть дружина запитує. Каже, чому ти мені з України дзвониш. Тут у всіх така плутанина. Добре, що в грошах різниці немає, як кажуть.

Він зазирнув їй в очі і запитав, зображуючи, як тільки міг, делікатність:

— А може, він до дівчини поїхав або до друзів? Молодь знаєте яка, веселяться собі. Забудуть все. І матір рідну.

Наталія Сергіївна склала листочок, опустила голову й пішла до дверей, підносячи хустку до очей. У дверях обернулася і запитала:

— Я можу зустрітися з його прямим начальником або з командиром частини?

— Звичайно, можете, — в'ялена корюшка видавила з себе якусь подобу усмішки. — Вони зараз всі на навчаннях. Ви скільки будете в місті?

— Я сьогодні їду.

— Добре, я вам подзвоню, коли вони повернуться.

Наталія Сергіївна, підтягнута, струнка жінка, навіть без косметики виглядала молодше своїх років. Вона працювала рентгенологом в обласній лікарні у Воронежі. Була хорошим лікарем, робила свою роботу чесно, але від грошей за знімки не відмовлялася і кожні 500, а то й тисячу рублів в день, понад її 16 тисяч рублів на місяць, відкладала на спеціальний рахунок — Сергійкові на весілля.

Подруги і колеги по роботі жартували, що вона виглядає так молодо тому, що працює з радіацією. Але вона знала, що виглядала, як виглядала, тому що була щаслива. Повністю розчинилася в Серьожі. Він був її єдиним другом. Вона не нав'язувала себе йому, не опікала його настирливо і щомиті, але завжди думала тільки про нього і жила тільки ним. І ось він зник. «Звільнився в запас»...

Вона ніколи не забуде, як одного разу, в 10-му класі, Сережка прибіг додому щасливий, весь сяючий.

— Мамо, мамочко, привітай мене, — ще в дверях закричав він. — Я єдиний з класу пройшов медкомісію! Придатний до стройової!

— Дурненький ти мій маленький, — обняла його мати і повела на кухню, де вони їли вареники з вишнями і запивали їх індійським чаєм.

Сергій перестав дзвонити їй в середині грудня. Вона тиждень нормально не спала ні єдиної ночі. Дзвонила в його десантну частину в Прстов. Не могла додзвонитися. Поїхала в Прстов. З'ясувалося, що вся частина разом зі штабом передислокована в Ростов.

Наприкінці грудня в Ростові відбулася ця жахлива розмова з капітаном у відділі кадрів Південного округу, куди була прикомандирована Серьожина частина.

Вранці вона їхала на поїзді назад, у Воронеж. До кого вона могла звернутися? Де шукати сина? Звернулася в міліцію за місцем проживання. Ті прийняли заяву, сказали, що зв'яжуться. Глухо.

Її життя обірвалося, раптово перетворилася в минуле, яке вона гортала і гортала, як книгу, перед очима. Книгу, яку вона знала напам'ять, але гортала знову і знову. У цій книзі Сергійко був живий, здоровий і радісний, яким він завжди був. Вступав в МГУ на журналістику, не пройшов. Забрали в армію. У армії йому все подобалося, він обожнював стрибати з парашутом, йому навіть ранкова пробіжка припала до смаку.

Ось як він описав її в одному зі своїх торішніх листів: «Ми біжимо по порожній вулиці. Шість годин ранку. Всі жителі ще сплять. Холодно. Але не нам. У нас всіх голий торс, нам тепло, тому що ми всі разом, ціла колона, крок у крок. Під ногами тріщать порцелянові блюдечка калюжок».

— «Порцелянові блюдечка калюжок»... Хлопчик мій... Хлопчик мій...

Вона впустила лист на підлогу. Знову розплакалася. Батько Сергія нічого не знав. Вони розлучилися ще до того, як Сергійко народився. У нього інша сім'я, двоє дітей. Сергійко з ним зрідка спілкувався. Вона — ні, хоч він і допомагав час від часу.

— Ну, я йому подзвоню — думала вона. — Ну що він може зробити? Простий провінційний хірург...

Майже місяць пройшов, як порожній сон. Вона дзвонила в штаб округу. Частина все ще була на навчаннях. Міліція мовчала. Вона перестала туди дзвонити. На роботі їй продовжили відпустку ще на два тижні.

Мати стояла на колінах посеред вмерзлої в бруд війни і кликала свого хлопця

І ось дзвінок з Києва.

— Вас турбує Дар'я Чуткова з ГГ, «Головної Газети», спеціальний кореспондент в Києві.

— Мабуть, ви помилилися.

— Ви Наталія Сергіївна?

— Так, а в чому справа? — серце затріпотіло в грудях. Скроні стали холодними. На лобі виступив холодний піт. Відразу. В одну мить. Закапав струмочком.

— Прийміть мої співчуття, — сказала журналістка. — Не могли б ми з вами трішки поговорити?

Наталія Сергіївна впустила трубку, осіла на підлогу, немов розпалася на атоми. Втратила свідомість.

Прийшовши в себе, випила води і одразу ж передзвонила за київським номером.

— Заради Бога, пробачте мене, — промовила журналістка. — Я думала, ви знаєте...

Вони говорили довго, кілька разів розмова переривалася. Кожен раз Наталії Сергіївні треба було якийсь час, щоб прийти в себе. Вона викликала швидку. Гіпертонічний криз. Вона ніколи не скаржилася на тиск і вела здоровий спосіб життя. Навіть ходила в басейн чотири рази в тиждень.

Зрештою після двох днів переривчастих з її вини розмов з'ясувалося, що якийсь український офіцер опублікував на своїй сторінці у фейсбуці пост про те, що в бою в Пісках поруч з червонокам'янським аеропортом він знайшов на полі бою пораненого російського десантника, який помер у нього на руках. На померлому офіцер знайшов військовий квиток на ім'я Сергія. І найголовніше, найстрашніше — він сфотографував тіло її вбитого сина і опублікував фото на своїй сторінці.

(...) Наступного дня Чуткова опублікувала в ГГ те, що вона назвала інтерв'ю під заголовком «Мати не героя».

Через день посивілій і постарілій Наталії Сергіївні вже дзвонили з десяток російських і іноземних журналістів, але всім їм вона відмовила і вимкнула телефон.

Далі події продовжували розвиватися, як у поганому сні.

Чуткова дізналася номер телефону Калюжного, домовилася про його зустріч з Наталією Сергіївною в Харкові, звідки той погодився довести її на місце «тимчасового поховання ймовірно» її сина на околиці Пісок (населений пункт, що межує з аеропортом — прим. автора).

При зустрічі в Харкові вони не обійнялися, не потиснули рук. В машині їхали водій, Чуткова, Калюжний і вона. Як крізь дрімоту вона слухала розповідь офіцера, поки УАЗик трусився по вибоїнах.

Три танки пресували наші окопи, але ті викликали вогонь на себе, — розповідав Калюжний. — Їх міцно накрило «Градом». Коли я під'їхав на своїй Т-64, все було скінчено. Всі наші були вбиті, крім одного бійця, якого засипало землею, ми його відкопали. Три російські танки і два БТРи були підбиті і згоріли. Поруч лежали тіла російських солдатів, посічені осколками. Я підійшов до першого з них, перевернув його, він ще дихав. Я дав йому води. Він плакав і кликав маму. Потім помер у мене на руках. Ми хотіли перевірити інші тіла, але тут нас накрив мінометний обстріл. Ми влізли в машину, затягли туди пораненого товариша і змушені були виїхати звідти.

Чуткова з блискучими від збудження очима записувала за ним кожне слово. Який матеріал! Знову перша сторінка!

Перед від'їздом Калюжний встиг зробити фотографію загиблого на свій телефон, потім помістив її на фейсбуці разом з фото його військового квитка. За два дні після того бою Калюжний знову опинився в Пісках, запитав на передовій, що сталося з убитими росіянами, де тіла. Йому відповіли, що через масований багатогодинний обстріл тіла були поховані під шаром мерзлої землі, вибитої вибухами.

— Вони там зараз так і лежать, — закінчив розповідь Калюжний. Він покаже місце.

Наталія Сергіївна втратила свідомість, але швидко прийшла в себе. «Просто заснула від втоми», — сказала вона, і машина продовжила шлях.

У Червоноармійську вони пересіли в БТР. Їхали до Водяного (селище біля аеропорту) півгодини під обстрілом. Дорогою по броні щось стукотіло. Чуткова закрила голову руками. Наталія Сергіївна сиділа, не рухаючись.

Поки їхали, стемніло. Замість миру була війна, замість дня ніч. Наталія Сергіївна провела її без сну на першому поверсі якогось приватного будинку. Вона навіть не доторкнулася до запропонованого чаю з печивом. Не випускала з рук Серьожин військовий квиток. Гладила сухими пальцями його маленьку фотографію, немов намагалася викресати звідти іскорку його життя.

Поруч на підлозі хропіли два солдатика на карематах, і Чуткова між ними, не роздягаючись, в теплій куртці, вовняній шапочці і джинсах, напившись чаю, горілки і коньяку.

Вранці прийшов Калюжний, бадьорий, поголений. Сказав, що в Пісках дуже небезпечно, але погодився сам відвезти туди Наталію Сергіївну. В БТРі більше не було місць, і похмільну журналістку, незважаючи на її істеричні протести і тупання ногами, так і залишили у Водяному.

Якби Наталія Сергіївна озирнулась навколо, коли вилізла з БТРа на підставлене коліно Калюжного, вона б побачила страшну картину: в Пісках, на околиці Червоного Каменю, де до війни жили тисячі людей, не було жодного цілого будинку. Все було зруйновано. Як в Сталінграді.

Вже в БТРі на неї вдягли невеликий бронежилет і каску, навпаки, явно того розміру. На роздовбаній мінами і снарядами вулиці, що складалася переважно з мерзлого бруду, вона відчула, що не в змозі в цьому панцирі зробити ні кроку. Таким важким він їй здався.

— Терпи. Христос терпів і нам велів, — пролунав тихий голос з глибин її пам'яті. Цитата з якогось фільму.

— Що ж, ось і в мене свій хрест, — подумала вона і перехрестилася вперше в житті. — Буду нести його до Сергійчику.

Поки Калюжний ходив по передовій, від бліндажа до бліндажу, з'ясовуючи, як дістатися до цього місця і чи можна взагалі, чи небезпечно, Наталія Сергіївна стояла, спершись спиною на холодну брудну сталь бронемашини. Раптом вона відчула, як щось м'яке і тепле треться об її ногу.

Вона опустила погляд і побачила білого, неймовірно брудного лабрадора, який сидів біля її ніг і дивився на неї відданими очима.

— Це наша Аліна, — сказав присадкуватий чоловік в літах, у ватянці, без бронежилета, але в касці. — Господарі кинули. Вона годується у нас, але весь день проводить на дорозі, кожну машину зустрічає і проводжає. Як ви їй сподобались! Відразу лащиться, проноза. Видно, господиня в неї була. Чекає її. Ми навіть імені її не знаємо. Наш прапорщик-завгосп назвав її Аліною на честь своєї дружини, щоб не так нудно було. Вона вже відгукується, правда, Аліна?

Наталії Сергіївні здалося, що очі Аліни наповнилися сльозами. Вона дістала з кишені куртки урочисто вручену їй пачку печива, до якого вона так і не доторкнулася, опустилася на коліна і стала відкривати паперову упаковку. Аліна закрутила хвостом і облизала їй чоло.

— Дівчинка моя, — сказала їй жінка, і в голосі її вперше за всі ці тижні з'явилася тепла ніжність до когось ще, крім її сина, яку вона і сама з подивом відчула. — Ти вір, вони повернуться. Ти їх обов'язково дочекаєшся. Війна не назавжди. Розумниця моя, вони обов'язково приїдуть, рідна.

Голос її тремтів, і руки тремтіли, з очей котилися сльози. Аліна їла запропоноване печиво і запивала сльозами з рук жінки. Їй так хотілося, щоб ця добра сумна жінка забрала її з собою. Вона буде вірною-вірною. Буде носити їй капці, газети. Буде подавати лапу, м'ячик приносити. Буде любити її все життя, до самого кінця.

Добра сумна жінка поцілувала її в лоб і поїхала на скреготливій металевої возі.

Поле було так порите слідами боїв, розривами мін і снарядів, що Калюжний, коли зупинилися, став розгублено озиратися по сторонах.

— Це десь тут, — сказав він нарешті невпевненим голосом. — Шкода, що підбиті танки відвезли.

Наталія Сергіївна вперше подивилася на нього. Вона всім серцем заздрила Калюжному. Її син помирав у того на руках.

«Якщо б я була поруч, я б врятувала його», — подумала вона, опустившись на коліна на мерзлий бруд. Чому мати не може з сином поїхати на війну? Інші солдати підуть далі в атаку, чи куди там ще, по військових справах, а вона залишиться з ним, буде доглядати за ним, поки не приїде швидка допомога, або що там приїжджає. Вона врятувала б його. Вона би пригорнула його до себе. Вона б зігріла його своїм теплом.

Мати стояла на колінах посеред вмерзлої в бруд війни і кликала свого хлопця, свою кровинку, гойдаючись у такт беззвучній жартівливій колисковій, яку він любив слухати в дитинстві, під яку швидко засинав, і яку їй співала ще її бабуся:

На болоті, на мисі

Просить зайчик у лисиці.

Лисиця зайчику не дає.

Зайчик лапкою дістає.

Вона пам'ятала, як Сергій питав, що лисиця не дає зайчику. Вона цілувала його в сонні оченята і казала: — Яблуко, морквину, полуничку...

Неподалік пролунала кулеметна черга. Незрозуміло, хто стріляв і з кого. Все-таки лінія фронту.

Калюжний кинувся на неї, закривши своїм великим тілом. Стрілянина припинилася так само несподівано, як і почалася. Коли Калюжний, продовжуючи притискати Наталію Сергіївну рукою до землі, підняв голову і спробував визначити, звідки стріляли, пролунав друга черга, і йому здалося, що було чутно, як над головою свистять кулі.

Вони обидва втислись в стиглу землю й так лежали, обійнявшись, кілька довгих хвилин. Російська мати і український солдат. На полі, де інший український солдат убив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.