22 липня 2017, субота

Суворий Челябінськ-2. Боїшся - сиди вдома

коментувати
Я відкрив для себе зовсім іншу Росію. Не ту, яку показують в новинах, зовсім не ту, про яку знімають широкопрокатні фільми

Першу частину розповіді Богдана Логвиненка про Челябінськ читайте тут

«Дорога від Уфи до Челяби пролягала через населені пункти Ауструм, Сім, Усть-Катав, Бакал, Златоуст. Типові «російські» назви, що тут скажеш. Однак від давньої казахської, башкірської, татарської, чувашської, марійської культури тільки назви і залишилися. Решта все як у справжній Вєлікоросії», - пише український журналіст та мандрівник на своїй сторінці в Facebook.

Під’їжджаючи до міста Сім, водій фури, з яким я їхав, зупинився. Ожеледиця. Попереду був серйозний підйом і всі фури стояли на місці. Одна, кажуть, сповзла в кювет. На узбіччі була обладнана стоянка. Здавалося, що її власники спеціально поливають дорогу водою, щоб отримати більше клієнтів. Щоправда, на їх обличчі радості від появи нових клієнтів ніколи не зустріти. «Просто житуха тут такая, Бодя, суровая», - казав мені мій новий кєнт, водій фури, етнічний татарин. Як тільки я сів до нього, він почав бикувати: «Чё машину не купиш, зря катаешся?». Згодом він подобрішав і навіть пригостив яблуком зі свого саду. На лобовому склі у нього наклеєні через одну зображення голих баб і Путіна. «Бісексуал?» - подумав я, але швидко одумався, і добре, що не запитав. Просто я прилетів з Західної Європи, зовсім одичавів і відвик від реальності сурового життя.

Занадто голосно сказано, що тут була обладнана стоянка, просто насипана земля і щебінь, навіть без асфальту. Є два ларька. Один з них - кафе, де запарюють доширак (мівіну, тобто) або каву, при чому в одних і тих же металевих чашках. Інший – «Сувениры и подарки», а знизу підпис: «Ножи, рации, яд». Класні подарунки, чо. Подарунки для сурової житухи.

Бабулі з маршрутки кидаються на мене зі звіриним оскалом і кричать: «Вон! Сволочь малолетняя!»

Воду башкірці варять на багатті. «А як же Газпром?» – прикидався я дурником раз за разом. У відповідь продавці лише кидали на мене косі погляди. Мій друг-татарин їв доширак, а я пив жахливу каву, зверху по ній плавали жирні плями, напевно, від попередньої запареної вермішелі. Дивно, Роскомнадзор нібито такий суворий, а сюди ще не дістався.

Більшість машин з правим рульом, хоча рух правосторонній. Деякі фури також з правим рульом. Напарника возять для того, аби він дивився, чи можна йти на обгін, чи ні. Зліва це не завжди видно. Сівши у роздовбану Toyota з кермом по праву сторону, я перетворився на такого напарника. Моїм наступним попутником виявився башкір, який їхав у село Сім, що практично на кордоні республіки Башкортостан і Челябінської області. Його машина нагадувала конструктор Lego. Замість коробки передач, приміром, була вставлена дерев'яна палка. Спершу він прийняв мене за русского і став питати «как погодка в Москве», але я йому одразу зізнався, що сам з Києва. 

І тут понеслась: хохли, «такой страны не существует», Грузію на коліна поставили і вас поставимо, американські маріонетки, гітлер'югенди тощо. Такі зустрічі і такі розмови в мене відбувалися кожного дня по декілька разів. Ні, звісно, мені траплялися й адекватні люди, але дуже рідко. Я завжди змінював тему однаково: «Как жизнь, мужик? Как житуха-то тут?».

- Суровая! - казав мені башкір. - Очєнь! Іноді грошей немає на бензин, от на цю тачку два роки збирав. У посьолок Сім колись приїжджали туристи, а тепер - зась. Курчатов народився в Сімі. Сам Курчатов! А тепер що?

- Чекати поки наступний Курчатов вилупиться, - казав я, хоча башкір таких тонких жартів не розумів. - Може Путіна треба змінити?

- Ти що! Ми на нього молимося! Він он яку велику Росію створив! Тільки він порядок наведе.

- А чого ж не навів за десять років?

- Так йому ж всі ці шавки місцеві заважають, знаєш як! Він їх садить-садить, а вони всі однакові.

Ось так в уяві більшості державне переважає над особистим матеріальним. Ще кілька годин і я таки доїхав до Челябінська, де пройшов цілий місяць життя. Я запакувався у транспорт приниження, маршрутку «Газель». Всередині горіла усього одна лампочка. Під єдиною лампочкою було написано: «Боїшся - сиди дома!». Я був з рюкзаком, немитий, після довгої подорожі, втомлений, неповороткий. Я стояв буквою зю. Сидять одні бабусі, стоїть разом зі мною кілька людей. На мій наплічник усі косяться, я не такий як всі - я з наплічником. Це не толерується, як і будь-яка інакшість. Наплічник я навіть не можу поставити на землю, там чорно-сіре місиво після снігу. Всі говорять про те, що сніг цього року випав ще дуже рано, це лише жовтень. Ми їдемо маршруткою, як потім виявиться, не тією, що мені потрібна, не туди, де мене чекають. Мені не страшно, не лякає навіть напис на дверях, який я встиг сфотографувати.

Аж тут раптом водій кричить: «ЛОЖИИИИИСЬ!» І я не знаю, що думати, я стою як вкопаний, я біля дверей, обертаюся, а ззаду мене дівчата сіли на колінка до бабусь, хлопець ліг прямо в це болото на підлозі. В мене світла куртка, я не можу нікуди лягти, я не можу нічого зробити. Маршрутку зупиняє міліція (тоді там все ще була міліція) і виписує штраф, маршрутчик щось відстьогує мєнту, я за цим всім спостерігаю у лобове скло, єдине вікно, через яке мені щось взагалі видно; де я є, куди я їду і що взагалі відбувається навколо.

У цей момент усі бабулі з маршрутки кидаються на мене зі звіриним оскалом і кричать: «Вон! Сволочь малолетняя!». Кричать «подонок» і «мразь». Я, звісно, вже розумію, що відбулося. Я, звісно кажу, вибачте, я не звідси, я нічого не знаю про те, які у вас умови перевезення в громадському транспорті. Я не в курсі, що нелегал у громадському транспорті платить стільки ж, як легальний пасажир, проте йому іноді доводиться лягти в болото; розумієте, я не обізнаний, я не знав, вибачте, я не хтів. Але вони не хочуть мене слухати. Якась жіночка махає кульком, на наступній зупинці я приймаю рішення зійти з пекловозу і водій на прощання кидає мені: «Мудак!».

Так я дістався до Челябінська. Колишнього тюркського поселення Челяба, що в перекладі означає яма, з якого російський мір зробив справжню вигрібну діру. Сурового міста, як кажуть самі його мешканці. Сьомого за величиною міста в Росії, майже на кордоні з Казахстаном. В місті і його околицях в 60-х роках жило більше українців, ніж населення українського обласного центра Ужгорода.

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.