21 серпня 2017, понеділок

Банкет політичних канібалів

коментувати
Нинішня президентська гонка у Франції — яскрава ілюстрація того, що країна вже не просто в кризі, а в її крайній, згубній стадії

Першим в голодні ігри президентської кампанії у Франції вступило ліве політичне крило. Спочатку главу держави Франсуа Олланда вижила з гонки рідна Соціалістична партія. Слідом за ним другою стравою на цьому банкеті канібалів став прем'єр Мануель Вальс.

До того моменту труп Соціалістичної партії — однієї з двох найбільших в країні — перейшов у стан розкладання. І зараз, коли її головному кандидату на посаду президента Бенуа Амону варто було б ділитися з французами думкою про Трампа, Путіна та ісламських радикалів, він веде дискусії про легалізацію марихуани і червоний шлам.

У правому крилі катастрофа лише назріває. Першим усунули Ніколя Саркозі. Наступним вибув екс-прем'єр Ален Жюппе, який носив уявну корону президента майже весь минулий рік. Терпець Жюппе увірвався після корупційного скандалу навколо Франсуа Фійона, ще одного висуванця від республіканців. 70% французів вважають, що Фійон має вийти з перегонів, і Жюппе навідріз відмовився представляти однопартійців на цих виборах.

Фійон — колись явний лідер, фаворит 4 млн виборців на праймеріз — став героєм сумного видовища. Схеми, ухилення, брехня і угоди множаться, і все це інтерпретується за канонами давньоримських гаруспіків. Загалом, ще один труп.

З яким жадібним захопленням ми поглинаємо щотижневу порцію корупції і скандалів

Черга доходить і до суддів, які заслуховують докази по справі про фіктивні робочі місця для дружини і дітей Фійона. Їхня об'єктивність, втім, не може бути оскаржена легким нагадуванням про те, що вони теж є людьми, чутливими до людських пристрастей і образ. Однак влада, яка  перебуває в руках суддів, як і будь-яка інша, завжди прагне зайти якомога далі. В результаті вони повністю загрузли в тій кампанії, від якої, дотримуючись канонів Монтеск'є, їм слід було б дистанціюватися.

Але ми, французи,— найгірша частина всієї цієї картини. Наше нове дивне ставлення до політики, судячи з останніх подій, можна описати у трьох тезах.

Cancan. Або якщо бути точним — can't-can't: нетерпіння, що відчуваємо перед виходом нового випуску сатиричного тижневика Le Canard Enchaîné, гумор якого став повсякденною мовою політики. Раніше читання газети вважалося ранковою молитвою філософа. Тепер же ми просто підживлюємо наш ненаситний апетит висміювати.

З яким сардонічним передчуттям французи чекають на останні новини про справи політиків, чиновників і їхніх суперників! З яким жадібним захопленням ми поглинаємо щотижневу порцію корупції і скандалів! І яке суворе розчарування відчуваємо, коли випадково не відбувається нічого скандального.

Видовище. Замість зважених суджень ми отримуємо безперервний і легковажний потік слів про тисячу і один несподіваний поворот виборчого процесу. Колись преса висвітлювала спортивні змагання так, ніби це була політика. Тепер все навпаки — політичні коментарі нагадують спортивний репортаж.

В поважній країні, Франції, якій Маркс пророкував формування визначної політичної нації, політика стала підвидом футболу з його командами, нападниками і захисниками, фанатами і суддями.

Рівність. Прагнення до рівності колись було найшляхетнішою з пристрастей. Але я згоден з філософом Жан-Клодом Мільнером, який у своїй недавній книзі Перечитати революцію міряється силами з романом Боги жадають Анатоля Франса. Робесп'єр намагався не просто давати людям щоденну порцію крові, він намагався контролювати перетворення мас на мстивий натовп і рятувати тих, кого можна було врятувати від зрівнялівки, що притаманна республіканській ієрархії.

Нічого подібного немає в сьогоднішньому бренді егалітаризму. Нинішній натовп виступає за рівність скарг, невдоволення і образ, а не спільних цілей і інтересів. Серед розділених, збожеволілих дітей Просвіти, серед зомбі спадкоємців Руссо, що балансують між агресивністю, сліпотою і відчаєм, рівність вже не є завданням, а лише плямою, ореолом ненависті і обурення, до яких наша спільна мова прив'язана, як до буя під час припливу.

Ще одна катастрофа. Ще одна помилка. Від спокутного егалітаризму до рівних можливостей побурчати ми бредемо дорогою, що веде суспільство від життя до загибелі.

Звучить страшно, але саме на такому роздоріжжі зараз перебуває Франція: не просто в кризі, а на останніх етапах, які великий антифашистський історик Марк Бліх назвав у 1940 році "дивною поразкою" своєї нації. Ми протистоїмо не самотньому дереву зла, а радше величезному лісу каламутних слів, небезпечних і божевільних у своєму приниженні. І завмерши в очікуванні, керованому евнемідами, лютими грецькими богинями-месницями, образ починає набувати форм класичного звершення жахливої долі: Марін Ле Пен.

Новое Время володіє ексклюзивним правом на публікацію колонок Бернара-Анрі Леві. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше поглядів тут

Copyright: Project Syndicate, 2017.
www.project-syndicate.org

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.