19 серпня 2017, субота

Приречені. Чому українці свідомо шукають страждання

коментувати
Українська ментальність змушує нас сприймати життя, як щось важке, невеселе

Коли буваєш за кордоном, завжди звертаєш увагу на те, що є незвичним для тебе. Побувавши у Польщі, Латвії та Іспанії, я ніде не бачила такого віника, яким в українських хатах підмітають підлогу. Того віника з сорго, який ми бачимо змалечку у руках наших бабусь, мам, сусідок. Напевно, це буде звучати незвично, але, думаю, у цьому віникові відображається світогляд українців. Поясню, чому.

Напевно, не треба бути травматологом, щоб сказати, що замітати, зігнувши удвоє спину, - це свідоме знищення власного хребта. Поки ти ще підліток чи молода дівчина (хату ж у більшості випадків саме жіноцтво замітає), то замітання не є великою проблемою. Але коли ти вже нажив радикуліт чи наробився на роботі, на городі, замітання перетворюється на тортури.

Думаю, наша українська ментальність змушує нас сприймати життя, як щось важке, невеселе. Думка про те, що працювати і жити можна легше, веселіше українцям здається неприйнятною і навіть хибною. Ми уже з дитинства програмуємо дітей на страждання. І, думаю, суспільна українська свідомість вороже буде сприймати того, хто намагатиметься жити весело, з оптимізмом. Не так, як живе більшість.

З самого народження українська дитина вже страждає, міцно зв’язана у повиточку. Немовляткові, яке вільно плавало у лоні мами, раптом міцно зв’язали ручки та ніжки. Йому треба багато рухатись, крутитись, вертітись, а матір його вже тугенько заповила, та ще й радіє, як же гарно у неї це вийшло. А дитинка вже має звикати, що життя тяжке. Письменник Лев Толстой у своїх щоденниках писав, що його перші дитячі спогади пов’язані з тим, як він почував себе страшенно погано від відчуття, що в дитинстві його позбавили волі, спеленавши руки та ноги.

Живучи в Іспанії, мені доводилось спостерігати за тим, як українці свідомо шукають собі страждань

У тому, що ми, українці, свідомо готуємо себе до страждань, велику роль відіграє православна церква. Церковні служителі нав’язують вірянам думку про те, що їм, так само як і Христові, потрібно жити у стражданнях. І православ’я твердо стоїть на цій позиції. Але часто буває так, що самі священники якраз страждати не готові, і живуть зовсім не так, як вчать жити своїх вірних. (Геть як наші урядовці, що закликають затягати паски усім громадянам, тільки не їм, небожителям).

Якось мені на очі потрапила стаття про те, що найбагатше живуть у тих християнських країнах, де більшість населення – протестанти (Німеччина, США, Великобританія). Гірше живуть католики, а країни з більшістю православного населення - найгірше. Це пов’язано з тим, що у протестантських країнах населення не погодилось сліпо виконувати вказівки церковної ієрархії, а боролось за зміни, за право жити краще. Тому у американських церквах і співають, і танцюють, і сидять під час служби божої. Там церковники зрозуміли, що потрібно змінюватись разом з суспільством, з наукою. А православні церкви і самі зацементувались у догмах, і суспільство ціпко тримають у омертвілих законах.

Живучи в Іспанії, мені доводилось спостерігати за тим, як українці свідомо шукають собі страждань. Якось наша спільнота попросила дозволу у католицьких священників надати українцям приміщення для відправ. Нам був даний дозвіл. У приміщення, де проводилось богослужіння, щоразу треба було приносити стільці, а потім відносити. Під час богослужіння ми іноді стояли, а іноді сиділи - так як це роблять католики. Але через якийсь час частина старших українців наполягла на тому, щоб всю службу ми стояли - так як це робиться в українських храмах. Ніхто особливо не протестував, і всі почали стояти.

Я завжди задавала собі питання: Бог не почує молитву людини, якщо вона сидітиме чи лежатиме? Що Богові важливіше: моя душа, чи положення мого тіла? Невже якщо я три години простою, страждаючи від важкості у ногах чи від болю у спині, я стану кращою людиною, мамою, громадянкою? Чому у церкві моє тіло має обов’язково страждати?

Тиск на особистість у сім’ї, у школі, у церкві призводить до того, що ми запрограмовані на покірність, страх, невпевненість у собі. А це є саме те, що потрібно тим, хто керує .

Пригадую, коли я вивчала психологію, наш викладач розповів одну історію. На пароплаві проводили психологічний тренінг. Серед учасників тренінгу були жителі Радянського Союзу періоду перебудови і кілька американців. Керівник групи намалював на дошці крейдою коло, дав кожному учаснику аркуш паперу і сказав, що папір треба зім’яти і кинути, щоб влучити у коло. Можливості прицілитись не було, спробувати можна було тільки один раз. Учасники почали по черзі підходити до дошки і десь на відстані двох метрів зупинялись, наче там був натягнутий невидимий дріт і щось їм заважало йти далі й кидали зіжмаканий папір. Папір був легенький і не долітав до дошки. Коли дійшла черга до американця, він підійшов майже впритул до дошки і легко влучив у центр кола. Інші учасники почали протестувати, а керівник підтвердив перемогу американця і сказав, що умовах завдання не було сказано, з якої відстані треба кидати папір.

Цей експеримент показав, що вихідці з Радянського Союзу боязливі, намагаються не відрізнятись від інших і не шукають кращих, легших способів вирішення завдань. Вихідці з Радянського Союзу запрограмовані на програш.

Від часів Радянського Союзу вже пройшло досить часу, але серед українців ще багато людей сповідує принцип «коби не гірше» і нічого не роблять, щоб життя стало цікавішим, веселішим, щоб не було страху перед начальством, щоб була готовність вимагати змін.

Чи доточимо ми нарешті до нашого традиційного віника держак? Чи так і будемо мести хату, покірно зігнувшись удвоє?

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.