25 квiтня 2017, вівторок

Що у Путіна в голові щодо Закавказзя?

коментувати
Що у Путіна в голові щодо Закавказзя?
Відповідаючи на класичне питання: «кому вигідно?», доводиться констатувати, що загострення ситуації в Нагірному Карабасі вигідне Москві

На тлі вчорашнього вибуху інформаційної бомби – підсумків міжнародного журналістського розслідування про таємні офшори російських – і не тільки – високопоставлених чиновників події навколо Нагірного Карабаху, здавалося б, блякнуть. Але насправді це не менш серйозна тема.

Я навмисно не хочу зараз обговорювати, хто з безпосередніх сторін конфлікту винен у першому з 1994 року серйозному спалаху бойових дій, хто перший почав, хто перший зупинився і т. д. В тому числі тому, що не хочу накликати на свою голову неправедний гнів і з азербайджанського, і з вірменського боку.

За всю довгу журналістську кар'єру я не зустрічав, мабуть, іншої такої теми, яка викликала б настільки гіпертрофовано хворобливу реакцію у обох сторін будь-якого конфлікту. Деколи найневинніший матеріал про Нагірний Карабах – побутова замальовка, інтерв'ю з простою людиною, що живуть там або, навпаки, вимушеним врятуватися звідти втечею, який-небудь абсолютно неполітичний репортаж — викликав бурхливі протести аж до багатолюдних демонстрацій і пікетів біля входу до редакції, яка "проштрафилася".

Часом здавалося, що неможливо опублікувати ні одного сюжету, який не супроводжувався б найдокладнішим багатосторінковим викладом позицій обох сторін зі всіх мислимих і немислимих аспектів карабахської проблеми, включаючи довідку про передісторію конфлікту, – зрозуміло, в двох взаємовиключних версіях.

Наведу анекдотичний приклад: на початку 90-х, коли через Нагірноий Карабах йшла справжня війна між Вірменією та Азербайджаном, один впливовий представник азербайджанської діаспори в Москві несподівано напосівся на мене за те, що у «Підсумках» кілька разів виступив політолог Андранік Мігранян, вірменин за національністю, а ось експертів азербайджанського походження в програмі не було.

Мій суворий критик на повному серйозі заявив: «Євгене, ви хіба не знаєте, що хто такий «Генерал Андранік»? Ви ж напевно знаєте, що це вірменський полководець, який у 1918 році вів нещадну війну проти азербайджанського населення Карабаху? Ви хочете сказати, що просто так, випадково, вибрали експерта з таким ім'ям?»

Каюсь, я тоді й справді не був настільки занурений в передісторію карабахського конфлікту на початку ХХ століття, щоб знати про суперечливу постать генерала Андраніка Озаняна, який вважається у Вірменії національним героєм, а в Азербайджані — нелюдом.

Мої боязкі спроби вказати на те, що політолог Андранік Мігранян виступає на зовсім інші теми, ніяк не стосуються Нагірного Карабаху, явно не переконали моїх співрозмовників-конспірологів в тому, що у мене немає ніякої прихованої порядку денного з карабахської проблеми.

Зате я на все життя засвоїв, що цей конфлікт, біля витоків якого сплелися в один неймовірно заплутаний вузол проблеми, пов'язані з першою світовою війною, геноцидом вірмен, розпадом Російської та Османської імперій, боротьбою великих держав за вплив у регіоні, громадянською війною в Закавказзі та іншими трагічними подіями початку минулого століття, є чи не найскладнішим з усіх подібних конфліктів, врегулювання якого можна порівняти за складністю із арабо-ізраїльським.

Точно так само я з самого початку зрозумів — і потім не раз переконувався, що до будь-якої інформації про події навколо Нагірного Карабаху треба підходити вкрай обережно. Не вірити на слово навіть самим переконливим заявам сторін. Думки нейтральних експертів теж сприймати скептично: вони можуть виявитися афілійованими або з азербайджанської, або з вірменською стороною конфлікту.

До цього додам: на відміну від деяких колег, сьогодні я категорично не приймав на віру ще й солодкі миротворчі промови російських дипломатів, включаючи главу МЗС Сергія Лаврова.

Його посилання на якісь зобов'язання щодо карабаського врегулювання, які Росія взяла на себе в далекі 90-ті, гроша ламаного не варті. Що стало з тими зобов'язаннями, які Москва повинна була виконувати по відношенню до України відповідно до Будапештського меморандуму 1994 року і договору про дружбу 1997 року, добре відомо – вони були розтоптані. Крим наш, і пів-Донбасу, фактично, теж.

Головне — не Лавров визначає, яку зовнішню політику проводити. Це – за Конституцією РФ, між іншим (див. статті 80-й і 86-ю) – прерогатива президента. Ці статті Конституції РФ суворо виконуються, на відміну від деяких інших. А хто знає, що там у Путіна в голові щодо Закавказзя?

І ось через чверть століття — новий спалах конфлікту навколо Нагірного Карабаху, здавалося, замороженого аж з 1994 року

Чи Не захоче він після Сирії влізти ще й туди? Це правда, що російські війська давно вже є у Вірменії на військовій базі в Гюмрі, але їх присутність там під приводом загострення карабахського конфлікту можна багаторазово посилити кількісно та якісно. Ви запитаєте: навіщо?

Відповідь проста. Вірменія – головний форпост Росії в регіоні. Відносини з Грузією хоч і трохи покращилися після поразки партії Саакашвілі на останніх виборах, але «дуже не набагато». До того ж «мрійники», як іронічно називають нинішню правлячу коаліцію, майже розваленою, нинішньої осені можуть з тріском програти на чергових парламентських виборах в Грузії.

Відносини ж з Азербайджаном у Кремля далеко не прості – Азербайджан дружить з Туреччиною і не дружить з настільки милим путінському серцю режимом правлячих мулл в Ірані, які відкрито сваритися з Кремлем в Баку не хочуть, але весь час тримають дистанцію і, як кажуть, поглядають наліво.

Залишається Вірменія, повністю залежна від російських енергопостачань, а з точки зору безпеки – від російської військової допомоги. Недарма в кінці 2013 року Москва жорстко натиснула на Єреван, змусила відмовитися від підписання угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом – як це було зроблено тоді ж з Україною.

Тільки в Україні у відповідь на це трапився Майдан, а Вірменія вимушено стерпіла. Але потім там почало зростати невдоволення нерівноправними, по суті, відносинами з Москвою, що минулого літа вилилося в масові мирні протести проти підвищення тарифів в електроенергетиці — галузі, яка контролюється російськими компаніями.

Лідери демонстрантів на єреванському проспекті маршала Баграмяна розуміли, що відкрите вираження невдоволення політикою Росії щодо Вірменії смертельно небезпечне. Тому вони були надзвичайно обережними у висловлюваннях на цей рахунок, і всіляко робили вигляд, ніби виступи незадоволених цінами на електрику громадян не мають ніякої антиросійської спрямованості. Однак було очевидно, що це лише тактична хитрість – достатньо було почитати вірменську опозиційну пресу.

Невдоволення опозиції, зокрема, викликало і та обставина, що Росія постачає озброєння не тільки Вірменії, але і Азербайджану, причому Баку з його нафтодоларами набагато легше розраховуватися з Москвою, ніж Єревану, якому доводиться платити Росії за рахунок російських кредитів.

У Кремлі напевно розуміють, що антиросійські настрої неминуче притуплятся, якщо безпека Вірменії, включаючи долю ніким не визнаного Нагірного Карабаху, буде залежати від військової та політичної допомоги Росії. Тому, відповідаючи на класичне питання: «кому вигідно?», доводиться констатувати, що загострення ситуації вигідне Москві.

До того ж, з'являється додатковий важіль тиску на Баку, на його найближчого союзника – Туреччини, яка тепер в Москві вважається чи не головним ворогом Росії. Заодно можна спробувати знову обскакати американців і європейців, виставити себе світовим гравцем, вплив якого простягається далеко за межі кордонів Росії, більш ефективним миротворцем, ніж США. Ну, і перемкнути увагу з хворої української теми на абсолютно нову, як це було в історії з Сирією.

Але одна обставина, нехай навіть чисто символічна, викликає тривогу. Згадуючи, як розпадався Радянський Союз, не можна не нагадати, що стартував цей процес не тільки в Прибалтиці. Він одночасно йшов у Грузії, Вірменії, Азербайджані. «Закавказькі» глави в історії загибелі радянської імперії були чи не найжорстокішими і найкривавішими. І ось через чверть століття — новий спалах конфлікту навколо Нагірного Карабаху, здавалося, замороженого аж з 1994 року. Чи не віщує це знову чогось більш серйозного та набагато гіршого для Росії?

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.