11 грудня 2016, неділя

Росію чекає новий Афганістан

коментувати
Цікаво, що ми будемо мати в сухому залишку, коли з Сирії, як і з Афганістану, доведеться забиратися геть

У найближчому номері журналу New Times повинна з'явитися моя стаття про те, що спільного і що відмінного між початком російського військового втручання в Сирії та подією 36-річної давності – введенням радянських військ в Афганістан, свідком якого я був колись, служачи в Кабулі військовим перекладачем. Коли я писав цю статтю, то згадав іншу, теж написану для цього журналу – і теж за мотивами моїх афганських спогадів.

Це було 15 лютого 2014 року, можна сказати, в іншу історичну епоху, коли в Сочі ще тривала Олімпіада, в Києві ще не скинули Януковича, а Крим ще був «не наш», коли відзначалося 25-річчя виведення радянських військ з Афганістану. Перечитавши той рукопис, я подумав, що її варто ще раз опублікувати — в цьому блозі. В журналі вона тоді вийшла у скороченому вигляді, я ж наводжу її нижче цілком.

Приводом для тієї статті, окрім круглої дати, став заклик єдинороса Франца Клинцевича переглянути політичну оцінку війни, яку Радянський Союз вів в Афганістані. Мова йшла про постанову II з'їзду народних депутатів СРСР, прийняту 24 грудня 1989 року, у десяту річницю вторгнення. В оціночній частині тієї постанови, по суті, була всього одна фраза: «З'їзд Народних депутатів СРСР вважає, що це рішення (про введення радянських військ в Афганістан) заслуговує морального та політичного засудження».

Ось що я написав тоді – вже пробачте, букв багато:

«На що ж, скажіть на милість, треба змінити слово „засудження“? Схвалення? Прощення? Розуміння? Забуття? Захоплення, нарешті? Останнє, на жаль, було б цілком у дусі часу.

Насправді, введення радянських військ в Афганістан неможливо вирвати з контексту радянської політики по відношенню до цієї країни і всіх попередніх йому подій.
Нагадаю: у квітні 1978 року до влади в Кабулі в результаті військового перевороту прийшла ліва, з нальотом авантюризму, Народно-демократична партія Афганістану, що користувалася досить незначною підтримкою в суспільстві. Зате для КПРС ідеологічно дуже близька, можна сказати, майже рідна. Втім, якщо правду сказати, переворот застав Москву зненацька – я тоді, навесні 78-го, будучи ще студентом Інституту країн Азії та Африки при МДУ, проходив переддипломну практику в сусідньому Ірані, там працював перекладачем мови фарсі. Я дуже добре пам'ятаю, як були збентежені наші дипломати в Тегерані несподіваними новинами з Кабула.

Ні спецслужби, ні десятки тисяч солдатів так і не допомогли прорадянському режиму в Кабулі перемогти

Але то була приємна несподіванка. Незабаром у Москві на зміну подиву прийшла ейфорія: ось це удача! Нова без п'яти хвилин соціалістична держава, чи не майбутня шістнадцята республіка СРСР – в самому серці Середнього Сходу, поруч з Іраном (це тоді ще був оплот американського впливу в регіоні, ніхто не припускав, що шахський режим впаде менше, ніж через рік). Рукою подати до Індійського океану, незабаром — набагато пізніше озвучить цю потаємну мрію всіх вітчизняних імперіалістів Володимир Жириновський — наші солдати будуть в ньому мити чоботи. Упустити такий шанс не можна!

І потекла широкою рікою в Афганістан радянська допомога, полетіли з Москви в Кабул спецрейси, набиті всіма мислимими та немислимими радниками: партійними, радянськими, комсомольськими, профспілковими, міліцейськими, фахівцями по створенню жіночих і навіть — ви будете довго сміятися — піонерських організацій. Рахунок ним йшов на десятки тисяч. Їх сили були кинуті на будівництво в Афганістані — ударними темпами! — нового політичного режиму — за точним образом та подобою СРСР.

Нагадаю: Афганістан тоді, як, втім, і зараз, був однією з найбідніших та відсталих країн світу, що однією ногою ще стояв у феодалізмі, значною мірою зберігши родо-племінну структуру суспільства. Нарешті, що чи не найважливіше, ортодоксальною мусульманською країною.

Чекати, коли народ цієї країни повстане проти будівництва соціалізму, довго не довелося. До весни 1979 в Афганістані вже палахкотіла громадянська війна. Москві стало ясно, що без великомасштабної військової допомоги нестійкому кабульскому режиму не обійтись. І тоді в Афганістан хлинули ще й тисячі військових радників.
Радникам потрібні були перекладачі. Так, влітку 1979 року автор цих рядків теж відправився в Кабул. Як і всі мої товариші-випускники того року і наступних десяти років. Деякі звідти не повернулися. Їх імена – на скорботній дошці у холі нашої альма-матер.

Пам'ятаю величезний зал у стильній старій будівлі міністерства оборони на Гоголівському бульварі, де знаходилася знаменита „Десятка“ — 10 управління Генштабу, що керувало місіями радянських військових радників по всьому світу, де нам влаштовували передвід'їздний інструктаж. Зал був буквально до відмови забитий офіцерами — хтось у цивільному (терміново відкликали з відпусток прямо в Москву, не встигли заїхати додому переодягнутися), хтось у формі: танкісти, артилеристи, льотчики, зв'язківці, сапери і, звичайно ж, політпрацівники. Радянський радник, як мені незабаром належало виявити, спочатку поідкеровувався навіть замполітові батальйону.

Афганська армія теж перебудовувалася за радянськими лекалами – навіть без тіні сумніву в тому, що це правильно. В кабульському військовому училищі радянські викладачі читали афганським курсантам — в основному напівписьменним сільським хлопцям – науковий соціалізм, політекономію, філософію. Зрозуміло, марксистську, хоча цього слова ретельно уникали. Мені довелося перекладати ці лекції. Повірте, це було просто-таки витонченою лінгвістичною тортурою – адекватного перекладу безлічі слів та понять, на кшталт якої-небудь „партійності“, „демократичного централізму“ або „товариської самокритики“ в афганському діалекті мови фарсі просто не існувало.

Ідіотизм був на кожному кроці. Влітку 79-го, прилетівши в Кабул, ми з подивом виявили, що головне, над чим працюють наші радники всіх мастей, не покладаючи рук, в охопленій громадянською війною Афганістані — це проект нового Основного закону країни. Знову-таки, у вигляді кальки з нашої Конституції, „брежнєвської“, зразка 1977 року.

Тоді в Кабулі по руках ходив місцевий „самвидав“ — дотепна пародія з заголовком „Як Володимир Маяковський написав би віршований звіт про відрядження до Афганістану“. Шкода, весь текст у мене не зберігся, цитую уривок з пам'яті:

Світла немає. З водою погано.
Ходимо вбогі і думкою куці.
Але пам'ятай, товаришу! Країні цій
Потрібна зараз конче Конституція!

Розвертай політроботу!
У червоний куток жени солдата!
Не важливо, що після скаже хтось:
Мовляв, стільки-то вбито і у в'язниці взято...

Що нам дрібниці – „ехван“ та „Парчам“?!
Суцільний непотрібний лібералізм.
Вперше в історії катам
Допоможемо побудувати соціалізм!

З останнім твердженням, звичайно, сьогодні можна успішно посперечатися, але не про те зараз мова. Крамольний вірш мені прочитав один з виду скромний і непомітний співробітник нашого посольства, як він сам представився, тимчасово туди вядряджений. Я привіз йому з Москви посилку від спільних знайомих з недоступними в далеких афганських краях московськими делікатесами: пляшкою „Столичної“, батоном копченої ковбаси та буханкою чорного хліба. За цією самою пляшкою і закускою мій новий знайомий пояснив, що „ехван“ — це самоназва „братів-мусульман“, які ведуть боротьбу не на життя, а на смерть з новим прорадянським режимом, а „Парчам“ — ім'я однієї з двох фракцій всередині правлячої партії, НДПА, лідер якої, дехто Бабрак Кармаль, незабаром після революції потрапив в опалу і був вигнаний з країни, прямо як колись Троцький з СРСР, а сама фракція була поставлена поза законом.

Ми розговорилися. У мене були підстави припускати, що мій співрозмовник служить не в МЗС, а по іншому відомству, хоча цей невисокий лисуватий чоловік у товстих-претовстих окулярах був зовні схожий зовсім не на Штірліца, а швидше на професора Плейшнера, але він абсолютно обеззброював мене чарівністю інтелекту. Досить переконливо, жонглюючи цифрами та фактами, демонструючи неабиякі знання про Афганістан, він наголосив, що насправді відбувається в країні і як насправді все погано. Вірші були в якості ілюстрації.

Під кінець розмови, хитро глянувши на мене з-під окулярів своїми короткозорими очима, він сказав: „Знаєш, тут у нас деякі хлопці жартують: є тільки один спосіб навести в країні порядок – надіслати сюди літак десантників з Тульської дивізії ПДВ і тим же бортом привезти і поставити у влади Бабрака Кармаля“. Мій співрозмовник пояснив, що Кармаль – єдиний по-справжньому розумний мужик з усіх цих афганських революціонерів, тільки з ним та його соратниками можна, як кажуть, кашу зварити.

На дворі був кінець липня 1979 року.

Через п'ять місяців жарт став реальністю. Ввечері 24 грудня у темному небі над Кабулом раптом загули радянські військово-транспортні літаки. Прямо над військовим училищем, де я тоді перекладав лекції курсантам, літаки розгорталися та заходили на посадку. Ми за секундоміром засікли: приблизно один літак в хвилину. І так до 27 грудня, коли вранці раптом все стихло. До вечора. Як тільки стемніло, місто раптом здригнулося від звуків автоматних черг та вибухів. Це спецназ КДБ пішов на штурм палацу президента Аміна, якого треба було прибрати і посадити на його місце Кармаля.

Через кілька днів я зустрів того самого симпатичного невисокого чоловіка в товстих окулярах в посольстві, і він, знову хитро посміхнувшись, сказав: „Пам'ятаєш нашу першу зустріч? Бачиш, все вийшло так, як я говорив. Адже Я тоді зовсім не жартував“. А незабаром я дізнався: він був одним з тих, хто заздалегідь готував і планував всю операцію. При згадці його прізвища мої посольські знайомі підтягувалися, немов ставали по стійці „струнко“.

І ось тут я хочу повернутися до питання, який поставив на самому початку: так що ж ми сьогодні повинні не засуджувати, а схвалювати в історії з введенням радянських військ? Або, може бути, чомусь навіть захоплюватися? Тим, що насамперед, 27 грудня, силами спецпідрозділів КДБ СРСР був повалений і фізично ліквідовано який не який, не дуже легітимний, який теж потрапив до влади в результаті палацового перевороту та подушкою придушив свого попередника, але все ж визнаний цим же самим СРСР афганський президент Хафізулла Амін?

В інтернеті сьогодні можна знайти безліч свідчень учасників тієї операції: як штурмували палац Аміна, як разом з ним перестріляли його домочадців і навіть викликаного до нього перед початком штурму радянського лікаря, як хлюпали під ногами спецназівців наскрізь просочені кров'ю розкішні килими. І ось це все пропонується не піддавати моральному осуду? А політичному осуду – ту обставину, що замість Аміна на багнетах спецназу та радянських військ увладу був посаджений „самий розумний з усіх“ Бабрак Кармаль?

Насправді він, до речі, виявився слабким, безвольним політиком, відвертим демагогом, до того ж, міцно питущу людиною, до якої був спеціально приставлений радянський „помічник“, чи то лікар, чи то охоронець, чи то і той і інший в одній особі, який стежив за тим, щоб президент демократичного Афганістану в черговий раз не зірвався і не пішов у запій. Повірте, я не чутки переказую, я бачив це своїми очима. Зате у запійного алкоголіка Бабрака Кармаля в очах радянського керівництва і насамперед тодішнього голови КДБ Юрія Андропова, який неофіційно вважався в Політбюро ЦК КПРС головним відповідальним за Афганістан, було одне велике достоїнство, і це давно не секрет: Кармаль багато років співпрацював з радянською розвідкою, точно не відомо, в якості кого — інформатора, агента впливу або когось ще. До речі, з тієї ж причини у Москві високо цінували і багатьох інших найближчих соратників Кармаля.

Найближчою й довіреною людиною Кармаля, фактично членом сім'ї, який перебував з ним практично невідступно, навіть ночував у палаці – це я теж бачив на власні очі – був колишній резидент КДБ у Кабулі полковник Віліор Осадчий, дуже розумна і освічена людина, тонкий фахівець з Афганістану. Мені доводилося чути, що саме він колись давним-давно звернув увагу на молодого Кармаля і зав'язав з ним постійний зв'язок на довгі роки. Думаю, Осадчий чудово все розумів про свого підопічного, але у нього була інша задача – контролювати кожен його крок. Коли ж на початку 1986 року Осадчий раптом помер відразу від гострого серцевого нападу, радянське керівництво, позбувшись можливості вдень і вночі стежити за Кармалем, вважало за краще від нього позбавитися. Його змусили добровільно піти на спокій. На місце Кармаля прийшов новий лідер – Наджибулла, керівник афганських органів безпеки, ясна річ, теж найтіснішим чином пов'язаний з КДБ.

Можливо, цим сьогодні пропонується пишатися? Так, у когось сьогодні може виникнути почуття гордості за наші доблесні спецслужби, які були такі могутні, що могли верховодити справами в цілій іноземній державі, керувати політиками першої величини і переставляти їх як фігури на шаховій дошці. Але от біда – в підсумку ні вони, ні армада радянських радників у всіх областях, ані десятки тисяч солдатів і офіцерів „обмеженого контингенту“ так і не допомогли прорадянському режиму перемогти. А коли «вантажам 200» з Афганістану рахунок пішов на тисячі, стало ясно, що непопулярну війну треба закінчувати.

Справедливості заради треба сказати, що Андропов зрозумів це набагато раніше за інших. Про це мені під страшним секретом розповіли знайомі хлопці з резидентури КДБ. Що гріха таїти? Ми, „кабульська радянська молодь“: дипломати, розвідники, військові перекладачі - майже всі москвичі, іноді знайомі один з одним ще з часів навчання в МДІМВ та ІСАА, всупереч усім суворостям конспірації, секретності та іншим інструкцій з безпеки, всупереч тому, що на дворі була війна, де гинули наші однолітки, друзі, однокашники, все одно дружили, випивали, бешкетували, волочилися за гарненькими медсестрами з військового госпіталю і, звичайно ж, знали, хто з нас є хто, і нишком – по дурості і молодості років – випендрювалися один перед одним своєю обізнаністю про те, що діється насправді. У тому числі — що вже дуже скоро, влітку 81-го, „комітетське“ начальство по команді з Москви всадовило молодих підлеглих готувати аналітичні записки з можливими сценаріями відходу наших військ.

Війська пішли по-справжньому через вісім років, і режим дуже скоро звалився.

Що ж ми маємо, як кажуть, в сухому залишку, в результаті ухваленого майже 35 років тому рішення ввести війська в Афганістан, яке, на думку депутата Клинцевича, слід переоцінити?

Я не кажу про наші втрати – про десятки тисяч загиблих і покалічених, про безглуздо витрачені мільярди доларів, про сумну долю уцілілих, про репутаційні втрати держави.

Це все – історія. Давайте про сьогоднішній день. Сьогодні ми маємо громадянську війну, яка триває в Афганістані до сьогодні і з якою багато років – куди довше нашого — не можуть впоратися американці з їх набагато більшими можливостями, професійною армією, високоточною зброєю, безпілотними „дронами“, розвідувальними супутниками та іншими суперсучасними технічними ресурсами. Це один з головних осередків нестабільності в сучасному світі.

Ми маємо рух талібів, подгодовуюче ісламських радикалів, фундаменталістів, міжнародних терористів по всій планеті. Аль-Каїда, Бен Ладен, наші бойовики на Північному Кавказі – все від афганського кореня.

Ми маємо Афганістан — найбільший центр виробництва наркотиків, звідки вони розтікаються по всьому світу.

Список можна продовжити.

І все це – через одне фатальне рішення радянського керівництва ввести війська в Афганістан. Свого часу вистачило розуму це рішення засудити. Тепер нам пропонують цим запишатися. Мені здається, ті, хто це роблять, просто остаточно зійшли з розуму“.

P. S. Сьогодні, після того, як Росія вступила у війну в Сирії, я можу додати до цього тексту тільки одне питання: цікаво, що ми будемо мати в сухому залишку, коли з Сирії теж доведеться забиратися геть?

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.