25 листопада 2017, субота

Росія втрачає найкращих

коментувати
Дві гучні смерті сталися минулого тижня. І кожна означала кінець цілої епохи

І обидві трапилися в Америці — що, на мій погляд, само собою теж знакова подія.

Старші люди пам'ятають, напевно, номер «Огонька», «флагманського журналу перебудови», що  вийшов в лютому 1987 року, де на обкладинці були зображені на тлі зимового передєлкінського пейзажу, в модних тоді волохатих шапках — чотири поети, імена яких почали гриміти в роки хрущовської «відлиги», Справа наліво — Роберт Рождественський, Булат Окуджава, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко.

У такому ж порядку вони відгриміли й пішли. Спочатку Рождественський, потім Окуджава, потім Вознесенський, і ось останнім, минулої суботи, 1 квітня, помер Євтушенко — у далекій Талсі, в штаті Оклахома, де він викладав у місцевому університеті – до речі, одному з найкращих в Америці, незважаючи на уявну провінційність.

Смерть Євтушенка нагадала про те, що практично вичерпалося його блискуче покоління. В живих не залишилося і тих інших, кого не було на тому знімку, але хто разом з четвіркою поетичних мушкетерів, які збирали на свої виступи цілі стадіони, складали еліту російської культури кінця ХХ століття.

Я насамперед маю на увазі Нобелівського лауреата з літератури Йосипа Бродського, який, на мій погляд, у сучасній російській поезії рівновеликий Пушкіну в російській класиці ХІХ століття. Я маю на увазі Василя Аксьонова, Белу Ахмадуліну, Сергія Довлатова, Володимира Максимова, Олександра Галича, Петра Вайля – а якщо брати ширше, то і Неізвєстного, і Тарковського, і Любимова, і багатьох-багатьох інших.
Хто за ними? Захар Прилепін? Сергій Мінаєв? Володимир Соловйов? Чи, може, Владислав Сурков, що, кажуть, публікує свої літературні екзерсиси під псевдонімом Натан Дубовицький? Чи Ревенко з Скабєєвою, Поповим і Сьоміним?

Всі найкращі – давно на Заході. Російська академія зруйнована амбіціями людей з близького путінського кола. Фундаментальна наука гине

Майже найвидатніших письменників і художників радянська соціалістична батьківщина колись виставила за поріг. Це наша національна традиція, «духовна скрєпа» така. Найкращих, найталановитіших належить гнобити. До думаючих, незалежних, з ряду геть видатних своїх синів батьківщина повинна ставитися не як любляча мати, а як зла мачуха.

Євтушенко, до речі, тут становив виняток – йому влада прощала багато, але і він врешті-решт вирішив прожити в американському університетському містечку останню чверть століття свого життя – можливо, найбільш комфортну, спокійну і щасливу.

А за два дні до смерті Євтушенка в Каліфорнії, в Пало-Альто — місті, де знаходяться Стенфордський університет, що вражає своїм розмахом, і штаб-квартири мало не всіх провідних високотехнологічних компаній світу: Apple, Facebook, Hewlett-Packard, Tesla Motors — помер геніальний фізик-теоретик, нобелівський лауреат, учень великого Ландау, академік Олексій Абрикосов, який теж переїхав з Росії в США майже чверть століття тому і в 2003 році отримав Нобелівську премію з фізики, вже будучи американським ученим.

В інтерв'ю радіостанції «Свобода» з нагоди присудження йому Нобелівської премії Абрикосів сказав тоді пронизливо гірку річ:

«У Росії свого часу, коли я там був, я натерпівся достатньо. І з цієї нагоди я пишаюся тим, що ця премія вважається за Америкою». Подумав і повторив: «Я цим пишаюся».

А що ви хотіли? Пасинки платять злій мачусі сторицею.

Смерть 88-річного академіка Абрикосова у США – знак того, що відходить і покоління видатних вчених, спадкоємців великих – Йоффе, Семенова, Капіци, Ландау, Тамма, Зельдовича, Сахарова, Харитона. А за ними — теж нікого. Всі найкращі – давно на Заході. Російська академія зруйнована амбіціями людей з близького путінського кола. Фундаментальна наука гине.

Наступні російські лауреати Нобелівської премії з фізики 2010 року – теж народилися, виросли, здобули освіту і зробили перші кроки в науці в СРСР і в Росії, сер Андрій Гейм і сер Костянтин Новосьолов, за наукові заслуги зведені в лицарське звання британською королевою Єлизаветою II, давно живуть в Манчестері й працюють в тамтешньому університеті.

Як написав колись нині, на жаль, напівзабутий поет Геннадій Плисецкий:

Мы славу свою раздавали задаром: 
Как видно, она не по нашим амбарам, 
Как видно, у нас ее край непочатый – 
Как будто талантами слишком богаты!

Скільки людей, які вже прославили або ще могли б прославити нашу країну, нині живуть далеко за її межами? Вчені, письменники, музиканти, бізнесмени, юристи, лікарі, художники, кінематографісти, журналісти, спортсмени. Просто представники освіченого і діяльного середнього класу. Рахунок йде на мільйони.

Це називається «відтік мізків». Результат його у будь-якій країні – деградація науки, культури, освіти, зростання відставання країни у всіх областях, архаїзація інтелектуального, громадського політичного життя.

Причина відтоку мізків – не тільки відсутність належного фінансування науки, культури, освіти. Це ще й відсутність свободи. Ні наука, ні культура, ні освіта не можуть довго існувати в умовах несвободи. Це розуміли навіть Сталін і Берія, які готові були пробачити радянським вченим, які працювали над створенням атомної зброї, будь-яке вільнодумство — аби був результат. Не випадково автор водневої бомби академік Андрій Дмитрович Сахаров потім перетворився у чи не найбільш видатного борця за свободу і демократію в СРСР.

Що ж стосується волі, ще одна велика російська людина, яка залишила Росію, щоб залишитися вільною людиною, письменник Володимир Набоков одного разу написав:

«Такої свободи, яку ми знаємо, не знав, можливо, жоден народ. В тій особливій Росії, яка невидимо нас оточує, живить і тримає нас, проймає душу, забарвлює сни,— немає жодного закону, крім закону любові до неї, і немає влади, крім нашої власної совісті. Ми про неї можемо все сказати, все написати, приховувати нам нічого, і ніяка цензура нам не ставить перепони, ми вільні громадяни нашої мрії. Наша розсіяна держава, наша кочівна держава цією свободою сильна, і коли-небудь ми будемо вдячні сліпий Кліо за те, що вона дала нам можливість скуштувати цієї свободи і у вигнанні пронизливо зрозуміти і відчути рідну нашу країну
Не будемо нарікати на вигнання. Повторимо в ці дні слова того стародавнього воїна, про якого пише Плутарх: «Вночі, в пустельних полях, далеко від Риму, я розклав намета, і мій намет був мені Римом».

90 років минуло, а як актуально звучить!

 

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.