6 грудня 2016, вівторок

Яка історія України вигідна Путіну

коментувати
У будь-якого народу, який довго і наполегливо добивався незалежності, у пошані ті національні герої, хто найбільше відзначився у боротьбі за неї

Чи знаєте ви, хто такий Мазепа? Звісно, знаєте. Особливо якщо читали «Полтаву». І навіть якщо не читали — а таких сьогодні, боюся, набагато більше, аніж тих, хто читав пушкінську поему – чули, можливо, що Мазепа був українським гетьманом-зрадником, який зрадив Петру I і перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ напередодні Полтавської битви. За що був проклятий імператором і церквою, відданий анафемі. Вважаю, що знання більшості росіян цим і обмежуються.

Тому не дивно, що коли минулого тижня президент України Петро Порошенко відкрив у Полтаві пам'ятник гетьману Івану Мазепі і відпустив при цьому дотепну репліку: «Поки Петро I та інші намагалися прорубати вікно в Європу, Мазепа ходив до неї через двері звичайним способом» — в Росії у відповідь на це стався черговий вибух ура-патріотичного обурення.

Депутататка-єдинорос Ірина Ярова, яка зазвичай біжить у таких справах попереду паровоза, анітрохи не вагаючись заявила, що Порошенко, мовляв, «зрадив український народ, відкривши цей пам'ятник».

Знаєте, давним-давно видатний кінорежисер Олександр Довженко, один з небагатьох майстрів радянського кіно, роботи якого входять до програми багатьох західних кінематографічних вузів, українець до нутра кісток, якого при цьому ніхто, здається, не додумався поки зарахувати до «українських буржуазних націоналістів», «бандерівців» або «русофобів», - написав у своєму щоденнику: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема... Де рости слабким духом і запроданцям, як не у нас?»

Ці слова, на мою думку, повною мірою стосуються нешанованої мною пані Ярової, яка, як стверджує Вікіпедія, народилася в Макіївці Донецької області, в дівоцтві мала характерне українську прізвище Черняхівська, провела в Україні дитинство і ранню юність і переїхала з батьками в Петропавловськ-Камчатський лише за кілька місяців до закінчення середньої школи, де, як і в українських вузах, справжню історію країни навряд чи викладали.

На Камчатці Яровій належало зробити політичну кар'єру в «Яблуці», де вона доросла до посади заступника голови партії та її керівника на Камчатці. Там же вона співпрацювала з фондом «Відкрита Росія» Михайла Ходорковського, кілька років була куратором його Камчатського відділення.

А потім Ярова їх зрадила, перебігла в «Єдину Росію». Чи знає вона знамениту приказку: «Хто живе в скляному будинку, не кидається камінням»?

Вона якраз про те, що людям, поміченим у якомусь гріху, негоже засуджувати інших за той самий гріх.

Історію України, принаймні, новітню, вона явно не знає.

Тому що, якщо слідувати логіці її заяви про «зраду» Порошенка, всі до одного українські президенти зраджували український народ — або своєю дією, або своєю бездіяльністю щодо постаті Мазепи та історичної пам'яті про нього.

Докладно про це – трохи нижче, насамперед – про інше.

Зображення Мазепи як зрадника – чи не найбільш живуча й одіозна ідеологема в історії РФ

Канонічне зображення Мазепи як зрадника і зрадника – чи не найбільш живуча й одіозна ідеологема в напівофіційній російській історіографії. Або, якщо завгодно, приклад її крайньої політизованості. Як на мене, це приблизно так само, як стверджувати безапеляційно, що Олександр Невський був зрадником, бо пішов на союз з ординцями заради зміцнення особистої влади – за всієї моєї згоди з тими істориками, які кажуть, що таланти державного діяча і полководницький геній князя явно перебільшені.

Так само безглуздо, по-моєму, називати зрадниками царя і Вітчизни декабристів. Чи Троцького, Зінов'єва, Бухаріна, Рикова та інших політичних супротивників Сталіна – ворогами народу, агентами іноземних розвідок. Чи письменника Олександра Солженіцина – «літературним власовцем». Чи Горбачова з Єльциним – винуватцями розвалу СРСР. І так далі, включно зі Сталіним, який уклав договір про дружбу з Гітлером.

Ну добре Троцький, Сталін, Солженіцин, Єльцин – вони майже всі наші сучасники, в будь-яком разі, в Росії ще повнісінько людей, батьки яких були вбиті або замучені в таборах за зв'язок з Троцьким і троцькістами. І ще є чимало тих, хто віжправвився – або відправляв — "в места не столь отдаленные" за володіння «тамиздатовским» томиком «Архіпелагу ГУЛАГ». Тут емоції ще не вляглися.

Але, послухайте, з часів Мазепи вже 300 років минуло! За цей час встигли пробачити Наполеону і Франції розгром під Аустерліцем і похід на Москву. Встигли помиритися і потоваришувати з Німеччиною — до такої міри, що взяли на роботу в святая святих, у «Газпром», цілого відставного канцлера ФРН на прізвище Шрьодер. А вже Швеції, з королем якої зрадив Петра I підступний гетьман, давним-давно забули всі образи. І тільки Мазепу ніяк не можуть пробачити. Або, якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Без гніву і пристрасті.

Подивіться статтю про Мазепу в тій-таки Вікіпедії: ви будете вражені, скількох письменників, поетів, художників, композиторів, включно з Байроном, Гюго, Лістом, Делакруа, притягувала його постать.

Зрозуміло, найбільше творів про нього створено українськими художниками. Серед останніх – фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», який зняв покійний Юрій Іллєнко, режисер та оператор, який разом з геніальним Сергієм Параджановим вважається одним із засновників легендарної школи українського поетичного кіно («Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою»). Мазепу в тому фільмі зіграв блискучий Богдан Ступка – між іншим, теж українець до нутра кісток, про що багато хто в Росії навряд чи чув.

У будь-якого народу, який довго і наполегливо добивався незалежності, найголовнішими національними героями неминуче шануються ті, хто найбільше відзначився в боротьбі за цю саму незалежність. Зокрема й ті, хто при цьому сповідував єзуїтський принцип «мета виправдовує засоби».

Мазепу це особливо стосується, адже він здобув освіту в єзуїтському колегіумі у Варшаві, хоч був з православної української шляхетської родини з-під Києва. Ще він навчався в Голландії, Італії, Німеччині і Франції, вільно володів російською, польською, татарською, латиною. Знав він також італійську, німецьку та французьку мови. Мав прекрасну бібліотеку багатьма мовами.

До речі, Мазепа у всьому цьому був не самотній – українська шляхта була досить відкритою європейському культурному впливу, в її середовищі було багато прихильників прозахідної орієнтації, вірили, що, співпрацюючи з Польщею, Литвою, Швецією та іншими європейськими державами того часу, можна і незалежність здобути, і полонізації з католизацією уникнути, зберегти православну віру і українську культуру. Звідси і цілком справедливе зауваження Порошенка про те, що Мазепі, як і багатьом його сучасникам, зовсім не треба було прорубувати вікно в Європу – туди вони ходили через двері, звичайним способом. П'ятсот верст – і ти у Львові.

Так, до речі кажучи, справа стоїть і зараз: у Росії просто не розуміють, наскільки Україна фізично ближче до Європи. Рано вранці виїхав на машині з Києва – до вечора вже у Варшаві. Або у Кракові. Відстань — приблизно як від Москви до Пітера.
Досвідчений водій годин за п'ятнадцять-двадцять може доїхати і до Праги, а це вже самісінький центр Європи.

Повертаючись до Мазепи — я далекий від того, щоб ідеалізувати гетьмана. Він був типовою людиною епохи Відродження і в позитивному, і в негативному сенсі — інтелектуалом, воїном, аристократом, республіканцем, авантюристом, меценатом, інтриганом і царедворцем в одній особі. Недарма, як стверджували сучасники, улюбленою його книгою був «Державець» Ніколо Макіавеллі.

Мазепа був слугою багатьох панів, він раз у раз переходив від одного до іншого: служив польському королю, і кримському хану та гетьману правобережної України Петру Дорошенку, і його затятому ворогові лівобережному гетьману Івану Самойловичу.

І зрештою домігся ще при царівні Софії та її фаворитові князі Василю Голіцину – обрання гетьманом лівобережної України. Він був великим майстром політичного виживання: зумів утриматися у владі після падіння Голіцина, найлютішого ворога Петра I, і в підсумку довше, ніж який-небудь інший український гетьман залишався на цьому посту – 21 рік. Хто тільки не писав Петру доносів на Мазепу, і яких! Але цар довіряв гетьману безмежно. Це пояснює, зрозуміло, чому він так болісно сприйняв перехід Мазепи на бік Карла ХІІ.

Історики, можна сказати, вже століттями сперечаються: чи був Мазепа безідейним властолюбцем чи все-таки розважливим політиком, який мріяв про незалежну Україну і терпляче вичікував того моменту, коли можна буде скористатися сприятливим збігом обставин на зовнішній арені – в даному разі, воєнними успіхами Швеції, яка тоді вважалася однією з великих європейських держав і, як багатьом здавалося, просто приречена була в союзі з Польщею здобути перемогу над Росією?

Чи боявся він більше того, що, опинившись на боці переможеної Росії, позбудеться гетьманської булави? Чи хотів з допомогою шведського короля об'єднати Правобережну Україну, що перебувала під владою польської корони, з Лівобережною, якою Росія після укладення миру поступилася б переможцям?

Чи прийняв він остаточне рішення перейти на бік Карла після того, як дізнався, що Петро I планує суттєво обмежити автономію Малоросії і самостійність гетьмана?

Незалежно від відповідей професійних істориків на ці та інші питання, незалежно від того, що в результаті Мазепа прорахувався і все програв, його постать, багато в чому ідеалізована і романтизована, увійшла — подобається це комусь в Росії чи ні – до пантеону національних героїв України.

І ось тут я повертаюся до думки про те, що до цього доклав руку не тільки нинішній український президент Петро Порошенко, але і практично всі його попередники на цій посаді.

Як взагалі формується історична пам'ять? Як складається у свідомості громадян будь-якої країни «іконостас» національних героїв?

Тут, наприклад, чи не більшу роль, аніж пам'ятники, грають зображення видатних діячів минулого на грошових знаках. На відміну від скульптур, люди бачать паперові гроші, тримають їх у руках, розглядають кожен день, іноді по кілька разів.

Так ось, вже двадцять років, як одну з найбільш ходових в Україні купюр номіналом 10 гривень прикрашає портрет Мазепи. Вперше надруковані вони були ще при першому президентові України Кравчуку, хоча заради справедливості треба сказати, що спочатку Леонід Макарович не затвердив ескіз, сказав: «Ще рано. Не будемо дражнити гусей». При наступному президентові Леоніді Кучмі, банкноти з зображенням бунтівного гетьмана були запущені в обіг.

При Кучмі ж з'явився і перший пам'ятник Мазепі в Україні – на батьківщині гетьмана, в селі Мазепинці, що під Білою Церквою, в Київській області. Відтоді пам'ятники гетьману були встановлені ще в декількох місцях, зокрема і в самому Києві.

Київський пам'ятник – особливий. По-перше, він обертається. По-друге, на ньому – не зображення Мазепи, а рельєфи численних київських соборів і церков, збудованих чи відновлених коштом гетьмана, видатного мецената свого часу. Серед київських святинь, відновлених за гроші Мазепи – Софійський собор і Києво-Печерська лавра. До неї, між іншим, веде одна з центральних київських вулиць, що носить ім'я Івана Мазепи.

До речі, в історії з цією вулицею «проколовся» навіть начебто проросійський Янукович.

Коли Янукович став президентом, деякі місцеві проросійські діячі, особливо представники тієї частини Української православної церкви, що перебуває під омофором Московського патріархату, стали закликати до перейменування вулиці Мазепи у Лаврську – саме на тій підставі, що не може, мовляв, вулиця, яка веде до лаври, носити ім'я людини, відданої анафемі.

Однак Янукович не став сваритися зі значною частиною українського суспільства, для якої ім'я Мазепи є символом боротьби за незалежність. У підсумку було прийнято соломонове рішення: половина вулиці таки була перейменована в Лаврську, інша половина зберегла колишню назву – вулиця Івана Мазепи.

Україна століттями балансувала між Польщею, Литвою, Швецією, Московським царством, Кримським Ханством, Габсбурзькою імперією і навіть Венеціанською республікою, спершу несміливо намагаючись захистити свої інтереси, відвоювати трохи більше простору для маневру, отримати хоч якусь автономію, а коли з'явилася можливість – щоб завоювати і відстояти державну незалежність.

Яскравий приклад: Богдан Хмельницький, який уклав у 1654 році горезвісний договір з Москвою, який у російській імперській, а потім в радянській і в пострадянській історіографії прийнято було називати «возз'єднанням України з Росією», на думку українських істориків, насправді зробив цей крок як суто тактичний.

Наміри Богдана Хмельницького, судячи з усього, не йшли далі суто номінального визнання «верховенства» московського царя. Хмельницький не дав жодної копійки податків у царську казну, продовжував проводити самостійну зовнішню політику, відмовився розмістити царські військові гарнізони в тодішніх «великих містах» – Чигирині, Переяславі, Ніжині.

Коли царський посол Федір Бутурлін приїхав до нього з претензіями, Хмельницький з гнівом відкинув всі звинувачення у недотриманні договору. Коли ж Хмельницький помер, і Москва спробувала нав'язати його наступнику, Івану Виговському, нові, ще більш нерівноправні умови договору, справа обернулася кровопролитною війною. Всього через п'ять років після тієї самої славетної Переяславської ради, у 1659 році, Іван Виговський – у союзі з кримським ханом Мегмед IV Гіреєм — вщент розбив у битві при Конотопі 100-тисячне московське військо під командуванням князів Трубецького, Пожарського та Львова. Ось таке було «возз'єднання». Тож Мазепа був не самотній. Були у нього і попередники і послідовники.

І навіть «проросійський» Янукович, який ще за кілька місяців до свого політичного краху всерйоз вагався – може, все-таки, укласти угоду про асоціацію з ЄС? – у цьому сенсі залишався вірним традиції балансувати між Сходом і Заходом. Порушивши її, відмовившись від підписання угоди з ЄС, спровокувавши Майдан, він підписав собі політичний смертний вирок.

Тож вчіть, панове, історію України. Не ту, що придумана для обґрунтування імперських амбіцій минулих і нинішніх правителів Росії – від Петра Романова до Володимира Путіна. Справжню. Є у неї класики, як Михайло Грушевський чи Дмитро Дорошенко, є сучасні світила, як Сергій Плохій з Гарварду або Андрій Портнов з Берлінського університету імені Гумбольдта. Хоч разок почитайте — тих або інших. Добре прочищає мізки.

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.