3 грудня 2016, субота

Горбачов: післямова до ювілею

коментувати
Минулого тижня для мене знаковою подією – не приховую, з негативним знаком – стало те, що практично ніхто в Україні не згадав про ювілей Михайла Горбачова

Я давно вже не веду по неділях програму «Підсумки», але на все життя, напевно, збереглася звичка підводити підсумки, подумки розкладати по поличках події тижня: важливі – сюди, неважливі – туди, «знакові» – особливе місце.

І ось минулого тижня для мене такою знаковою подією – не приховую, з негативним знаком – стало те, що практично ніхто в Україні не згадав про те, що 2 березня Михайлу Сергійовичу Горбачову виповнилося 85 років.

Вельми прикро, що ніхто з представників покоління, яке сьогодні попереду в українській політиці, перебуваючи на вершині влади, не вважав за потрібне привітати з ювілеєм людину, яка насправді так багато зробила для всіх нас.

Сказавши це, відразу виводжу за дужки Леоніда Макаровича Кравчука. Людина «старої школи», сам всього на три роки молодше Горбачова, він чи не єдиний привітав Михайла Сергійовича через газету «Комсомольська правда в Україні».

Привітав з великою повагою і гідністю і до ювіляра, і до себе самого. Притому, що Горбачов не приховує свого, м'яко кажучи, складного відношення до Кравчука. Адже для Михайла Сергійовича він – один зі «змовників», які зібралися в Біловезькій Пущі і домовилися розпустити Радянський Союз, за збереження якого в тому чи іншому вигляді Горбачов бився до останнього. А Кравчук благородно демонструє, що він вище будь-яких образ. І хоч не говорить про це прямо, але точно пам'ятає, що своїм висуненням багато в чому зобов'язаний Горбачову.

Покійний Олександр Миколайович Яковлєв, «архітектор перебудови», права рука Горбачова у всіх реформах кінця 80-х років, свого часу розповідав мені, що в Москві звернули увагу на Кравчука після того, як той став сміливо дискутувати на сторінках української преси з націонал-демократами, вчорашніми дисидентами і правозахисниками, демонструючи при цьому відому широту поглядів, чим вигідно відрізнявся від більшості керівників КПУ, яких знали в суспільстві як відчайдушних ретроградів і доктринерів. Поступово визріло рішення просунути Кравчука в секретарі ЦК Компартії України з ідеології, потім на щабель вище – зробити другим секретарем ЦК, а влітку 1990 року – головою Верховної Ради України. Правила гри тоді були такі, що жодне з перерахованих кадрових рішень не прийняли б без схвалення з боку генсека, тобто Горбачова.

Горбачов виявиться хорошим політиком, якщо спробувати оцінити його внесок в історію під іншим кутом зору. Він дійсно, сам того не бажаючи, розвалив СРСР

Зобов'язаний своєю кар'єрою Горбачову і наступний президент України Леонід Кучма – главою «Південмашу» він став у 1986 році, коли Михайло Сергійович був вже «першою особою». Зрозуміло, саме генеральному секретареві ЦК КПРС належало остаточне слово у вирішенні питання про те, хто очолить найбільше в країні підприємство з виробництва міжконтинентальних ракет. Саме пост генерального директора «Південмашу» став для Леоніда Даниловича трампліном, з якого він незабаром почав своє стрімке політичне сходження: спочатку на посаду прем'єр-міністра України, а потім і на пост президента країни.

Якби не економічні реформи, запущені Горбачовим (при всій їх обмеженості і малій результативності) все одно в країні не відбулося б тих змін, які дозволили ще двом майбутнім президентам – Ющенку і Порошенку стати тими, ким вони стали на зорі свого шляху.

Початок кар'єрного зльоту Ющенко якраз збігся з часом, коли в кінці 80-х впливові радники переконали Горбачова, що економіка країни не може розвиватися без створення розгалуженої банківської системи, яка важлива для народного господарства, так само, як система кровообігу для організму людини. І тоді в СРСР почали, як гриби після дощу, виникати все нові і нові банки. На початку 1989 року в країні їх було 43, а через два роки, на початку 1991 року – 1347 (!). Саме тоді, в кінці 80-х Віктор Ющенко стає одним із членів команди Вадима Гетьмана – батька національної фінансової системи незалежної України, майбутнього засновника першого українського комерційного банку. Саме тоді, за підтримки Гетьмана, починається шлях Віктора Ющенка у велику політику.

Невідомо, як би склалася доля нинішнього президента Петра Порошенка, якби в 1988 році Горбачов не вирішив провести через Верховну Раду СРСР історичний закон «Про кооперацію», що поклав початок відродженню приватного підприємництва.

На початку 1991 року в «кооперативах» (по суті, в приватних компаніях) офіційно зайнято вже 6 млн осіб. У Радянському Союзі тихо і без особливої реклами починається, прямо-таки по Марксу, період первинного накопичення капіталу. По всьому СРСР з'являються «індивідуальні підприємці», «кооператори», а на ділі – відчайдушні сміливці, які ризикнули скористатися наданим Горбачовим шансом пірнути, як головою у вир, у стихію приватного бізнесу. Майбутні магнати заробляють перші по-справжньому серйозні гроші. Серед них – і вчорашній студент Київського державного університету 25-річний Петро Порошенко, який розпочав свій перший бізнес з продажу какао-бобів кондитерським фабрикам.

І навіть Арсеній Яценюк, якому у рік розпаду СРСР і відставки Горбачова було всього 17 років (він був студентом-першокурсником), теж в якомусь сенсі зобов'язаний Горбачову. Саме тоді, в кінці 80-х – початку 90-х, нові можливості відкрилися не тільки в бізнесі. Практично у всіх сферах діяльності стрімко запрацювали соціальні ліфти і талановиті молоді люди стали на диво швидко робити кар'єру в умовах знайденої країною свободи.

Горбачову можна висунути багато претензій. Докладна розмова про це не тут і не зараз. Скажу лише, що Михайло Сергійович, можливо, і справді, як вважають деякі, був поганим політиком, якщо розуміти під політикою боротьбу за владу. Його також можна назвати поганим політиком, якщо вірити, що політика – не більш ніж «мистецтво можливого», яке не допускає постановки нездійсненних цілей і завдань – зразок побудови «соціалізму з людським обличчям».

Але Горбачов виявиться хорошим політиком, якщо спробувати оцінити його внесок в історію під іншим кутом зору. Він дійсно, сам того не бажаючи, розвалив СРСР. Адже Радянський Союз міг існувати тільки в умовах постійного протистояння з Заходом, тільки за щільно опущеною залізною завісою, тільки при однопартійній системі без свободи слова, совісті, зборів, підприємництва, приватного життя, нарешті.

Своїми реформами, які назавжди увійшли в історію під, на жаль, затасканим терміном «перебудова» (а скільки ще хороших слів і понять ми встигли затягали?!), Горбачов все це змінив – і Радянський Союз розвалився, а радянські республіки стали незалежними державами.

Як сказав Леонід Макарович Кравчук (а він, як ніхто, знає реальну ситуацію того часу): «якби не Горбачов, шлях України до здобуття незалежності був би набагато довше».

При всій моїй глибокій повазі до діячів українського національно-демократичного руху, колишніх політв'язнів, які пройшли тюрми і табори – В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, Степана Хмари, Івана Дзюби і їх товаришів, до тієї ролі, яку вони відіграли у боротьбі за незалежність України - спочатку їх треба було звільнити з в'язниць, повернути із заслання, дозволити виступати, друкуватися, обиратися до Верховної Ради, не перешкоджати їм у суспільній, а потім і у політичній діяльності. Без волі Горбачова, нічого цього могло не статися.

При всій повазі до учасників студентської «революції на граніті» восени 1990 року, яким тоді теж багато чого вдалося досягти, давайте скажемо правду: якби не було горбачовської перебудови на дворі, з голодуючими, страйкуючими студентами, розмова була б короткою і жорстокою – розігнали б, скрутили, заарештували, а когось навіть стерли б в табірний пил.

І навіть 19-21 серпня 1991 року, коли противники реформ зробили останню відчайдушну спробу переламати ситуацію на свою користь і організували путч ДКНС, перші два дні шальки терезів коливалися. В Київ тоді прилетів, щоб «навести порядок», сам головком сухопутних військ генерал Варенніков – чи не найстрашніший і найжорстокіший з усіх змовників, якого б точно не зупинила перспектива великої крові. Але категорична відмова Горбачова співпрацювати з ДКНС стала тоді нехай не найголовнішою, але однією з важливих причин поразки путчистів – слідом за яким була проголошена незалежність України.

Тоді, у серпні 1991 року, в Москві, на жаль, не обійшлося без крові. Але загинуло лише три людини. Набагато більше жертв було в результаті конфліктів, що спалахували за часів Горбачова то в Закавказзі, в Середній Азії, то в Прибалтиці. Але все ж при розпаді Радянського Союзу вдалося уникнути вибуху громадянської війни – такий, що спалахнув в колишній Югославії. І навіть гірше – адже в СРСР справа могла дійти і до використання ядерної зброї.

Горбачов міг помилятися, коливатися, проявляти непослідовність та нерішучість, довірятися поганим людям, але незважаючи на все це, завжди робив вибір на користь свободи, компромісу, ненасильства.

І коли стало ясно, що Радянському Союзу настає кінець, Горбачов не чіплявся за владу, не намагався застосувати силу, пішов добровільно і за це йому окреме спасибі.

Я передбачаю гнівні заперечення і навіть вигуки обурення: та як у автора язик повертається все це говорити?! Адже цей його Горбачов недавно таке сказав – хоч святих винось! Затаврувати його, старого ватника, прикувати до ганебного стовпа – і справа з кінцем!

У відповідь скажу: давайте не будемо дріб'язковими і упередженими. Давайте відділимо Горбачова сьогоднішнього, похилу та, на жаль, не дуже здорову людину на дев'ятому десятку, який деколи щось бурчить по-старечому або виступає з якимись не дуже виразними і не цілком продуманими коментарями, від вже увійшовшого в історію президента-реформатора нашої колишньої спільної країни.

Давайте брати приклад з німців. На їх адресу Горбачов насправді теж багато чого набурчав. А вони, вдячні йому за те, що не перешкоджав об'єднанню Німеччини, при житті поставили йому пам'ятник у Берліні.

Давайте будемо великодушними. Згадаймо, як написав колись Пушкін про аж ніяк не жаліючого поета імператора Олександра I:

Он человек! им властвует мгновенье.

Он раб молвы, сомнений и страстей;

Простим ему неправое гоненье:

Он взял Париж, он основал лицей.

Горбачов же дав усім нам свободу. За це ми всі – і старий, і малий – перед ним у боргу. Що взагалі може бути дорожче і цінніше свободи? І вже точно вона варта того, щоб широким жестом привітати старого з днем народження. І справа тут не в ньому – Горбачову і так почестей вистачає. Справа в нас самих. Бути іванами, які родства не пам'ятають – значить себе не поважати.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.