19 вересня 2017, вівторок

Війна в головах: безпека чи цензура?

коментувати
Ще недавно ми жили в ситуації, коли будь-яка точка зору вважалася гідною дискусії. Але війна внесла свої корективи

Українське суспільство ніяк не може відповісти собі на запитання: де лежить межа між цензурою та державною безпекою – пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Запитання не випадкове: три роки війни, анексія Криму, окупація Донбасу і перманентна загроза ескалації не перетворили українську державу на «левіафана». Вона не обзавелася інститутом цензури, не поставила під контроль інтернет і не намагається створювати реєстри блогерів. Більше того – українські державні ЗМІ так і залишилися у ролі пасинків медіаринку. На відміну від Росії, вони бідні, погано укомплектовані і з найнижчими зарплатами в галузі.

Українське медіаполе залишається під владою приватного капіталу. Більше того – в цей ринок сьогодні інвестують всі, хто хоче. Чимала частина радіостанцій, телеканалів, друкованих та електронних медіа контролюються людьми, зацікавленими в деконструкції української державності. Людьми, що мріють про те, щоб повернути країну в формат буфера між Росією і ЄС. Людьми, зацікавленими у поверненні під російський протекторат.

І за три роки війни українське суспільство так і не знайшло відповіді на кілька важливих запитань.

Перше. Будь-яка дискусія має право на існування?

Україна двадцять три роки жила в стані прикордоння. За уми і серця її аудиторії вели суперечку «захід» і Москва. І немає нічого дивного в тому, що ці два десятиліття пішли на дискусію про НАТО і ОДКБ, Європейський союз та в Митний, духовні скрєпи і ліберальні цінності. Але вторгнення в Крим цю дискусію припинило.

Чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого?

Ще недавно ми жили в ситуації, коли будь-яка точка зору вважалася гідною дискусії. Ще недавно ми існували в реальності, коли діалог сприймався як пошук компромісу. А сам компроміс – як щось гідне і важливе. Але війна внесла свої корективи. Вона окреслила дуже чіткі червоні лінії, які не можна переступати. І будь-які розмови про зближення з Митним союзом і ОДКБ сьогодні виглядають щонайменше як ідіотизм.

Але чи може існувати в умовах війни дискусія про відмову від окупованих територій? Чи можна легітимізувати подібний дискурс самою постановкою питання? Чи є припустимою дискусія про капітуляцію як спосіб досягнення миру на фронті?

Друге. Чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого?

Москва сьогодні не намагається просунути в українському медіапросторі ті тези, які вона просувала в якому-небудь 2013-му. Сьогодні її завдання полягає в максимальному ослабленні української держави. У створенні презумпції винуватості будь-яких дій української держмашини. Тому що саме це здатне наблизити позачергові вибори і подарувати на них перемогу тим, хто виступає з позицій реваншу або тотальної популістської безвідповідальності.

Безумовно, українська держава нерідко сама себе дискредитує. Вона неповоротка, пронизана корупцією, а її еліти не здатні до стратегічного планування. Але це анітрохи не заперечує того, що війну з Україною Росія веде не тільки за допомогою грубої сили, але ще й за рахунок формування потрібної Кремлю громадської думки всередині країни.

В ситуації миру будь-які спроби держави обмежити мовлення ЗМІ природним чином сприймається як цензура. Чи вносить війна корективи в цей підхід? І як в такому випадку повинен бути формалізований критерій, за яким ЗМІ позбавляється доступу до української аудиторії?

Третє. Де грань між опозиційним ЗМІ та тим, яке існує на гроші агресора?

Проблема полягає в тому, що питання «інформаційної безпеки» завжди найбільш тонкі й чутливі. Грань між медіагігієною і цензурою дуже тонка. І якщо сьогодні держава вирішить закрити кремлівське медіа, яке фінансується через українських зіц-голів, ніхто не дасть гарантії, що завтра точно така ж доля не спіткає опозиційний український ЗМІ.

З іншого боку, свобода слова в умовах війни може служити живильним середовищем для інформаційної агресії. Тому що немає нічого простішого, ніж за допомогою ручних медіа формувати потрібний порядок денний, створювати медіаприводи, вирішувати завдання щодо легітимізації спікерів і тез.

Якщо ви зрощуєте державного голема, завжди є ризик, що він в якийсь момент опиниться не в тих руках. Що повноваження, які ви вручите йому для захисту країни, в кінцевому рахунку будуть застосовуватися в чиїхось вельми і вельми приватних інтересах. Але чи можна вистояти в умовах агресії з боку чужого «дракона», не створюючи при цьому свого? Чи можна приручити свого «левіафана» і знайти баланс між ефективністю і авторитаризмом?

У мене немає відповідей на ці запитання, але, як мінімум, у мене є запитання. Тому що у 2014 році ми всі прокинулися в абсолютно іншій – посткримській – реальності. Тій самій, що настала слідом за анексією півострова і окупацією Донбасу. І ця війна триває – і агресор веде її не тільки по зовнішньому контуру країни, але й у межах цього периметра. А суспільство і медіасфера при цьому нерідко намагаються жити так, ніби нічого не сталося.

Війна йде не тільки в окопах, але й у головах. Тому що реальність – це те, що ми про неї думаємо.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.