7 грудня 2016, середа

Таємні прихильники України в Криму

коментувати
Чому Аксьонов не може сказати, що окремі кримські студенти щирі у своєму протесті проти «кримської весни» і Путіна

Енергоблокада змусила нас забути історію двох кримських студентів, які розмальовували білборди, присвячені російському уряду і «кримській весні». Після затримання хлопців Сергій Аксьонов заявив про те, що в «кримських навчальних закладах є таємні прихильники української держави». А за хвилину додав, що треба знайти «замовників» – тих, хто доручив їм подібну роботу на території республіки», - пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Дивний конструкт. Якщо Аксьонов визнає, що серед студентів є щирі прихильники України, то чому має бути замовник? Зрештою, студенти, в усі часи були пасіонарною частиною населення – будь-які ідеї про боротьбу з несправедливістю отримували тут найвідданіших прихильників.

До речі, ця ж сама сентенція про «замовника», якого треба «знайти і покарати», прийняла на себе основний шквал коментарів. В основному писали про те, що сам Аксьонов – як людина без переконань – не може повірити в щирість чиїхось мотивів і намагається шукати чиюсь злу волю. І тут хочеться одночасно і погодитися, і посперечатися.

Погодитися з тим, що Сергій Аксьонов – це й правда, людина без особливих переконань. Вчора він розповідав про те, що Крим не повернеться до Росії і повинен шукати себе в Україні, а коли надійшла пропозиція – зрадив свою присягу і втік під інші прапори. Люди завжди судять про інших по собі: напевно, Сергій Аксьонов щиро вважає, що плисти проти течії люди можуть з жадібності, а не переконань.

У будь-якій системі обиватель завжди, в першу чергу, зосереджений на виживанні

А доведеться посперечатися з тим, що в Аксьонова була можливість якось інакше прокоментувати цю заяву. Тому що ні він, ні хтось ще на його посаді не міг би сказати, що окремі кримські студенти щирі у своєму протесті проти «кримської весни» і Путіна. Тому що це де-факто визнання існування громадянського протистояння в Криму. А це найменше потрібно людині, весь сенс роботи якої полягає в боротьбі з такими внутрішніми цивільними окопами.

Але і це все не має особливого значення. У всій цій історії важливий не Аксьонов. Важливі студенти.

Тому що в будь-якій ситуації і в будь-якій системі обиватель завжди, в першу чергу, зосереджений на виживанні. Який би не був режим і вождь, які б танки не їздили по вулицях – побут тяжіє. І в будь-якому місті, в який приходила чужа армія, вулиці були заповнені звичайними людьми, які робили свої звичайні справи.

Вони ходили на роботу, купували продукти на базарі, запрошували гостей. Сторонилися солдатів і поліцейських, збирали на комод, звикали до зміни прапорів. Напевно, багато хто з них до того ж не цікавився новинами. Тому що новини – нехай навіть ті, що робила нова влада – витягували їх з побуту в політику. А вони – спеціально чи несвідомо – як раз і втекли від політики в цей самий побут.

І тільки час від часу новий уряд ловив людину, яка не хотів визнавати їх владою. Яка зривала старі листівки і поширювала свої власні. Або писала на парканах гасла. Або мазала дьогтем чийсь портрет. І все місто здригалося.

Здригалося тому, що кожна така історія була про поняття «норми». Адже обиватель, який сповз в побут, вважав нормою себе. А тут виявлялося, що норма не він, а той, якого спіймали. А обиватель тоді хто? Хто там у відображенні в дзеркалі? І чому він червоніє?

І ті студенти, яких затримали в Криму, адже вони теж про норму. Про моральні імперативи. Про боротьбу з системою і Левіафаном. Адже справа не тільки в наявності переконань – справа в готовності нести за них відповідальність. І в цьому різниця між тими, хто щиро аплодував кримській весні і тими, хто її щиро не прийняв.

Тому що першим ніщо ніколи не загрожувало. Всі 23 пострадянських роки вони ходили на телеефіри, виступали на круглих столах і писали книги. Викладали в університетах, отримували українські наукові звання, посади і посвідчення. Навіть до анексії вони відчували себе в Криму в більшості – хоча часом старанно намагалися прикинутися меншістю. А у 2015-му році російська армія і зовсім зробила за них всю роботу – їм потрібно було лише підкидати вгору чепчики і лякати один одного поїздами дружби, від яких їм вдалося врятувати півострів.

А ті другі, які живуть з відчуттям вкраденого майбутнього, опинилися в іншій ситуації. Тому що навіть формат мовчазної фронди не є гарантією від доносу. А будь-яка дія загрожує зустріччю з новоприбулою госмашиною. На відміну від перших, їм доводиться платити за свої переконання. Вся навколишня дійсність живе впоперек того, у що вони вірять. Більш того – їм раз за разом з телеекранів пояснюють, що їх немає. А потім хтось із них бере аерозольний балончик, йде на вулицю і заробляє собі статтю 280.1 Кримінального кодексу Росії.

Знаєте, іноді одна порядна людина заважає всьому колективу відчувати себе порядними людьми.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.