24 серпня 2017, четвер

Що Україні робити з Донбасом

коментувати
Війна триває не через прагнення Донецька і Луганська до незалежності. Якщо раптово вони її отримають, фронт зміститься ще далі на захід

Людська свідомість влаштована так, що їй хочеться простого і зрозумілого. Ось біле, а ось чорне. Ось наше, а ось чуже. Ті, хто не розуміють, як вести «війну напівтонів», ніколи не зможуть її виграти – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Встояти перед спокусою рубонути з плеча – важко. Завжди здається, що є якась червона лінія, якась рішуча дія, слідом за якою настане комфорт. Піти з сім'ї. Написати заяву про звільнення. Персоналізувати причину своїх негараздів і зненавидіти цю людину. І всякий раз, коли справа доходить до кризи, ця мрія про «хірургію щастя» знову починає оволодівати масами.

Ескалація бойових дій в районі Авдіївки стала ще одним підтвердженням. Хтось пише про те, що Київ має терміново наступати усіма дивізіями на бойовиків, або «відрізати ОРДЛО і забути». Хтось відмовляється співчувати людям, які опинилися в зоні дії, тому що вони, мовляв, голосували за Януковича.

У цей момент у мене виникає гостре відчуття дежавю. Тому що все це вже багато разів звучало – щодо Криму. І точно так само хтось був готовий відмовитися від жителів півострова, оголосивши їх архітекторами анексії. А хтось пропонував відвойовувати регіон за допомогою танкових клинів. Але для другого сценарію в України не вистачає сил, а перший буде доказом того, що у неї не вистачає витримки.

Українська армія почала формуватися менше трьох років тому. Російська – переоснащувалася протягом останніх п'ятнадцяти

Що значить «відрізати ОРДЛО»? Відмовитися на офіційному рівні? Викреслити з Конституції? Поставити бетонний паркан на кордоні й забути? Але ж «гради» літають і через паркани.

Слова про відмову від окупованих територій мали б сенс у тому випадку, якби йшлося про громадянську війну. Якби на сході країни і правда були сепаратисти, що мріяли відокремити підконтрольні їм території і створити там повноцінні незалежні держави. Якби політичні протиріччя поглиблювалися етнічними, конфесійними чи культурним розколом.

Але немає ніякої громадянської війни в Україні. Є зовнішнє вторгнення, яке здійснює Росія за підтримки місцевих колабораціоністів. Чи стає протистояння громадянським через їх участь у війні? Зрозуміло, ні. Просто тому, що в ситуації зовнішнього вторгнення скрізь і завжди знаходяться люди, готові служити інтервентам. І якщо б прибічники Росії не вихолощували історію Другої світової від неприємних фактів, то пам'ятали б, що на боці вермахту билися кілька сотень тисяч радянських громадян.

Що дасть відмова від окупованих територій? Лише впевненість агресору, що двох з половиною років окупації достатньо, щоб змусити жертву відмовитися від втраченого. І наступний сценарій дестабілізації торкнеться тих міст і регіонів, які сьогодні звикли відчувати себе в тилу.

Хтось заперечить, що жителі окупованого Донбасу самі винні – що вони хотіли Росію, і ось вона до них прийшла. Але справа в тому, що значна частина населення України – це люди, зосереджені на питаннях побутового виживання. Вони не цікавляться великою політикою і не беруть участі в суспільному житті. Їх можна знайти в будь-якому українському місті та селі. І будь-який окупант розраховує не тільки на підтримку прихильників, але й на невтручання байдужих. А байдужі є скрізь.

Пора позбуватися ілюзій. Війна триває не через прагнення Донецька і Луганська до незалежності. Якщо раптово вони її отримають, фронт зміститься ще далі на захід – до Харкова і Бердянська. Українська армія воює не з «трактористами» і «ополченцями» – їй протистоїть військова машина Росії. Вона може обмежуватися поставками зброї і «відпускників». Може завдавати артилерійські удари по позиціях українських військ з території Ростовської області. Або може здійснювати прямі вторгнення силами кадрових частин – як це було під Іловайськом та Дебальцевим. І як тільки українська армія починає здобувати перемоги – російська військова машина перестає прикидатися, що її на Донбасі немає.

Українська армія почала формуватися менше трьох років тому. Російська – переоснащувалася протягом останніх п'ятнадцяти. Якщо хтось думає, що виграти в прямому військовому зіткненні не так вже й складно, нехай згадає Сирію. Ту саму, де Кремль міг дозволити собі застосовувати всю номенклатуру озброєнь – від авіації до крилатих ракет. І подумає про те, що нинішній «гібридний» характер протистояння Києва і Москви обмежує останню у виборі методів і засобів.

Війну не можна закінчити лише тому, що вам цього хочеться. І не можна виграти доти, доки ваш супротивник не розбитий. Потрібно звикнути до того, що іноді оборона може тривати десятиліттями. І поки одні люди тримають зовнішній периметр, інші повинні модернізувати внутрішній. Іншого рецепту успіху у нас немає.

Деякі речі ви можете змінити. Деякі – ні. Найбільша помилка – плутати одне з іншим.

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: n[email protected]

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.