3 грудня 2016, субота

На пороховій бочці. Країна між "совком" і цивілізацією

коментувати
Ми навчилися жити, не стикаючись із державою, і паркани наші – це захист не тільки від сусідів, але й від держмашини

Один мій товариш зі Східної Європи впевнений, що маркер якості життя в країні – це дорогий мед. Бо в його країні – залізобетонна приватна власність на землю. А коли приватна власність, то не можна загнати фургон із вуликами на будь-яке вподобане поле. Адже треба домовлятися із власником. Дорогий мед, на його думку, – це доказ того, що в країні є правила і люди за ними грають. Він повторює мені це щоразу, коли уточнює, який саме мед йому привезти в подарунок, - пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Не беруся давати оцінку його словами, але щось в них є. Я не сперечаюся зі своїм другом – хоча б тому, що мені подобаються вхідні двері в його приватний будинок. Вони нагадують міжкімнатні. Дерев'яні, зі скляними вставками та символічним замком. Коли я таращусь на них, товариш каже, що саме мій погляд видає в мені «пострадянського мешканця».

Можливо, так і є. Я давно запам'ятав, що будь-які вади є продовженням чеснот – і навпаки. Відсутність дешевого меду – це історія про законослухняність і повагу до приватної власності. Зворотний бік чого – право не влаштовувати з власної оселі банківський сейф.

Дерев'яні вхідні двері та низькі паркани – це те, що народжує в пострадянському туристі «цивілізаційний шок». Ми не звикли до того, що приватну власність захищає закон. Не привчені до думки, що двері та огорожі можуть бути лише маркерами, що огороджують «особисте» від «громадського». Все не второпаємо, що державна машина не потребує милиць, аби впоратися зі своїми ключовими завданнями.

Якщо ми не зуміємо створити чіткі правила гри – ми знову приречені виходити на вулицю

Тому вітчизняні вулиці – це виставка досягнень металургії. Під'їзди відсвічують бронедверима з домофонами, приватний сектор їжиться частоколами. Ми привчені пам'ятати про те, що порятунок потопаючих – справа рук тільки і виключно власне потопаючих. Ми не віримо тим, хто поруч, а водночас і державі. Не відчуваємо її своєю. І відгороджуємося від неї – а заразом від решти уявних і реальних загроз – в міру сил і можливостей.

І справа тут не тільки в тому, що в ряді європейських країн є нормативи щодо «прозорості» парканів. Не в тому, що ці нормативи визначають висоту огорожі та її неприступність. Зрештою, такі норми можливі лише там, де громадяни не сприймають навколишній простір як гетто, в якому можна і треба пересуватися перебіжками від будинку до будинку, від квартири до квартири. Для того щоб виконувати такі норми, треба звикнути до думки, що «твоє» не закінчується в той момент, коли ти переступаєш поріг оселі.

Утім, не парканами єдиними. Досить згадати, що у нас кількість охоронців у країні наближається до армійських показників. «Сек'юріті» стоять в магазинах, салонах краси, торгових центрах, офісних будівлях. І не має значення те, наскільки установа приваблива для грабіжника – охоронець стоятимете в будь-якому місці, яке прийнято називати громадським. І це теж показник. Показник того, що ми не віримо державній машині правопорядку – що вона приїде вчасно, що вона здатна нас захистити. До того ж ми знаємо, що ця сама машина правопорядку не вселить пієтету в тих, хто вирішить «чуже» зробити «своїм».

Європейський простір відрізняється від нашого саме тим, що в ньому особливо розвинене «колективне благо» – парки, сквери, галявини, дитячі майданчики. Все те, що належить усім й одночасно нікому. Тоді як наш пострадянський період почався саме з приватизації колективних благ. Дитячі садки – під офіси. Майданчики – під гаражі. Сквери – під багатоповерхову забудову. Дехто захопив чуже та сховався за парканами. Інші відбудували огорожі, щоб захищатися від перших. Замкнене коло.

Наша проблема у відсутності арбітрів. Нам нема до кого апелювати, нема до кого бігти за заступництвом, нас ніщо не охороняє. Закон не працює, міліція буксує, суди корумпуються на раз. Ми навчилися жити, не стикаючись із державою, і паркани наші – це захист не тільки від сусідів, але і від держмашини, якій ми не довіряємо. Ми завзяті індивідуалісти, тому навіть особистий автомобіль – не засіб пересування, а два кубічних метри самостійності. Тому найпровальніше починання в країні – намагатися обмежити права автомобілістів.

У цьому приватному криється наше колективне. Ми не віримо системі, не віримо державі, не вважаємо цю структуру «своєю». І до того ж ми не віримо людям. В їхню готовність жити за правилами. В їхню повагу до «чужого». В їхню здатність подолати диктат індивідуального в ім'я колективного. А якщо ми не віримо людям – це значить, що ми не віримо і самим собі.

Згадайте, адже ми самі вважаємо за краще оперувати категорією «справедливість» замість категорії «право». Ми юридичні нігілісти – майстри шукати собі виправдання. Не платимо податки, бо вважаємо, що їх витратять даремно. Даємо хабарі, бо живемо в психології «маленької людини». Не граємо за правилами, бо боїмося, що нас обійдуть на віражі.

Але проблема категорії «справедливість» саме в тому, що вона не абсолютна, а відносна. Якщо міряти світ за її допомогою, то країна миттєво почне дробитися на десятки мільйонів носіїв трактувань цієї само справедливості. Ці трактування, звісно, іноді можуть збігатися, але частіше – ні. І складається графік з величезним числом кривих – коли частина з них сполучається, це називають «консенсусом соціальної страти». А якщо таких консенсусів понад один – це готовий запал для порохової бочки.

Український Майдан – це історія про злам старих правил. Але той факт, що для боротьби з людожерами доводиться вдаватися до допомоги вулиці, – це свідчення слабкості нашого уміння облаштовувати життя. Нам потрібні інститути, потрібні закони, потрібна готовність цих само законів дотримуватися. Але якщо ми знову не спроможемося створити чіткі правила гри – ми знову приречені виходити на вулицю. Ідеальним підсумком Майдану буде лише та ситуація, за якої жоден Майдан країні більше не знадобиться.

І тільки тоді ми зможемо дозволити собі невисокі огорожі. А дешевий мед... Що ж, особисто я готовий ним поступитися.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.